Одне з найбільших потрясінь за ціле своє життя я пережив третього грудня 1991 року. То був цілий комплекс переживань, вражень і емоцій. З родильного будинку прибув додому перший син. Я, щоправда, на відміну від тисяч інших батьків, його вже бачив. Родильний будинок був всуціль радянським, бо від 24 серпня ще ніщо не змогло розчинитися з того, що будувалося десятиліттями. Але у мене був друг, який десь там працював. Він і запровадив якоїсь ночі до зали, в якій лежали новородки. Ліпшого образу до ілюстрації до розділу історії, з яким ми порвали, важко було знайти.
У великій залі під дещо прикрученим освітленням лежали на залізних, немов з конвеєра цеху товарів народного вжитку при танково-тракторному заводі, столах-ліжечках десятки народжених цими днями немовлят. Кожен окремо, кожен щільно спутаний фланелевою пеленкою однакового виробництва. Поруч не було жодних мамів, ніяких притулянь, навіть сестри десь собі дрімали. При кожному був запис на прямокутнику жовтої церати. Нагадували окільцьованих аматорами-орнітологоми пташок. Половина тих діточок верещала, викривлюючи личка у такий спосіб, який недоступний старшим, які вже бачать людську міміку.
Інша половина затято спала, ніби знаючи, що так добре, як донедавна, ніколи вже не буде, тож треба хапнути. І тільки один лежав з відкритими очима, дивився на тих, що зависають під стелею, і не кричав. Я замріяв, щоби то було наше дитя. Так і вийшло.
А третього грудня він нарешті прийшов додому. Після кількох тижнів тотального у той період зараження усіх, хто був у родильному будинку. І тоді ж оголосили результати референдуму про підтвердження незалежності. І моя дев'яносторічна бабця не знала, як дати собі раду зі здобуттям правнука й України відразу.
А моє найбільше потрясіння перенеслося вже на наступний ранній ранок. Вийшов у засніжене рідне місто і був шокований тим, що там усе так само, як було вчора. І позавчора, і рік тому… Де ж незалежність? Де той небесний Єрусалим, до якого так довго йшли? Чому ми не на вітрильнику, пощербленому гарматами, без жодних припасів, навіть ром закінчується, але високо на щоглі сидить юнга, який кричить – земля!?
Треба було трохи часу, щоби зрозуміти важливі для себе речі.
Що новонадбана Україна дійсно подібна на архаїчне географічне відкриття землі, про яку знали багато легенд і міфів, але не уявляли собі – як там насправді.
Що незалежність, як і щастя, – це не константа, а шлях. Що перебувати у нації ще складніше, ніж бути у родині. Що обіцяного кінця історії не буде, і що кожному якраз і доведеться те робити, що уміщатися у нестримну історію. Що держава, без якої ми були, є у певному сенсі нічим іншим, як нашим паном. Тож незалежність полягає ще й у прийнятті цієї залежності.
І ще декілька дрібниць: людина цілиться, а Бог кулі носить, і неможливо пережити історію становлення заочно. Треба пройти через усі ті страхи і сумніви, які супроводжують незалежний вибір, так, щоби і не дуже знати – нащо.
Коли кілька років тому народжувався інший син, то тато міг бути поруч.
24.08.2023