ДО ЮВІЛЕЮ ПЕТРА ШКРАБ’ЮКА
А вже серпень жито серпле, строїть осені струну... Після дзвінкої, сповненої бурхливих емоцій («Сміються, плачуть солов’ї...») красуні весни, «дівчи́ни у вінку», після палкого, з польовими роботами «милого літечка», природа ступає у відкритий простір, в передосінню тишу... Хто вміє її слухати, той і вміє, й любить думати – пускати в той простір свої думки. А що осінь і справді напинає найтонші скрипкові струни, то й думання стає настроєвим у прямому й переносному значенні слова.
Можливо, цю думку поділяють не всі «серпневі», але Петро Шкраб’юк, народжений з другим кроком серпня («День – крок життя» – Сенека), певно ж, погодиться, бо ж сам пише: «Відрадно у серпневу пору, / коли до сонця дні звелися, / піднятись й нам на Білу гору, яка вивищує Підлисся».
Озираючи літературні здобутки Петра Шкраб’юка, поета, есеїста, літературознавця, члена Національної спілки письменників України і Національної спілки журналістів, лауреата дев'яти літературних премій, доктора історичних наук, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка, ловимо себе на думці, що його праця – не рівнинна дорога, а таки сходження до тих вершин, які письменник бачив на обріях, вершин, до яких покликана йти кожна людина. Гарно про це в середньовічному «Салернському кодексі здоров’я»: «Зранку на гори високі дивись, під вечір – на море»...
Тож окиньмо зором поле праці й зацікавлень Петра Шкраб’юка, який ступає за межу свого восьмого десятка. Його ужинок – понад три десятки об’ємних прозових і поетичних книг. У його полі – обширні, кожна йде за свій обрій, різним «культурам» присвячені ділянки; всі вони сумлінно – бо ж добрий господар – опрацьовані, виплекані, щоб кожна дала гарні плоди не лише для господаря – для спільного добра. Передусім, щоб ми глибше знали свою історію, а в ній – тих, хто її творив («Імена близькі й далекі: Україна в національному і світовому вимірах». – Львів, 2013. – 412 с.; «Виноградник Господній: історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного», 1995. – 280 с.; «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців». – Львів, 1997. – 519 с.; «Монаший Чин Отців Василіян у національному житті України». – Львів, 2005. – 439 с.; «Наріжний камінь Маркіяна: статті, есеї, вірші. – Львів, 2012. – 152 с.; та інші).
Дослідження (у кожному, бачимо, сотні сторінок) вражають не лише компетентністю автора, багатством фактичного матеріалу, яким він володіє, а й умінням зацікавити читача – вести його не так сторінками книжки, як стежками нашої історії, тобто (з грец.) розповіді: письменник – розповідає, оповідає, ділиться з читачем своїми думками й емоціями. У тих розповідях – і сам автор, активний учасник теперішніх подій («Історії, прожиті тричі: події, документи, спогади». – Львів, 2015. – 444 с.)
Ділиться, що найважливіше, – й подивом. Саме подив спонукає дослідника й поета братися за перо. Та й як не дивуватися, коли «Усе на світі таїна» (Поезії, 2015)?.. Варто лише дивитись, а дивлячись – бачити й дивуватися. Хіба ж не дивними є людські «преображення» («Пробудились серед ночі, або Преображення людське», 2018)?.. Надто, коли йдеться про такі величні постаті, як Андрей Шептицький чи Йосип Сліпий...
Хіба ж не викликає приємного подиву внесок українців у збагачення європейської культури? А зворушливого подиву – праця неукраїнців, які віддано служили (й нині служать) Україні; про них з особливим чуттям і веде свої оповіді Петро Шкраб’юк (Наталена Королева, Юрій Клен, Василь Вишиваний, о. Йосафат Жан ЧСВВ...) Згадую вдягнену у вишиванку Віру Річ, корінну британку, перекладачку Шевченкового «Кобзаря», її тихі, але сердечні слова: «Я люблю Україну...» (була з нею зустріч у Львові, в дзеркальній залі Франкового університету)... Бачу сльозу, яка забриніла в очах присутніх... сльозу зворушення... «Вони і ми» («Усе на світі таїна»)... «Ми» – це ті, хто в світовому братерстві; «вони» – кому чуже таке єднання: воно неможливе без Богом дарованої душі...
А далі – чи не найглибша, гідна подиву таїна трансцедентності в людському житті. Про це – з безліччю цікавих фактів і спостережень ділиться своїм подивом автор «трилогії незвичайного» – «Над простором і часом» (Львів, 2017. – 334 с.). Постаті, постаті, постаті... Сам індекс імен у цій книзі займає 15 сторінок.
Таки справді – усе на світі таїна... Передусім, таїна слова... Слова прозового, слова поетичного (та чи варто їх межувати?). Пошуки слова... Спочатку (так роздумував Горацій) відчуваємо порухи душі, а тоді, дослухаючись до них, шукаємо способу їх вираження словом («язик – перекладач душі»). Потенції мови невичерпні. Щоб у тій невичерпній потенційній даності знайти чи створити потрібне слово, треба йти, знову ж таки, – вгору, до краси. Краса – це любов, це – Бог, кажемо ж: «Що то за Божа краса!»
Петро Шкраб’юк, особливо Шкраб’юк-поет, а він насамперед поет, лірик (13 поетичних збірок) – іде. Саме так, іде, в прямому значенні слова: «йду», «їду», «дорога», «путь», «мости», «подорож», навіть «маршрут» – ключові слова його поетичної мови. Йде – до краси: «Верхи долаючи круті, / Не раз – в гурті чи наодинці – / Красу ловлю: і в темноті, / І в ясності, в путі, в росинці...»
До краси – отже до любові, до Бога: «До Тебе йду – і Ти йдеш сам, / і розминутись ми не можем». Знаходячи Бога, бачачи в усьому «доцільність Божу», – знаходить себе: «Весна клечає кожен дім. / В усім доцільність видно Божу. / Втішаюсь тим, що є, – і в цім / Себе самого віднаходжу»... «Бог близько, Бог з тобою, Бог в тобі» – згадуємо Сенеку (Бог для стоїків – Природа). Отож: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед» (цей же філософ).
Хіба що в літературознавчому дослідженні можна було б обговорювати особливості поетичної мови нашого Ювіляра. Тут – лиш деякі спостереження. Де поезія?.. В чому вона?.. Петро Шкраб’юк відповідає стисло: «поезія – навколо» («Подорож»). Як її ословити?.. – Спромогтись побачити і почути те, що «навколо» («Довкілля»). Тоді й слова «засвітяться». Навіть у нічній тиші: «Опівніч, ліс. І ні одної пташки. / Навшпиньки стала тиша. Благодать. / Ялиці збоку – чорні, як монашки, / Які побожно у ряді стоять. / Хода моя нечутна і неквапна. / Зволожена, полискує листва. / І на щоку, бува, краплина капне, / І у молитві світяться слова».
Пори року... Пори людського життя... Весна... Осінь... Літо... Зима... Серед багатьох образів у пам’яті залишається знахідка (в порівняннях, метафорах, деталях, мініатюрах...): «В саду розкрилися бруньки, / Як дзьобики пташині»... «Запнувся зелен-луг в плащі/ На жовті ґудзики кульбаби»... «Сухий листок, що звис із павутинки, / метляється, мов маятник живий»...
Саме в малих формах (мініатюри вимагають прецизійності) – якась «світлинка», щось із «поетичних секретів»: «Весна протоптує стежки, / Йде навпрямки із дивокраю – / І білі зношені шапки / дерева в честь її скидають»... З «дивокраю», певно ж, – із «днів вічної весни», що стояла в «золотому» вікові, який витворили в своїй уяві античні (Петро Шкраб’юк – задивлений у ту добу, в її образи)... Від любові до малих форм (чотиривірші, рубаї) – крок до принагідних експромтів. Хай скільки б не було осіб у гурті, а підходить Петро Шкраб’юк – кожен знає: окрім приязної усмішки й потиску руки, матиме й віршований, в камертоні прізвища, віршовий дарунок...
Часто запитують: «Що на робочому столі?» Таке запитання стосується Петрової есеїстики (домашній робочий стіл... бібліотеки... архіви... монастирі). Що ж до поезії – то радше: «Що там у ході?»... Веде вона, ця хода, у пошуках «камертона нової днини» найчастіше – в ліс: «Прямую в ліс одноосібно – / З самим собою наодинці. / Постукує лиш дятел дрібно, / Немов друкує на машинці». Недарма серед багатьох присвят, одна з найтепліших, – дивовижному співцеві ліса Петрові Сороці. Ліс, щось на зразок «першооснови», матерії (грец. «hyle» – ліс, речовина, матерія); як у Такубоку: «Коли почався всесвіт – / був тільки ліс. / У нім людина-напівбог, / мабуть, вогонь свій / пильнувала»...
Вогонь фізичний... вогонь духовний... «вогонь в одежі слова»... Чи не пригасає він, той останній, на світових протягах, у стрімкому поспіху технізованої, урбанізованої, споживацької доби?.. Жорстока війна, в якій бушує вбивчий вогонь, підтримує, як це не дивно, саме той, рятівний вогонь, що в одежі слова: поглиблює любов до свого (поезію «Любіть Україну» В. Сосюра писав у часи Другої світової; в тій поезії – про красу, про любов до Вітчизни, природи, мови); у війні виразніше проступає обличчя зла, якому протистоїмо; війна спонукає думати про майбутнє.
А майбутнє – це наші діти. Петро Шкраб’юк пише й для них (шість пісень поклав на музику Мирон Дацко), привчає їх, поки душа ще чутлива, слухати «музику землі», бачити її красу, подивляти світ, який «тисячами голосів до нас говорить». Бо пізніше, не почувши тих голосів, можемо слухати – не чути, стати «глухими» до тих голосів, до «цілющого Господнього посіву»...
А далі – поезії про війну... участь у Теробороні («В нас ворог спіткнувсь із розгону, / Записуйтесь в Тероборону»)... Мимоволі згадуються й часи, що передували війні: перші народні віча, синьо-жовта сув’язь, Майдан, виступи перед аудиторією, поїздки на схід... Барви життя – весняні, в яких увірвалась війна, й осінні...
Але, як кажемо, ще не вечір... ще не осінь: «Ще серпень лиш настав...» Тож – подальших щедрих ужинків, нових творчих проходів і мандрівок поважному і поважаному Ювілярові, й нехай чимскоріше будуть вони, ті проходи, під чистим небом нашої Перемоги!
02.08.2023