«А ти, пречистая, святая...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Дивна ця поезія, «Муза», писана у цей же день, що й «Доля» (9 лютого 1858 року у Нижньому Новгороді, при поверненні поета із заслання). Дивна – в призабутому значенні цього слова: видається, що суфікс «н», подібно до латинського «nd», зазначає потребу, необхідність у якійсь дії; тут – маємо дивитися й дивуватися, латиною – «mirari», або, з префіксом, «ad-mirari» (рос. «у-дивление»). «Miranda» – гідна, щоб на неї дивитися, гідна подиву. Як у Франка («Я бачив дивний сон...»): «дивний» – щоб на нього дивитись, як дивимось на перебіг кінокадрів.

Музи – дочки Зевса й Мнемосіни (грец. «mneme» – пам’ять), сестри Аполлона (Феба), богині поезії, мистецтва, наук. Про них – Гесіод у «Теогонії»: «Вміємо, Музи, правдиво співати про неправдиве, / Вміємо й правду, коли забажаємо, оповідати».

 Далі поет – уже від себе: «Так дочки Зевса великого, мовою славні, сказали / І, одламавши, квітучу дали мені гілку лаврову / Дивну й до віщого співу жагу вдихнули у мене, / Щоб і майбутнє міг я оспівувать, і проминуле...» Звідси –  й лат. «vates» – віщий співець. До речі, лаврову гілку Музи подали Гесіодові в підніжжі Гелікона, їхньої оселі,  коли майбутній поет випасав овець. Одразу й спливає на думку Шевченкове: «Я пас ягнята за селом»...

Звідси, від Гомера й Гесіода, – традиція у поетів завдячувати своєю творчістю Музам, звідси – лавр, найвища для поета нагорода (лавреат), звідси – натхнення (грец. «enthusiasis», тобто ввібрання божественного подиху, дихання: на-дхнення), звідси – й найвища увага й повага до Слова, з яким і при якому людина зростає духовно, багатіє душевно...

 Згадуємо Павла Русина з Коросна, одного з перших латиномовних українських поетів: «Світлий дар богів, поетичне слово, / Їхнєє дитя, гомінке й солодке, / Кажуть, лине ген, дев’ятьом небесним / Сферам співзвучне»... «Ну що б, здавалося, слова...» І справді, хіба не від чогось високого, від таїни, що у слові, від зароненої у нього часточки небесного подиху, від чогось незнищенного «серце б’ється – ожива»?.. Натхнення – це передусім серце, що є стежкою до Бога (Паскаль), до Любові; девальвація Слова – девальвація Любові (Оксана Пахльовська – про поезію Коррадо Калабро)...

І ще одне, щоб наблизитись до відчування Шевченкової «Музи». Знову ж – натхнення. Про це, з особливим зворушенням, – Горацій у своїй поезії, зверненій до Мельпомени, музи трагедії, пісні взагалі: «Хто відчув у колисці ще, / Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій...» (незвичайно м’яка мелодика оригіналу, гра слів – неперекладна). Того, веде далі поет, уже не вабитиме гучна, чи то на арені, чи на Олімпійських іграх, чи в переможних боях на чужій землі здобута слава: весь він покликаний бути в поетичному слові, що в свою чергу призначене відображати красу й гармонію довколишнього світу.

Муза, яка осяяла світлом своїх очей (lumine) дитину ще при її народженні (nascentem), зігріла її своїм божественним подихом... У Шевченка – сповненим пісенної журби голосом: «Мене там мати повила / І, повиваючи, співала, / Свою нудьгу переливала в свою дитину...» («Якби ви знали, паничі...») Й одразу ж – із «Музи»: «Мене ти в пелену взяла / І геть у поле однесла. / І на могилі серед поля, / Як тую волю на роздоллі, / Туманом сивим сповила. / І колихала, і співала, / І чари діяла...» Можливо, й у Горацієвій пісні (оді) до Мельпомени – теплота й материнського погляду...

Цей «кадр» затримується в нашій уяві. За хвилину здогадуємося, чому: «Ой полечко, поле / Туманом покрите. / А на тому полі / Два козаки вбито»... «Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею / Стелиться в полі туман». А ще: «Туман яром, туман долиною... / За туманом нічого не видно, / Тільки видно дуба зеленого» – могутнє зелене crescendo, що одразу ж постає образом: «І дуб зелений, мов козак / Із гаю вийшов та й гуляє...» («Ми вкупочці колись росли...»)... Туман покриває, повиває, огортає, стелиться – мовби охороняє, береже, кличе до сну...

                                                                          *

Шевченкова «Муза», якщо не зважати на пунктуацію, – це фактично одна, виголошена одним подихом, подана сурядним зв’язком поетична фраза. Лише всередині поезії («В степу, безлюдному степу...») подих прискорюється: вповільнені, сповнені поетичних візій ямби непомітно переходять у квапливі трохеї – наближається, підсилена разючим контрастом, кульмінація: «Із казарми нечистої / Чистою, святою / Пташечкою вилетіла / І понадо мною / Полинула. Заспівала / Ти, золотокрила... / Мов живущою водою / Душу окропила».

Далі, відновленим подихом, – знову ж початкові ямби: «І я живу, і надо мною / З своєю божою красою / Гориш ти, зоренько моя, / Моя ти правдонько святая! / Моя ти доле молодая! / Не покидай мене. Вночі, / І вдень, і ввечері, і рано / Витай зо мною і учи, / Учи неложними устами / Сказати правду. Поможи / Молитву діяти до краю»...

«Кульмінація» (з лат. «culmen» – вершина, найвищий щабель) – вершина поезії, її серединний віршовий рядок. Поет і справді, мов із пташиного лету, озирає свій життєвий шлях: від народження («Мене ти в пелену взяла...) – й до останнього дня: «...положи / Свого ти сина в домовину...» Та хоча поезія «Муза» і створює враження  подиху, чи зітхання, – це своєрідний триптих: дитинство (12 рядків), неволя (теж 12), воля: «І я живу...» (11 рядків). Далі – вже погляд за життєву межу: «А як умру...»

 «А ти, пречистая, святая...» У цьому «ти», високому «Ти» (на противагу до земного «Ви»), саме в цій поезії, зібрано все те, що Кобзареві найдорожче, – в образі жіночості, сердечності, ласки. Все, що людину вповиває, огортає, оберігає, «витає» з нею, провадить нелегкими дорогами життя. І той збірний образ, мов у перебігу кінокадрів, розгортається перед нашим зором окремими образами й видивами. Не розрізненими, а поєднаними, як це в Овідієвій поемі про перевтілення, глибинним зв’язком. Тут – зв’язком саме того, найніжнішого, чистого й святого, душевного чуття.

Отож, у початковому «А ти, пречистая, святая...» – хто б не побачив образу Богородиці («О ти, пречистая в женах!» – із поеми «Марія»)?.. Далі – Муза, «сестра Феба молодая»... А за хвилину («Мене ти в пелену взяла...») – постать матері («Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим»)... «І чари діяла...» – до цих дивних образів уже долучається пісня: «чар» етимологічно веде до лат. «carmen», спів, пісня... І – до «чарівниченьки» (згадаймо: «Одна дівчина чорнобривая / Та й чарівниченька справедливая»)... «І я...» Шевченко зупиняється на цьому: він – весь у пісні, в захопленні; ці видива володіють його душею – ведуть її («за-хоплення», грец. – psychagogia, досл. зачаровування, ведення душі)... Тож поетові наче подих забиває: «І я...»

Далі всі ці видива зливаються в порівнянні – в образі «квіточки»: «В степу, безлюдному степу, / В далекій неволі, / Ти сіяла, пишалася, / Як квіточка в полі!»... Сяйво «цвітки дрібної» в Маркіяна Шашкевича... Згусток найглибшого, найчистішого, святого почуття... Безлюдний степ – і поле («своє», «чисте», «веселе», «святе»), квіточка, що сіяє у ньому...

Саме тут – уже згадана, викликана разючим контрастом кульмінаційна метаморфоза: «Із казарми нечистої / Чистою, святою / Пташечкою вилетіла / І понадо мною / Полинула, заспівала / Ти, золотокрила... / Мов живущою водою / Душу окропила»... Квіточка, завдяки якій те поле світиться красою... Пташечка, завдяки якій те поле не німе, – промовляє своєю пісенною тихістю... Усе це – та «живуща вода», що не дає всохнути людській душі, дає їй жити, а не «спати ходячому»... До речі, епітетом «золотокрила» (chrysopteros) античні наділяли Іріду, богиню веселки.

І ось та «пташечка», що вилетіла з «нечистої казарми», – вже «зоренька»: «І я живу, і надо мною / З своєю божою красою / Гориш ти, зоренько моя, / Моя порадонько святая, / Моя ти доле молодая! / Не покидай мене. Вночі, / І вдень, і ввечері, і рано / Витай зо мною і учи, / Учи неложними устами / Сказати  правду. Поможи / Молитву діяти до краю»...  Квіточка сяє на землі; зоренька – в небі. І в тій, і в тій – краса, Божа краса, яка вчить говорити «святую правду», вчить жити серцем, а значить – любити  («А дай жити, серцем жити / І людей любити...») Жити – і «молитву діяти до краю»... Спадає на думку найстисліша, з її грою слів, латина: «Ora et labora» (молись і трудись)...

«А як умру, моя святая! Моя ти мамо! положи / Свого ти сина в домовину / І хоть єдиную сльозину / В очах безсмертних покажи»... Наскрізна елегійна мелодика, яку поглиблюють зворушливі повтори («моя ти мамо», «свого ти сина») – останні п’ять рядків тієї дивної поезії...

Пречиста... Муза... Мама... Україна... Останнім акцентом – єдиная сльозина, що повертає нас до заголовка поезії – «Муза». А ще – до лесбоської піснярки Сапфо: «Годі, доню! Цей дім – не для плачів: Муз тут шануємо, / Тож негоже й тобі, хай би там що, донечко, плакати»... Тому – «хоть єдиную сльозину», бо ж «очі безсмертних» і сльоза – щось несумісне... Ясні лики Святих...

Але – «Сльоза Богородиці» (згадалася поетична збірка Ігоря Римарука)... Дві сльози, що з-під різця загадкового Пінзеля спливають лицем Богоматері... «Заграй, старий! Як потечуть / Дві сльози по личеньку, / То легше стане на душі / І легше на серденьку!» – з улюбленої в Галичині пісні Сидора Воробкевича...

Згадуємо й тут Овідієві «Скорботи», де так багато – про сльозу, про те, якою лячною для поета була сама думка померти  на чужині – неоплаканим... Згадуємо – й усе виразніше, наче близьким планом, постає образ тієї сльозини, що поєднує долі людей, хай де й коли б вони не жили, сльозини, яка виповнює, завершує цю дивну для зору, чарівну для слуху, зворушливу для серця Шевченкову поезію – «Музу»...