Через тридцять років після закінчення університету я майже нічого не пам'ятаю з ботаніки. І мені не прикро, бо ботаніка – як музика чи бокс – потребують щоденних вправ, а я то полишив уже давно. Тай ботаніком я не збирався бути, коли льос закинув мене сімнадцятирічного у цю підгрупу біофаку. Я ж мріяв про етологію, про поведінку тварин. Пам'ятаю, як сподівався перевестися до зоологів. Десь під кінець першого семестру навіть виступив на їхньому (а не ботанічному) науковому гуртку із шаленою доповіддю про необхідність зоосексології. Пам'ятаю, як здивовано дивився на мене старенький легендарний професор, посміхаючись поблажливо, але без осуду. Мої тези, між іншим, були дуже логічними: через наступ на життєвий простір багатьох тварин їм загрожує вимирання – єдиним способом порятунку деяких видів є так звані плодові колонії – але опинившись у комфортних умовах обмеженого простору і дії, вони відмовляються розмножуватися у все ж таки неволі – отже, потрібна специфічна зоосексологія, яка би розв'язувала конкретні ситуації відмови від вимирання без любові.
З ботаніки я так і не перевівся. Мене захопили кілька речей. Дуже дотепний колега. Дуже гарна колежанка. Дуже мислячий викладач ботаніки. Ще на своє лихо подивився у кіні на Коперника «Доктора Фаустуса» з Брандавером і цілою тою німецькою метафізикою. Врешті дійшло до якогось осмислення. Якось найкращий ботанік почав семінар з того, що питав кожного – чому ботаніка? Відповіді були дуже різними. Від сімейної традиції через любов до флористичних подорожей до гідропонічних помідорів на підвіконні. Ми ще вчили історію кпрс і марксизм-ленінізм, але я наважився сказати правдиво про себе. Що ботаніка, як і теологія, займається доказом безконечної і надмірної (за людською логікою) Божої творчості.
Думаючи про свого улюбленого Франциска, завжди згадую про те, що перед Папою була дилема: спалити Франциска або оголосити його святим. Так далеко він зайшов. Він таки щось зрозумів про творчість. А щодо Бога, то мені завжди здавалося, що Його найбільші проблеми полягають у комунікації з людьми. Незважаючи на страшенний ризик побути Богочоловіком, більшість посутніх речей так і залишилися недоговореними. Не було кому щиро сказати найсакральніше.
Ботаніка наводить на думку, що і найбільшою проблемою людей є хиби Його з нами комунікації. Сотворивши істот, які мають здатність називати усе інше, Ним сотворене, Він не зміг переконати їх у тому, що через цю властивість давати назви ми не є кращими від усіх інших Його безмовних сотворінь. Ціле своє життя думаємо про якусь винятковість, про якийсь додатковий сенс нашої конечності і безконечності. Думаємо про Творця як про того, хто має робити добре нам, як ми то собі уявляємо.
Натомість можна чистіше розуміти Божі заклики до любові і радості. І до Його любові теж. Уявити собі, що Його радість не у плеканні наших доль, а у тому, що запущені такі бездоганні і винахідливі механізми буття. І що все це взагалі є. І що такі витончені усі найдрібніші хімічні реакції. І що життя так довго і точно породжує нове життя. І все світиться. І нема нічого зайвого. І кожен з нас незбагненним чудом народився і став. І ми є носіями цього ще і ще раз новонародження так само, як мільйони інших неймовірних і надмірних (за нашою логікою) ґатунків життя.
Здається, що саме це має бути причиною сенсу. Правдоподібно, саме це може бути сенсом захвату і любові, про які Він натякає. Цілком можливо, що Йому попросту потрібні глядачі, слухачі і поціновувачі неймовірної за розмахом, задумом і фантазією творчості.
07.09.2023