Яка то важкота бути людиною. Носиш зі собою якийсь страшенно помічний тягар, який називається пам'яттю, уявою, мовою. Пливу собі каяком по Дністрі. Близько від води, запихаю час від часу руку у течію, щоби відчути тугу м’якість, щоби рукою змінити колір поверхні. Згори світить сонце, знизу пульсує глибина і швидкість. Можна дивитися вперед на вигини лісистих берегів каньйону. Виглядають найвищими горами, бо затискають небесні купи хмар у свою ілюзорну геометрію. Довкола сидять сірі, чорні і білі чаплі. На устях потічків, що вливаються у велику воду, терпляче завмирають бузьки. Схил каньйону нагадує рекламу японських телевізорів – у них завжди все виглядає справжнішим, ніж є насправді. Добре знаю, що усіх цих середноземноморських лісів зі схилів вистачає тільки на пишний комір або каптур. Бо за грабами, акаціями, грушечками, терном і вільхою там, на горі, починаються лани і пасовища, оселі роботящих людей з великими лапами. Але у щілині – рай, який навіть не смієш фотографувати, хоч без того тепер і рай не є повноцінним.
Пливи собі, споглядай кам'яні червоні складки, які вилазять де-не-де на висоті, яку через однакову близькість до рівності води і нерівності небес не можеш оцінити у системі звичних одиниць вимірювання. Дивився б не надивився, а мало… Стер би собі очі, а тоді цілий стерся би об світло, яке готове розібрати тебе на фотони.
Але ні. Проклята розпластана людськість не дає бути на межі ймовірного небуття. Починає витягати із обважнілих бесагів примітивно-штудерні асоціації. Лиш би не опинитися сам на сам тільки з тут. Завжди має бути ще десь ще щось. Навіть не як прагнення, не як жаль. Попросту якась вічна корекція і аудит.
І от, пливучи так близько від самого Дністра, вона починає витягати з мішка – здається, що насліпо, випадково, але хто його знає – якісь обтесані, необтесані, обмиті і витерті камінчики з інших рік. Шукаючи подобу неподібного і іншість того самого.
І вже бачиш у знебарвлених сонцем дністровських одкровеннях цілий паноптикум. Дунай у Вахау. Зелену гущу, яка тим прудкіша, чим більше у неї занурюєшся. З-під води бачиш виногради, а на дні круглі різнокольорові камінці. І своє плесо за водоспадиком на Любіжні. І Прут десь в околицях Арджелюджі. І на всіх берегах щось є, щось діється. А вода у кожній з тих ситуацій вимагає, щоби з нею поводитися тільки так, як слід з нею.
Діти, пси, якісь обійми у завмерлих заради цього течіях. Часом більше кисню. Часом водоростей і слизу. Студінь і теплість. Потому ще довго можна нюхати себе на згинах ліктів, щоби пересвідчитися, що ця вода таки була. І що такої ще ніколи не було.
А під вечір чомусь виплила тиха і тепла рівнинна ріка з трав'янистими берегами. Через повний місяць вода видавалася чорною, а смакувала як біла. Тридцять голих вісімнадцятирічних солдатів змивали із себе кільканадцять років свого короткого життя. І кожен тоді – я в цьому упевнений – купався у своїй ріці. Дуже далекій від тут і тепер. Бо такою є важкота людськості.
27.07.2023