Герман Гессе в листі, датованому 1946 роком, до Вільгельма Шуссена, письменника і шкільного вчителя, зауважить: «Я радий, що уже в час першої війни розірвав з Німеччиною і її проклятою політикою гармат. Життя без батьківщини – звісно, не мед, але воно було мені милішим, аніж співвідповідальність за німецьке засліплення та байдужу тупість в політиці». Гессе, звісно, у Швейцарії був ближче до батьківщини порівняно із Томасом Манном і Еріхом Марією Ремарком, що перебралися у роки війни до Америки. І все ж відчуття батьківщини – це співвідповідальність. Ось ще дві цитати з 1945 і 1946 рр. У першій письменник говорить про абсурд того, що переживає світ під час війни: «Споглядаю теперішній світ як нікчемну сенсаційну п’єсу, яка часто викликає відразу, але дивлюся з таким відчуттям, як почасти дивимося на причинних чи п’яниць...» А звертаючись до німців, у 1946 він скаже: «Ви програли її (війну) тому, що німецька пристрасть захоплювати і вбивати знову стала нестерпною для цілого світу. А супроти кого увесь світ, той програє». Я недаремно розпочав з Германа Гессе, бо на його прикладі ми можемо говорити про нашу причетність до слів. Сьогодні ми поміркуємо над війною, батьківщиною та відповідальністю.
Хтось скаже: війни, мовляв, у своїй суті подібні. Суспільство, яке дозволяє своєму урядові розпочати війну, тобто з певних причин брутально напасти на іншу країну, переважно прикривається у своєму колективному схваленні базіканням про вищі інтереси національної безпеки. Це суспільства, в яких мілітарний дух і самооцінка своєї величі надмірні. Не буду розповідати співане-переспіване про Росію: імперськість, русскій дух, велика нація, віковічне протистояння із Заходом, православна цивілізація, особливий шлях розвитку, – але скажу, що подібно до колишньої Німеччини, мова гармат для російського суспільства більш зрозуміла й прийнятна, аніж мова культури.
Й от що цікаво – Герман Гессе переломив у собі мілітарний патріотизм, відчувши велику загрозу, передусім своїм словам. Більшість його співгромадян такої загрози не відчували ні під час Першої, ні під час Другої світових воєн. Можливо, тому що не вважали слова за щось суттєве в їхньому щоденному житті. А міг же прикриватися великою німецькою культурою чи навіть поміркувати, як їм, німцям, облаштувати Німеччину за рахунок спірних територій – до прикладу, з Францією чи Чехією. Що, зрештою, втілив у 1930-х в життя інший автор – автор «Майн кампф».
Коли мова заходить про війну, прикриватися культурою – справа непевна. Культура безсила. Принаймні у неї скромніші можливості впливу, порівняно з пропагандою, яку розкручує на повну держава-аґресор. У середовищі німецьких інтелектуалів були ті, кому пропаганда достатньо промила мізки. Були ті, хто пристосовувався, як Готтфрід Бенн, але були ті, хто усвідомлював усю катастрофічність ситуації, й з-поміж останніх – Гессе, Манн і Ремарк.
Нині мілітарний російський шаман гамселить у бубон, зазиваючи своїх співгромадян підтримати спеціальну, як вони називають війну, військову операцію та російську армію. Цілковита підтримка війни – ось як дехто з росіян розуміє свою співвідповідальність. Вони, звісно, цінують свою батьківщину за віковічну пристрасть захоплювати і вбивати: і ті, хто підписували листи на підтримку війни, і ті, хто ґелґотали про повернення Криму, і ті, хто промовчали, і ті, хто мовчать. Вони – співвідповідальні.
Безумовно, що співвідповідальність – це тягар. Для українців тягар подвійний. Війна затягується. Про це вже говорить Столтенберґ, про це вторить Буданов. Та навіть без їхніх роз’яснень це зрозуміло як білий день. Яка наша мета? Звісно, відвоювати захоплені Росією території та Крим. Потім відбудова понищеного, розбомбленого, понівеченого. Скільки у нас є часу? На одне чи два покоління? Чому подвійний? Бо ми відповідальні за початок і наслідки війни. Чи війна була невідворотна? Судячи з усього часу тривання незалежності – так. Несформованим українським суспільством спочатку покерував комуністичний ідеолог, потім ракетобудівник, згодом любий друг, далі – кримінальний барига та шоколадний бізнесмен. Веселий російськомовний комік, пританцьовуючи, забіг до Маріїнського палацу, не підозрюючи, що історія з ним поведеться круто і від 24 лютого 2022 року йому доведеться поєднувати у лексиконі й політиці два різнокореневі слова: війна та відповідальність. Правиця на Пересопницькому Євангелії – не просто красивий президентський ритуал, це доторк до історії та її слів. Якщо слова мстиві, то доторк до них пекучий.
Будь-яка згадка про діалог з росіянами, що свідомо вибрали неприйняття політики путінського режиму, або навіть тими, хто виїхав за кордони, наражається на несприйняття більшістю українського суспільства. У цьому проглядається наша віковічна образа, але розмовляти з ними доведеться. Не просто образа, що задурманені росіяни свято вірять, наче борються з нацистами, – а глибоке наше переконання, що вони, заперечуючи саму ідею незалежної України, заперечують наше право на життя. Ми всі будемо відповідальні за слова, якими викажемо їм, росіянам, нашу ненависть і біль.
Якби ж то наше українське суспільство було однорідним, принаймні в мовному сеґменті, не кажу про політичні вподобання. Та ж значна кількість наших ще донедавна послуговувалася російською мовою, співпрацювала з російськомовними масмедія в Україні, та й взагалі не відділяла себе від Росії та її культури. Ту горстку, що хулила Московію, твердо виступала за притомну мовну політику, доводила фальсифікації та перекручення нашої історичної пам’яті – вважали марґіналами, на яких можна забити. Мабуть, у нашій свідомості колективна провина росіян більше важить тепер під час війни, ніж індивідуальна: російському полоненому наші вояки готові запропонувати сигарету, але колективний росіянин ніколи не діждеться від нас доброго слова.
Батьківщина, звісно, не контурні карти зі шкільного зошита, де її можна легко обвести фломастером. Її кордони, я б сказав, блукаючі. Поза реальними прикордонними пунктами та переїздами, кордон також прокреслено через свідомість та серце кожного. Наші західні кордони більш облаштовані, а східні відкриті, як дике поле. Навіть ця обставина свідчила, що зі сходу ми не очікували жодних небезпек. Прикладів для нас було чимало: конфлікти поміж Азербайджаном і Вірменією, Киргизстаном і Таджикистаном, війна Росії з Грузією – але хіба на квітучу Україну хтось захоче нападати? Ми бачили, як Росія поводиться з сусідами, що відбувається на околицях колишньої радянської імперії, – але не могли увірувати, що запалає і наш дім.
Історія та людське життя всуціль зіткані з можливостей вибору. Шекспірівський Гамлет зі своїм бути чи не бути, зі своїми сумнівами та залежністю від обставин усе-таки зітканий зі слів. Власне його слова нас тримають у стані постійної напруги й сумнівів. Нещодавно я подивився фільм польських документалістів Синдром Гамлета. Стрічку демонстрували під час фестивалю польського кіна у Вільясбурґу, бруклинській дільниці. Те, що синдром Гамлета становить діалектику буття, хіба хтось заперечуватиме? Навіть у народній казці: підеш праворуч, підеш ліворуч, а можеш просто. Так-от, фільм про п’ятьох молодих осіб із різних реґіонів України, які розповідають про свої травми та досвід, пов’язані з війною. Але війна – тільки відправна точка, яка відсилає учасників театрального проєкту до переосмислення. Сказати, що це Україна в мініатюрі, цілком вистарчатиме. Один із герої фільму – з Донецька, ЛГБТ; інший – з Тернопільщини, учасник війни і колишній полонений. Одна героїня – учасниця АТО з покаліченою рукою і рубцями на тілі; інша – акторка з фільму Клондайк. Та волонтер зі Львова, що забирав з поля бою українських полеглих вояків. Вони розповідають, вони відверті, вони вільні. Можливо, це перше покоління після великих воєн і трагедій двадцятого століття, яке виросло для слів про свободу. Кіно відзнято ще до 24 лютого 2022 року. Час ікс ще не настав, але війна з 2014 перекотилася їхніми молодими долями, обпаливши їх.
Що ж нам приховувати? Якщо у перші місяці, коли всі вірили, що відбивши важкі напади на Київ, ми швидко розправимося з рузькимі й на інших напрямках, а під солодкаве базікання Арестовича й собі визначали терміни нашої перемоги. Спочатку це був місяць-другий, тоді час нашої війни почав розтягуватися. Вісті з фронтів надходили різні. Убієнних – вояків та цивільних – більшало. Депресія разом зі зціпленими зубами затятості гуляла вулицями українських міст і сіл навіть тоді, коли вимикали світло і не було в будинках тепла. Багато перших добровольців, що кинулися до військкоматів, полягли. Після усвідомлення, що легкої перемоги не буде та що росіяни не зовсім ідіоти на полі бою, почався масовий ісход ухилянтів, а військкомати та різного роду лікарські комісії, множачи липові довідки, наживалися. Коли я кажу про блукаючі кордони, то, мабуть, не зайвим буде сказати про блукаючі воєнні фронти. Отой передок, на якому українські вояки тримають оборону і помалу просуваються вперед, – це місце, яке опанувала пані Смерть. Це її локація, її місце розкошування. Мій брат по батькові не ухилявся від повістки, хоча йому вже майже п'ятдесят. Він – батько чотирьох дітей, хоча дві старші дочки вже повнолітні. Він узяв повістку й у визначений там термін пішов до військкомату. Пригадується мені нещодавня інтелектуальна розмова, коли сказано було кимось про сина: «Він якщо покличуть – піде, але щоб добровольцем – то ні». Тепер мій брат після контузії та поранення у праву руку очікує на ВЛК. Але чомусь з тим тягнуть. Можливо, очікують на того добровольця, щоби замінив пораненого?
Хіба до війни можна приготуватися? Ну, звісно, якщо йдеться про мілітарну потугу, то можна і варто. А психологічне приготування? Хіба людська психіка здатна підкоритися усвідомленню, що завтра твою країну спустошать, а родину розстріляють? Чомусь завжди хочеться оптимістичнішого вирішення.
У тому фільмі, Cиндром Гамлета (а пригадуєте, що сказав Гессе про світ як сенсаційну п’єсу?) п’ятеро молодих людей – очевидно, віку Шекспірового Гамлета – покликані зіграти п’єсу свого життя. Даруйте, мабуть, це не точне слово – зіграти. Це проживання, тобто "нічого вдруге".
Усе більше переконуюся у тому, що ми потребуємо точних слів, які зможуть описати нашу співвідповідальність, яким би важким не був її тягар.
23.09.2023