«Кругом хвилі, як ті гори...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Гори... Море... Горе... Ці слова у «Кобзарі» звучать понад сотню разів. Не тільки тому, що вони співзвучні, «просяться» бути поруч, перегукуватись у римованих рядках: їх пов’язало людське життя. Знову ж напрошується рима: на березі моря: і радості багато, й горя. Так можна сказати й у підніжжі гір: вони, як і море, ваблять, вони – й причина горя, бо ж не кожному, хто задивлявся на гордий гірський шпиль, пощастило озирнути з нього прекрасну у своїй суворості панораму гір...

Та, мабуть, кожен, хто пройнявся тією суворою радістю («Я спромігся на це!»), озирнувшись довкола, ще й занімів од подиву: «Та це ж море!.. Застигле в своєму гніві море!..» І якби той переможець був знайомий з Овідієвими «Скорботами», то в його душі, певно, зазвучав би голос поета, якого в морській дорозі на вигнання перестріла буря: «Горе мені! То не хвилі – гори перекотом ходять! / Гляну – здається, злетять до щонайвищих зірок. / Горе! В яку глибочінь поміж хвиль западається море! / Гляну – здається, що там – темного Тартару дно!»

Шевченко був не тільки знайомий зі «Скорботними елегіями» – жив ними, переймався ними, був, хоча тисячоліття стали поміж двома великими поетами, сердечним приятелем скараного вигнанням Овідія... Кругом хвилі, як ті гори: / Ні землі, ні неба»... Такий же розмах: земля – Тартар, небо – зірки... Такі ж інтонації, таке ж душевне зворушення: дух забиває...

Справді: архітектура – то наче застигла музика. Гори – застигле море. Мовчить архітектура (її душею треба відчитувати, озвучувати), мовчать і гори – до них теж треба дослухатись, як і до схожих на гори високих могил: «Мовчать гори, грає море, / Могили сумують...» Мовчать, непорушні, закам’янілі, – як мовчить сама Вічність. Море – грає, бо воно в русі, воно – хвилюється, як і музика, що передає хвилювання людської душі («Сидить козак на тім боці / Грає синє море»). Могили – сумують, бо в них – наша історія, наше минуле... А розмовляють – хіба що з вітром у степу...

«Прилинь, сизий орле, бо я одинокий / Сирота на світі, в чужому краю. / Дивлюся на море широке, глибоке, / Поплив би на той бік – човна не дають» («На вічну пам’ять Котляревському»). Так дивився й Овідій – та не дали йому «човна», як і нашому Кобзареві... Широке, глибоке – й небо («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...»)

Море, небо, гори... Видимий світ – у трьох його поставах. Серед того триєдиного світу – людина. То в море задивлена – хоче «втопити в ньому своє горе» («Гуде вітер вельми в полі...»), то в небо злетіти, де «сміху людського і плачу не чуть», то поривається в гори, де «є наша воля і власть»... Душа, в якій «вічність носимо», прагне простору, волі: «Сини мої, гайдамаки! / Світ широкий, воля...» 

Людина – дивиться. Дивлячись – дивується, порівнює, думає, спонукає себе до дії: «Зір твій – на мураві, на струмочках нехай опочине; / Зранку – на гори високі дивись; під вечір – на море» («Салернський кодекс здоров’я»). «На гори» – бо людина покликана йти вгору, примірятися до своєї «вершини» («А хіба рівнина веде до вершин?» – Сенека). «На море» (води) – бо призначена для відпочинку ніч – подібна до моря: «Не спалося, – а ніч, як море...»

Отож споглядання (на гори чи на розбурхане море) не повинно бути лише спогляданням: «Природа вимагає від мене двох речей: щоб я мав час і діяти, й споглядати; роблю і те, й інше: моє споглядання – не без дії (Сенека). «Борітеся – поборете...» – це і є найвищий вияв дії, голос того, хто не осторонь, хто разом із поневоленими, хто вселяє віру в перемогу добра над злом, хто веде до перемоги. 

Шевченко пише в етимологічному значенні слова: пишучи – малює (писанка), малюючи – проникає у глибини людської душі («Катерина»). Тут важко відділити поезію від картини, картину – від поезії: «...світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає». Прочитавши весь пасаж («Сон», 95–106), бачимо розкішний краєвид – «повиту красою країну»; бачимо і (на що не спроможеться картина) – чуємо: і соловейка, й «тихесенький» подув вітру, й те, як тополі «розмовляють з полем»; а «степи, лани», здається, не тільки «мріють» (ледь видніються), а й наче справді про щось собі мріють.

Гори – важливий елемент Шевченкових, передусім поетичних, пейзажів: «Зоре моя, вечірняя, /Зійди над горою... Розкажи, як за горою / Сонечко сідає...»  Та гора, над якою сходить зоря, – в далекому Орську, а ця, за яку сідає сонце, – в Україні... «З-за гори / Червоне сонце аж горить». «...над горою / Червоний місяць аж горить...»

Отож, до початкових «Гори... Море... Горе...» – додамо ще одне, співзвучне, тим разом – дієслово: «Ой на горі вогонь горить...» Гора – величний п’єдестал для вогню, що поривається вгору... Гори, могили (гора, могила) – це та риса, ця точка, куди біжить погляд кожного, хто споглядає Шевченкові панорамні пейзажі, хай вони у слові, хай на полотні: «За байраком байрак, / А там степ та могила»...

І ще один краєвид, як контраст до образу, що в заголовку, – зворушливо український, погідний:  «Тече вода із-за гаю / Та попід горою. / Хлюпощуться качаточка / Помеж осокою...» Гора... Гай... Ставочок... Одразу й продовження напрошується: «Стоїть гора високая, / Попід горою гай...» (епітет «високая», зрозуміло, – пісенний, традиційний).  Картина, яка промовляє, співає: «А качечка випливає / З качуром за ними, / Ловить ряску, розмовляє / З дітками своїми. / Тече вода край города, / Вода ставом стала. / Прийшло дівча воду брати, / Брало, заспівало...»

І тут, як у «Садку...», як в інших рядках, – ідилічна, тобто образкова (хоч у рамки бери) озвучена картина людського, яким і мало б воно бути, коли б усі люди були людьми, – погідного життя. У тих образках – хата, садок, гай, гора, з-під якої чи то джерельце б’є, чи в’ється річка, усе те, без чого душі було б сумно, незатишно... Одне слово – мрія, як про це Горацій у зачині своєї сатири (бесіди): «Стільки і мрії було, щоби клаптик малесенький поля, / Дім та город, та криниця з веселим струмком біля дому, / А на узгір’ї, над домом, лісок...» (переклад Миколи Зерова). Античні, щоправда, ще не «мріяли» – плекали сподівання (Горацій – просив богів).

Але в такі-от образки вривається життя, а в ньому – ті, в кого немає місця для мрії, хто й не відає, що таке мрія, ті, «для кого жити – це багатіти» (Гесіод). Тому так багато в житті співзвучного з «горами», з «морем» – людського горя. Так і хочеться «побажати» йому, тому горю, щоб ішло воно геть, на ліси, на гори, радше – за ліси, за гори: що ж бо винні вони, прадавні ліси й гори?..