Є автори, в творчості яких помічають передовсім громадянську барву. До таких належить і Павло Мовчан. І це бачення виправдане, та все ж хибує на неповноту. Як на мене, поезія Павла Мовчана нагадує лінзу, що збирає світло. Фокусування у поета часто відбувається у назві збірки — в її єдиному слові. Приміром, збірка “Ти” (Київ: “Дніпро”, 2009) — про кого / про що? Про світ природи (простір); світ історії (час); Бога (вічність); рід (вертикаль); кохану (серце), слово (душу); самого автора, побачений відсторонено.
Вірш “Вертикаль” (С. 4-5) розпочинається як пейзажна замальовка:
Бджілка спокою й розваги
Повнить вересень теплом,
вітер ще дає наснагу
підіймати їй крило...
Є тут вказівка на час — вересень. Не забуто і простір — злет із квітки в небо (вертикаль!). Далі більше — квітку названо (хризантема) і метафорично уподібнено до туману:
Хризантемно, вогкосиньо
Ледь вгинається туман...
І тут відбувається перемикання: читач уже не лише бачить вишукано зображений пейзаж, а і відчитує прихований сенс. Синя квітка ще із часів романтизму символізує недосяжну мрію та містичний досвід людини — те, що прагне і переживає людська душа, якщо вміє бачити:
В самоті душа пильніша
бачить далі, аніж зір:
простір — інший, колір — інший,
гори хмар чи хмари гір.
Простір інший — духовний, не фізичний. У тому просторі ліричний персонаж ототожнює себе з бджілкою (“Отже, ще живий подосі, / отже, випростай крило”) і закликає себе після короткої миті спокою і розваги (розвантаження, відпочинку) до праці-лету:
Ну ж бо, швидше відштовхнися
від отвердлої землі...
Землю повито блакитною квіткою туману, але туман розсіється і очі побачать не просто чорну землю, але чорну яму, що здатна поглинути. Натомість синьою квіткою, яка не виявиться маною, будуть небеса:
Під ногами в тебе яма,
над тобою синя вись.
І лети, лети без тями
Вгору — зором, серцем — вниз...
Ліричний персонаж стає вертикаллю: очі спрямовані до недосяжної синьої квітки — неба, а серце — тягнеться до рідної землі і людей, яких любить. “Невагомо, не множинно стука серця барабан”. І на оцій грані між світами ліричний персонаж бачить білого янгола (“глянь, кружляє безголосо / янгол дня понад селом...”). Але, оскільки ангел спустився ближче до землі, його пір’я заплямоване (“В нього пір’я — подивися, — / заплямоване — в смолі...”).
Тож, наближення до землі — забруднює душу. Наближення до неба — очищує. Злет до неба — вертикаль “духозведення” (П. Мовчан). В поетиці Павла Мовчана виокремлюється дві таких вертикалі: 1) дерево роду / народу (коріння, серцевина, крона — назви розділів зб. “Сіль”); 2) дерево слова (різні лексичні пласти, що будують людину, визначають її ментальність і місце в нації). Найсвіжіша книга П. Мовчана так і зветься — “Вертикаль слова” (К.: Ярославів Вал, 2022). Вертикаль, що наближає душу до істини, пробуджує сумління, торкає серце, виповнюючи його світлом.
Здається: в кордоцентричній нації, що оперта на філософію П. Юркевича та Г. Сковороди, про серце годі сказати нове слово. Та не такому авторові як П. Мовчан. Згадане серце-барабан (закличні ритми громадянської лірики) сусідить у поезії автора з бубонцем (дзвоником). І хоча барабан, як і дзвоник, належить до інструментів ударних – тональність другого ніжніша, як у вірші “Дзеркальний час” (С. 25):
Молочне небо у молочнім морі,
Мов амальгама дзеркала – прозорі
Ширяють чайки – ягідки сердець
Дзвенить у грудях – ніби бубонець
Хтось потрясає...
Згадка про молочне море – інваріант молочної ріки (блаженного місця). В поета цей рай всеохопний – небо відбите в морі, наче в дзеркалі. Хоча йдеться в тексті про справжнє море, над яким кружляють чайки – не полишає відчуття казкової дійсності, у якій усе і усі сповнені щастя. Оскільки серця тут фігурують у множині, та ще й зіставляються з ягідками, читач схильний думати, що має справу з лірикою. Втім читацькі очікування руйнується – вірш набуває історичного виміру:
Погляд навпростець
Іде... і повертається назад...
Дивись у себе: там вервечка хат
Висить в повітрі... і серпневий сад
Свої плоди на дзеркала вечірні
Щохвилі ронить – і дзвенить насіння...
Обернений погляд – з майбутнього в минуле – це також інтроспектива, властива згадці. Але наказ “дивись у себе” не тотожний самоспогляданню. Це видіння райського саду. Оскільки йдеться про видіння – то вервечка хат і справді висить у повітрі: горня, невагома, подібна до небесного Єрусалиму з книги Об’явлення. Але те видіння не в небі, як у містиків, а в просторі власного серця – як спомин. І тому не стоїть на землі, але тримається на пам’яті й любові. Адже перед нами ніби небесне село (аналог небесного міста) – село українське, батьківське. Із садом коло хати, що схожий на райський, плодами щедрий. “Дивись у себе” – заклик не забути, що людина є дзеркалом, яке нашаровується (як амальгамний сплав): ранкове дзеркало – дитинство і юність, денне – зрілість, вечірнє – старість. І лише в похилому віці вповні осягаєш цінність плодів дитячих і молодих літ, і те насіння, що міститься в них як запорука плодів майбутніх. Автор підводить до думки: минуле – не щось занедбане і далеке, але близьке і живильне для нас. Адже без минулого, хто ми такі? Висимо в повітрі, не закорінені. З відчуттям порожнечі. Натомість персонаж поезії П. Мовчана, перепливаючи річку забуття, прагне відродити не тільки зв’язок із батьками, а й з прадавньою історією:
І порожньо... а де? А де батьки?
В дзеркальнім часі відлік навпаки:
Снується все з майбутнього – в минуле...
Попереду – далекі всі віки,
Всі мезозої, ящури, дракони...
Попри виразну орієнтованість на зір, без якого погляд у дзеркало буде марним, важливим у поезії “Молочне небо у молочнім морі” є слух. Адже ж, пригадуємо, зір у творі важить внутрішній, прихований за запиналом плоті, кажучи образно. Для нього не конче бачити фізичними очами. Понад те – часто таке зовнішнє бачення варто “умертвити”, аби дістатися раю. Тож фінальний образ твору – небіжчик із платою перевізнику Харону (копійками на повіках) не є власне мерцем. Адже лише “вимикає” зір зовнішній, щоб загострити внутрішній. Понад те, щоб чути Бога:
Лягають на повійки копійки,
Щоб слухав Бога: як в карнавку дзвонить...
Отож, бубонець серця потрясає Бог (“Хтось потрясає”), а саме серце уподібнене карнавці – церковній скрині для пожертв, що має в народі назву скарбоні, бо містить скарби. От тільки, на противагу скрині, ці скарби духовні, добрі чи лихі (Див. Луки 6:45). Ритм серця слухаємо, хоча можна й побачити на кардіограмі-картині, як у вірші “Вже переходить захват в біль” (С. 14-15):
Здовкола чути серця стук,
що виломився з рами...
і голос втягується
тужавий ніби камінь...
Серцевий біль є наслідком хвороби ліричного персонажа (ймовірно – аритмії, коли порушується ритм, “виламуючись з рами” гармонійної картини). Своєю чергою цей біль провокує зміну “картини світу” загалом: із весняного захвату життям до миті роздумів про минущість (“замість зозулі – звідусіль / летять осінні круки”, де круки – натяк на “Крука” Е. А. По). Та, попри болюче відчуття марності минулого в історичному масштабі, все ж залишається надія на національне пробудження, яка, висловлюючись публіцистично штампами радянського минулого проходить червоною ниткою крізь усю творчість П. Мовчана. Ось фрагмент вірша “Любить своє, ненавидіть – чуже” (С. 6):
Списи і ребра, гнів залізняків,
лахміття, воші, устілки, онучі...
В Христових ранах – пальці байстрюків,
у душах наших – хробаки смердючі...
Червона нитка – серце – ще трима,
пульсує в скронях весняна надія:
що трісне лід – коростяна зима
пощезне геть, бо Сонце очі гріє...
Варто наголосити: маркером між своїм і чужим є мова. До прикладу, у вірші “Ніч по вікні тече, розведена, як сажа” (С. 7) про це свідчать рядки:
Танцює на шнурках бісівство опівнічне
На пучках ворушких, що тягнуться звідтіль...
Шнурок – не нитка. Він грубший, як безсердечний північний сусід у зіставленні з кордоцентричними українцями. Шнурок можна накинути, щоб зневолити чи маніпулювати (як ляльководи з цього твору). Нитку не накинеш, вона хіба щось підлатає чи з’єднає. У поезії “Любить своє, ненавидіть – чуже” така нитка – надія, що, як і серце, тримає ліричного персонажа при житті. Тримає, бо ж дарує нові обрії.
Сприймаємо овид як горизонтальну “нитку”, керуючись пейзажною перспективою, як у фрагменті твору “Вечірня обважнілість вод” (С. 22):
Пунктирна нитка обрію тремтить,
Горить жарина у пташинім оці,
І сплескують у вічність хвилі – мить
Зростає мур пітьми на кожнім кроці...
Та, по-перше, слід не забувати: пейзаж у поезії П. Мовчана вкрай рідко є самодостатнім, дуже часто він переосмислюється в річищі філософії чи історіософії. І географічні назви, що умовно творять горизонталь просторову, в творчості поета – досить рідкісні. Натомість автор охоче розглядає нитку як вертикаль: молочне небо – молочне море; земля – хризантема – бджілка; минуле (коріння / насіння) – теперішнє (серцевина) – майбутнє (крона) і т.д. і т.п.
Повернувшись до поезії “Любить своє, ненавидіть – чуже” зауважимо, що надія пульсує не в серці, а в скронях: “Червона нитка – серце – ще трима, / пульсує в скронях весняна надія”. Знаково: надія на майбутнє П. Мовчаном поєднується з мудрістю (скроні), хоча він не применшує роль емоцій (серця). Вони в поета не є антагоністами, але доповнюють одне одного, творячи ще одну – трохи несподівану для читача – вертикаль.
Озирнувши творчість поета, усвідомлюєш: П. Мовчана приваблює не розростання (горизонталь), а зростання (вертикаль). І більше ваблять обрії духовні (небесне село / небесна Україна, образно кажучи), навіть якщо точкою відліку для них конкретні координати просторові й часові. А ще вертикаль озивається згадкою про ієрархічність, чітку впорядкованість (на противагу горизонталі). Поетичний світ П. Мовчана наскрізно впорядкований і сягає чотирьох першоелементів світобудови: землі, води, вогню і повітря.
15.07.2023