У вісімдесяті роки у совєтській армії голоду вже не було. Принаймні у європейській частині, принаймні у бойових військах. Навпаки, деякі призовники з убогих регіонів або занедбаних верств мали змогу від'їстися ліпше, як в рідної мами. Ті, хто найбільше потерпав від армійської кухні, належали переважно до упривілейованих середовищ. Довгий час вони дійсно не могли споживати запропоноване. Були, звичайно, періоди – особливо у навчальних частинах – коли за всього бажання поїсти будь-чого час «прийому їжі» скорочувався до кількох хвилин. Тому завжди траплялися «нехватчики». Вони пакували поспіхом до кишень хліб і цукор. Тим було найгірше. На ранковому «розводі» мусили їсти посеред пляцу той хліб цілими кавалками. «Нехватчиків» дуже часто ставили майже у вічний наряд до кухні. Там навіть форма протилежною усім кухням світу: не біла, а чорна, просякла жиром і помиями, вона непраною передавалася від одних до наступних і часом ставала подібною на затверділі шкіряні обладунки кочівників.
Найгірше, що все, що стосувалося їжі, виразно відповідало тюремній системі. Від фальшивих розрахунків про щоденну потребу у калоріях до трапезових ритуалів. Від розкрадання всього ліпшого до особливого уміння зіпсувати найпростіші продукти. Від несправедливого розподілу харчів до психозу боротьби за пайок. Найкраще, що три рази відвідин їдальні були обов'язковими, а тому давали гарантію короткотривалої павзи у тотальній божевільні, не особливо виходячи за рамки божевільні. Після обіду було ще трохи перепочинку. Ті, кому присилали гроші, мали змогу зайти до буфету, де можна було випити молока і з'їсти якесь тістечко.
Мені було спокійно, бо був привчений їсти будь-що. Щоправда, непомітно навчився робити це там надто швидко. Від цього завжди потерпав у всіляких ресторанах, коли почав бувати на прийняттях. Мусив докладати зусилля, щоби перериватися на розмову, виказування якості страв і вин, а не змести все першим як на дитячому змаганні.
І все ж ця тюремна традиція гнітила. І тоді, коли мене водили і командували про те, що підійти до столу, сісти, «роздавачам» їжі встати, приступити до роздавання їжі, і далі на свій розсуд – закінчити «прийом» їжі. І тоді, коли це вже мусив робити я (хоч моїм подобалося, коли то був я).
Тому найкращими були трапези на бойових завданнях (війська зв'язку тим відрізнялися від багатьох інших родів військ, що переважно робили те саме, що мали би робити у бойовій ситуації). Тоді, виїжджаючи кудись у ліси на автономний сеанс, квапливо хапав виданий на сім-десять-чотирнадцять днів сухий пайок. У холодний сезон ще й «додатковий», в якому були сало і цибуля, майже як на волі. І тоді сидиш десь днями і ночами сам на сам зі своїм водієм. Їсте собі тоді, коли хочете, в такому темпі, як хочеться, гречку з м'ясом. Розморожуєш собі за пазухою галети, немов татарин, що в'ялить конину під сідлом. Палиш собі ватерку із соснових гілок, яка дуже швидко переварює менашку снігу на окріп. Кидаєш собі добовий набір пакетиків з чаєм. Та й говориш, як Тарас зі своїм казахом.
Як у Кіша, в його «Енциклопедії мертвих», міг би згадати і описати кількадесят незабутніх страв і трапез, які траплялися впродовж тих років і були чудесними. Бо всі вони – як друга сигнальна система. Не про калорії, а про свободу, вибір і випадок. Про те, аби щось роздобути. Про те, аби хай мінімум їжі було у максимальних ситуаціях. Щоби уникнути отієї «видачі».
Але не можу описати, як весь цей час бракувало єдиного – зимових яблук із саду дитинства. Сірих ренет, здається. І йон.
28.09.2023