«Немає гірше...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать.

Ще античних цікавив цей, здавалося б, парадокс: у щасті – приємно згадувати подолані труднощі; в нещасті – боляче колишнє щастя згадувати. Як це у Гомера: «Не новина для нас, друзі, в лиху потрапляти пригоду! / Лихо нам нині не більше, ніж те, коли силою всіх нас / Злобний кіклоп зачинив у печері своїй глибоченній, / А й звідтіля ж утекти нам мій розум, порада і вміння / Допомогли, – так само й про це ви згадаєте лихо»...

Чому «згадаєте» – віками пізніше (звісно ж, пам’ятаючи Гомерові рядки) уточнює – Вергілій: «Може, й ті біди колись приємно вам буде згадати» (отож: «згадаєте» – для приємності). У цю ж струну вдаряє й Горацій: «Гей же, хоробрі! Ми з вами й раніше / В бідах були й не таких! Вином нині тугу розвіймо, – / Завтра ж – ізнов нам у море безкрає!» (з вірою у завтрашнє добро). Через віки – й Данте: «Немає більшого страждання, / Як згадувати любий щастя час / В біду...»

Озирнувши усі Шевченкові «згадувать» (їх у «Кобзарі» – 118), зауважуємо, що після них, переважно – сльоза, смуток: «Ой зоре! зоре! – і сльози кануть»... Бо той спогад – у біді, в неволі. Тут, щоправда, в поезії, присвяченій Г. З. (Ганні Закревській), спогад, дарма що в неволі, на диво світлий, усміхнений, бо зринає перед поетом у найдорожчому, що лише може бути для людини, живому видиві – в постаті Волі, в жіночому образі («Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая...») Так перед Боецієм, «останнім римлянином», постала у в’язниці розрадниця Філософія, перед Франком – Україна...

Коли ж образ пережитих бід спливає у щасті, тоді, вже певно, й щастя на тлі тих бід стає п’янкішим, яскравішим... Шевченко не мав змоги втішатися саме таким щастям, бо життя спливало в неволі: «В неволі виріс меж чужими... В неволі, плачучи, умру»...

Та «хоч немає більшого страждання», аніж у нещасті згадувати про «любий щастя час», усе ж саме страждання, переповнюючи душу, стає поезією. Не страждав би Овідій, не було б його «Скорбот». Не «мучився», не «карався» б Шевченко, не мали б ми саме такого, сповненого найглибшим співчуттям до всіх поневолених, пісенного «Кобзаря». В Овідієвому житті була світла його частина, п’ятдесят років у Римі, – й похмура: чужина, вигнання. Його «Любощі» (перифразуючи Еклезіястову метафору) – це «дім веселощів», а «Скорботи» – «дім жалоби». Шевченків «Кобзар» об’єднав у собі, мов у величній світлиці, всі барви життя.

Отож «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать»... Але, зауважмо ще раз, саме від цих страждань, від співстраждання (грец. – sym-pathia), від зіставлення святої волі з неволею («лютою», «тяжкою», «вражою») – сила Шевченкового слова: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас сила / І воля святая!»...