Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Кажемо «орати» – бачимо поле. Античні ж бачили й море («mare arandum est…» – треба орати море, тобто пливти). Поле – то «ще один образ моря», як про це вигнанець Овідій: море жене під вітром солоні хвилі, скіфський степ – полинові, сизі... У Шевченка ж неситий оре для себе поле... на дні моря.
Це, з усього неможливого, – щось найнеможливіше (грец. «adynata» – неможливе: наприклад – коли ріки потечуть не до моря, а до своїх витоків; коли вигаснуть зорі, коли зійде посіяний на каменю пісок тощо). Адже щоб орати на дні моря, неситому, чи то за-хланному, довелося б поглинути усю морську хлань; по-друге, якби й виорав морське дно, то не стало б воно, піщане, – родючим: пісок, як і він, неситий, не віддає, а поглинає.
Хто б не читав ці рядки з «Кавказу» – по-своєму побачить цю дивну «оранку». У мене, пам’ятаю, той образ асоціювався з прочитаною у якомусь стародруку загадкою: «Хто оре при свічі?» Першою думкою була думка саме про такого неситого орача (як ото в казці: «скільки зореш за раз – стільки й твого буде»): оре, захланний, цілу днину, вже й ніч западає, вже він із ніг звалюється – та оре й далі, навіть уночі: в одній руці свіча (в очах – неситий вогник), другою налягає на чепігу. Образ цікавий, розгадка – хибна: Свіча – то ріка (витікає з Ґорґан, а впадає у Дністер), тож орав собі хлібороб свою нивку при Свічі, не помишляючи про якісь інші багатства.
Неситого – персоніфікований образ. Неситий він не тому, що не доїв до ситості, а тому, що скільки б не їв – ситим ніколи не буде. Скільки б не приорював собі землі (коби-то лиш приорював!») – ніколи не зупиниться, поки всієї Земної кулі не «приоре»... Хто ступив крок поза те коротке латинське «sat» (або «satis», споріднене з нашим «ситий») – пиши пропало: до скону не зупиниться...
«Міра – найкраще», – стверджували давні елліни, справедливо вважаючи цей вислів наріжним каменем усіх філософських засад. Навіть в осяганні доброчесності, застерігав Горацій, треба пам’ятати про міру, інакше – гординя (хтось, кажемо, пнеться бути «святішим від самого Папи»)... Хіба що в чесній праці, не для власного збагачення чи слави, а для спільного добра, можна забувати про міру. «Таємницею мого життя, – зізнався Едісон, – було те, що я в усьому тримався міри, окрім праці». Врешті – голос Каменяра: «Працювать, працювать, працювати...»
Та повернімось до Неситого, пригляньмося до нього ближче. Втім, приглядатися – небезпечно: його око (саме так, не «очі» – несите око) – це концентроване зло, чорна енергія, діра, яка поглинає все, що на її шляху, щоб усе поглинуте врешті взяти з собою «в домовину». Душі в тому оці немає: її витіснила неситість, яка і є тією дірою, порожнечею, функція якої – постійне, аж до крайньої межі, поглинання («природа не зносить порожнечі»).
Є неситість, але є й не менше суміжне з нею зло – гординя, зухвалість (грец. hybris), несправедливість (лат. iniuria) – усе те, що проти світового ладу, проти правди святої... Згадаймо недавнє імперське вихваляння «рукотворними» морями, що поховали на своєму дні людські долі, поля й оселі – Божу красу... Мертві душею – умертвляють усе довкола себе, вони перейняті хворобливою жагою уподібнити до себе (асимілювати) геть усе – розчинити в «імперії зла»... Латинське прислів'я «подібний подібному радіє» – не про злих: зло і радість (радість, а не втіха!) – речі несумісні.
Де гординя, зухвалість, несправедливість – там (чув афінський глядач голоси знаменитих грецьких трагіків) неодмінно, хай «кульгава», з запізненням, таки прийде кара. Та хоч яка в тому певність, а все ж – запитання: «Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі?» І тут же – відповідь: «Повинна буть, бо сонце стане / І осквернéну землю спалить»... Та й саме сонце, хай лиш переступить міру, навіть його, за Гераклітом, скарають богині помсти – Еринії... Оре неситий, засіває кулями, але, повірмо Кобзареві, – не виоре!..
18.09.2023