Важко зрозуміти, чому декомунізація у нас так неймовірно забуксувала, хоча можна було все облаштувати одним махом. До 2016 року терпіли Кіровоград, хоча позбавляння комуністичних назв почалося ще у 1990 році, коли Ворошиловград став Луганськом, а Готвальд – Зміївом. А за рік перед тим «за ініціативою трудящих» перейменували Жданов на Маріуполь.
У 1991 році, ще до незалежності, перейменували Білокам’янськ (Крим) на Інкерман, а Карло-Лібкнехтівськ (Донеччина) на Соледар, Планерське на Коктебель, Фрунзенське на Партеніт. Вже на початку незалежності перейменували Комунарськ на Алчевськ.
Потім взялися за Ровно, яке писалося польською Równo, зредагували новий Роздол на Новий Розділ, Комарне – на Комарно.
За влади Кучми прощання з совєтами зупинилося. Червоні директори вважали перейменування не на часі, тож можна лише згадати перейменування Дзержинська на Житомирщині на Романів.
За Ющенка можна було багато чого зробити, але не робилося. За Януковича теж, хіба що Теплогірськ став Ірміно, хоча мало б бути Ірмине, як воно колись і вживалося. Зате регіонали вирішили скористатися ситуацією і повернути Луганську назву Ворошиловград. Ледве вдалося цей порив зупинити.
Найбільша хвиля перейменувань припала на правління Порошенка, хоча й тут не обійшлося без опору, бо місцеві князьки щосили цей процес гальмували. Комуністи стояли на своїх позиціях твердо і не дозволяли тривалий час перейменувати міста і села, названі на честь совєтських діячів. Кузнєцовськ, Щорс, Артемівськ, Кіровоград, Кіровське, Кіровськ, Стаханов, Ульяновка, Дніпродзержинськ, Дзержинськ, Торез, Димитров, Орджонікідзе, Котовськ, Іллічівськ, Цюрупинськ щасливо дожили аж до 2016 року!
І хоча за 2015–2018 роки було перейменовано понад тисячу міст і сіл, а все ж на карті України можна знайти ще сотні й сотні анахронізмів. До них зокрема належать подвійні назви, які дісталися нам від часів Росії та Польщі – коли якесь місто мало свого близнюка за назвою, то отримувало уточнення: Кам'янець-Подільський, Могилів-Подільський, Кам'янка-Бузька, Рава-Руська і т. д. Щойно у 2021 році Володимир-Волинський позбувся свого причепу.
Неймовірний маразм бачимо в назвах на честь Тараса Шевченка: 39 сіл мають назви Шевченка (село Шевченка), Шевченки – саме в такому вигляді, 6 – Шевченківка, 7 – Шевченківське, 39 – просто і стисло Шевченко, 64 – Шевченкове. Пора і до цього безглуздя добратися, бо світ не знає міст на честь Байрона, Данте, Шекспіра.
На честь Богдана Хмельницького є 5 назв. Чому б не повернути Хмельницькому стару назву Проскурів? На честь Івана Франка – 4 назви. Дві з них мене віддавна дратують: Івано-Франкове (Янів) і Івано-Франківськ (Станіслав, Станиславів). Але є певна частина дурисвітів, які нізащо не згодні повернути історичні назви, їм цілком комфортно, коли Івано-Франківськ зовуть Фраником. Бо це як з Дніпропетровськом, який усі називали Дніпром.
Заклики до повернення історичної назви міста на честь святого Станіслава лунають віддавна, але село не дає. Бо село мислить примітивними категоріями, не знає історії, жахається шляхти і магнатів, хоча то була наша шляхта і наші магнати. Й Андрій Потоцький, який збудував потужну фортецю, від якої й почалося життя міста, зводив її для захисту від татар і турків. Але, крім села, ще є «Свобода», яка мислить теж по-сільському. У 2017 році міський голова Руслан Марцінків відповів: «Назва "Івано-Франківськ" відбиває сьогодні, хто тут панує. А панують тут українці».
А між іншим, ще в 1989 році громадська рада з топонімії при фонді культури закликала таки повернути стару назву.
Та є ще одне місто, пов’язане з Потоцькими, – Червоноград. Тут знову ж таки нізащо не хочуть повернути історичну назву Христинопіль. Знайшлися навіть бевзі, які на сторінках "ЗВУ" одіозного Василя Базіва запропонували перейменувати на Жовтоблакитинськ. Чи пробували вони це недолуге слово промовляти?
З Червоноградом ситуація зрозуміліша, ніж зі Станіславовом, бо тут, окрім умовного села, маємо "рабочій клас". А для них богомільна Христина Потоцька, яка багато коштів віддавала на доброчинність, викуповувала невільників з татарського полону, а при цьому не з'ясовувала, католик він чи православний, – "класовий враг".
На жаль, тодішній голова УІНП Володимир В’ятрович не переламав ситуацію і заявив, що під декомунізацію «формально Червоноград не підпадає. А місцевих ініціатив звідти немає». Та ж не було їх і тоді, коли народилися Горішні Плавні.
Свої баталії пережила і Жовква ще до незалежності. Тут не обійшлося без так званих краєзнавців, які нізащо не хотіли назви на честь гетьмана Станіслава Жолкєвського. Марно я від Товариства Лева переконував, марно розповідав про гетьмана, що він і поляком не був, – село не здавалося. Не хотіли вони гетьмана. Але й Нестеров був ні приший кобилі хвіст. Переміг здоровий глузд щойно у 1992-му.
Просто диво, що Червоноармійськ повернув стару назву Радивилів. А це ж теж наш магнат Миколай Христофор Радивил. Між іншим, саме так він і писався, а не Радзивіл, як вживають деякі сучасні автори. І так цих князів називали наші історики. На доказ цього подаю світлини з литовського містечка Кейдани, де похована одна з родин Радивилів.
Комісія, яка збурила громадськість перейменуванням Запоріжжя, не розтлумачивши, в чому суть цього перейменування і яким воно має бути, наколотила ще багато чого, коли взялася за Крим. Як відомо, ще за царя чимало тамтешніх кримських сіл було перейменовано, решту довершили російські окупанти. А в комісії замість того, щоб повернути старі назви, пішли іншим шляхом – просто українізуючи. І так Пироговка стала Пирогівка, Передущельне – Передущелинне, Перепілкине – Перепілчине, Просторне – Просторе, Токарєве – Токареве, Рибаче – Рибацьке і так далі понад двісті назв.
Так виглядає, що ці авгієві стайні нам доведеться ще розгрібати і розгрібати.
05.07.2023