Кому шкодить критика?

Львів, 15. серпня 1938.

Польська влада, як відомо, страшенне вразлива на критику. Не в тому, храни Господи, розумінні, щоб слова критики брати собі до серця та піддавати ревізії своє дотеперішнє становище відповідно до розумних арґументів своїх опонентів. Але взагалі воліє тих неприємних голосів не чути: установа цензури є знаменитим засобом відмежуватися від влізливців, яких професією є говорити те, що думають. Очевидно, відносини під цим оглядом у Польщі не є єдині та виняткові. У Совітах, Німеччині, Італії — критика уряду ще менш допускальна, чи — вірніше кажучи — взагалі неможлива. Але це держави авторитарні, на чолі з вождом, довкола якого витворена леґенда непомильности та який не формально, а фактично бере на себе всю відповідальність за історію народу за час свого володіння. Подібна ситуація була й у Польщі за життя маршала Пілсудського. Але коли порівнювати тодішні рямці свободи преси щодо оцінювання ріжних явищ у польській державі та нинішні, —  то кожний журналіст зідхає до тамтих „добрих" часів. І польська конституція і виразні заяви найвищих державних чинників і фактичний стан у Польщі нині такий, що нема тут „авторитарности“. І через те на тлі тієї аверсії до голосів критики — не лайливої, а найбільш річевої — раз-у-раз виринають з пресою та громадянством конфлікти, типові для відносин, в яких непорозуміння є одним із головних елементів дійсности.

Характеристичним причинком до цензурних відносин у Польщі є страшенна перечуленість писати сьогодні про ті справи, про які завтра всі вже голосно і говорять і пишуть. Відомо нпр., що за часів останнього кабінету полк. Славека цензура в Польщі була дуже гостра і критикувати методи правління премієра було просто неможливо. На другий день після зміни уряду у найпопулярнішому варшавському кабареті співали глумливі пісоньки на цю тему і кепкували собі з річей, про які ще день тому не можна було спокійно та поважно слова написати. Але це не тільки доля „неудачників", що відходять і мусять тоді зазнавати долі всіх слабих, на яких мстяться ті, що слабі були раніш. Бувають і конкретні справи, що їх чомусь висока цензура вважає недоторканим табу, яке все одно за якийсь короткий час свою недоторканість тратить. Ось нпр. голосна нині „плотова справа". Тямимо, що навіть стаття  в патріотичнім, льояльнім і подекуди послушнім львівськім „Вєку Новім" на тему риґористичного розпорядку про обовязок ставити та білити плоти — була сконфіскована від першого до останнього рядка. Коли-ж справа стала голосна аж на парляментарній арені — всі відразу розписалися без ніяких обмежень і в самому краківському „Курієрку" ми недавно читали про те, якими то чудовими білими плямами на тлі гірської природи красуються гуцульські хати з тесаного дерева, білені на жадання місцевих постерункових. (Мимоходом кажучи: з львівського маґістрату приходили й до Волоської церкви у Львові, одної з найкращих і найцінніших архитектурних памяток у Польщі та у світі, жадати, щоб її — побілили! Одночасно львівський маґістрат утримує довкола т. зв. повиставової площі у Львові, площі Східніх Торгів, ординарний пліт з поржавілого кільчастого дроту, хоч скрізь у краю громадські та держ. поліціянти дбайливо визбирують кожний клаптик кільчастого дроту, яким не вільно городити ніякого сільського обійстя!). Не маємо ніяких сумнівів, що на другий день, коли тільки прийде зміна уряду, нинішні пп. міністри читатимуть і про той і про ріжні інші їхні розпорядки такі речі яких сотньої частини не вільно подавати сьогодні до їхнього відома, явно і славно, з тою позитивною інтенцією, щоб донести до поправи відновин.

Недоторкальною темою стала для преси в Польщі справа Православної Церкви й усі ті події, що дали матеріял для інтерпеляції посла Ст. Барана. Православний єпископат у Польщі за підписами всіх без винятку владик видав у звязку з тими подіями пастирський лист до вірних. Лист був сконфіскований. Вияснення у справі тої конфіскати в митрополичому "Слові" підпало теж конфіскаті. Редактор виленського „Слова", колишній посол ББ Мацкевич написав у цій справі статтю, оперту мабуть на власних спостереженнях з подорожі по Холмщині; статтю теж сконфіскували. Тоді він помістив міркування про панівну систему „розбивати термометри": конфіскувати кожну таку оцінку подій у державі, яка вказує на підвищену атмосферу.

"У своїй статті (пише п. Мацкевич) я не нападав на уряд. Я не казав про якунебудь його злу волю. Але з ходу тих подій виходить, що наш уряд не доріс до вирішування справді важних проблєм і що при найкращих бажаннях доходить до катастрофальних для нашої  держави, для нашої нації, для нашої будуччини, для всіх наших мрій про великодержавницьку політику явищ. Конфіската! Та, це найлегше. Конфіската, Береза та грошова збірка — ось три універсальні засоби стосовані в наші часи. Не маємо доріг, авт, шпиталів, є безробіття, нема шкіл, фабрик, промислу, польських міст. Треба якось тому помогти: публична збірка, "добровільна", "спонтанічна". Щось іде погано — шукається винуватців, находиться їх (шукайте а найдете) і стосується Березу, — вкінці щось в краю показує, що збірок, Берези та малювання плотів замало для того, щоб правити великою державою — тоді просто конфіскують вістки, що появляються в ґазеті. На жаль, подій сконфіскувати не можна. Конфіската, це тільки розбивання термометрів, які показують підвищену температуру..."

У нашій Редакції — яких добрих 20 статтей, дописів, репортажів на православні теми. Ґазети ніхто не видає й не редаґує на те, щоб читач діставав білий папір і тому й ми ввесь той матеріял тримаємо у столику. Але ґазети виходять не тільки на те, щоб читав їх власний передплатник так званий сірий „приватний" читач. Читає їх і уряд, ріжні чинники влади, всі заінтересовані суспільні чинники: на ґазетному матеріялі конфронтують свої розпорядки, свою політику, свою поведінку з її життєвими наслідками, з її громадян відгуками. Коли ґазетам у цілій державі не вільно писати про щось, що діється на великому просторі держави, що творить тему розмов, суперечок і найпалкіших дебат у міліонів громадян, про щось, що хвилює цілу одну кількаміліонову національну збірноту та викликує  найповажніші застереження і в частині поважного польського громадянства, про щось, що може мати величезні історичні наслідки для всього розвитку майбутніх взаємин між двома народами, — тоді уряд розпоряджає тільки звітами підчиненої собі бюрократії та власним вдоволенням з власних діл. Увесь інший матеріял спочиває у редакційних столах. А коли прийде час, що буде вже "вільно" про все те писати, тоді неодин нинішній достойник може відкрити з дива очі та розведе руками: "ми-ж не знали, нам казали інакше, ми вперше про такі речі довідуємось...“

Однак, коли навіть припустимо, що більшість з того, що сьогодні „нецензурне", — рішальним чинникам влади відоме, — то й тоді не розуміємо того остраху перед писаним словом, острахом перед критикою їх поведінки, їх політики. Нема в історії прецеденсу, щоб політика кепська мала добрі наслідки, тому не вільно було писати, що вона — лиха. Проблєма Православної Церкви у Польщі не залежить від того, чи про політику п. Францішка Потоцького та ріжних його добровільних помічників, які "з власної пильности" взялися її відомими методами розвязувати, буде вільно писати чи ні. У даному випадку відпадає навіть арґумент, залюбки при таких нагодах цитований: щоб преса не „уроблювала настроїв”, не „підбурювала“, не торпедувала заходів влади і т. д. Адже спеціяльно холмська та й подекуди волинська людність більшости тих голосів преси не читала! Чи православний селянин-холмщак читає "Діло" або польське виленське „Слово"?! Арґумент пропаґанди тут абсолютно ніпричім. Єдина місія тих наших голосів — це справді бути „термометрами дійсности".

Критика ніколи не шкодить тим, які є направду сильні та яких політика дійсно правильна. Недавно світ був свідком, як в льондонському парляменті один посол гостро заатакував бритійського міністра військових справ за промахи в ділянці летунства Великої Британії. Коли міністр покликався на тайний військовий характер цієї справи — ввесь парлямент і все анґлійське громадянство взяло в оборону посла, стверджуючи, що державна тайна не може служити параваном для того, щоб закрити свою хибу та внеможливити слушну критику. Коли-ж міністр скористав з своєї влади і військові чинники завізвали того посла, щоб він явився перед ними та виправдався, звідки має оті свої відомості, парлямент ствердив, що обмежено свободу посольської діяльности і права парляменту, премієр погодився зі становищем парляменту і міністр програв. Колиж він далі урядує, то тому, що й посол атакував не особу, але злу справу, яку хотів направити. Вислідом того конфлікту було тільки знову скріплення в опінії всього світа  великодежавницького престіжу Анґлії, якої уряд не лякається критики в ніякій ділянці своєї праці.

Не маємо претенсій, щоб у Польщі панували анґлійські звичаї, не хочемо покликуватися на факт, що в Гайд-Парку одночасно промовляє 10 проповідників ріжних церков і сект і нікому це не шкодить. Але всетаки не можна мовчки погодитися теж з фактом, що не вільно сьогодні обмірковувати подій, які сталися і далі діються і матимуть свої наслідки без огляду на те, чи комусь мило про них слухати чи ні.