La dolce vita

Потрапляючи на східні базари чи у Стамбулі, чи то в Єрусалимі, я неодмінно намагаюся знайти ляди, якщо це крамниці, або лотки, якщо це розпродаж на вулиці, зі солодощами. Спочатку це втіха для ока, бо викладене розмаїття солодощів – різноформне і різнокольорове. Я навіть не знаю всіх назв того, що пропонують продавці. Втіха для ока змінюється передбачуваною втіхою смакової насолоди. Як завжди, що-небудь купую та дорогою їм, бо важко втриматися від спокуси. Пахлава, рахат-лукум, пішманіє, халва. В Індії, куди мене занесло колись на літературний фестиваль, я також накуштувався індійських солодощів з рису. Це були білі кульки, облиті специфічною карамеллю. Здається, вони називалися бурфі. В Ізраїлі в містечку Акко на одній із вуличок мою увагу привернув саме продавець солодощів, який пропонував перехожим пахлаву. В Єрусалимі ж на ринку Махане Єгуда можна надибати десятки видів халви, стояти з ослячим виглядом і не розуміти, який же вибрати.

Власне халву я називаю халова. Чому? Це слово з мого дитинства, коли за солодощі нам правили білий хліб, посипаний цукром і змочений водою, а краще сметаною; празникові карамельні когутики на паличках чи навіть молодий цвіт акації. Отож, халову, до якої ми чомусь у своїй дитячій прамові додали «о», можливо, саме для полегшення вимови, я згадую особливою пам’яттю. Те «о» видовжувало саме слово і було схоже на відкритий рот, напханий соняшниковою халвою. Тепер, коли вимовляю, ніхто його спочатку не розуміє, бо додаткове «о» збиває всіх з пантелику. Однак воно мені дороге і з ним пов’язано чимало різних історій.

Халву до нашого магазину, по місцевому – склепу, привозили нечасто. Тому мої односельці брали її по пів, а то й по кілограмові нараз. Горбисте поселення на берегах Джуринки, віддалене від райцентру, постачалося, але поки до нас що-небудь довезуть, то мине не один день.

«Халову привезлииии!» – проносилося уздовж вулиць. Найперше цю вістку розносили дорослі, а тоді підхоплювали ми, дітлахи. Звісно, у ті часи все було пов’язано із суцільною нестачею, й усі знали, що потрібно якнайшвидше бігти до склепу. Нам з бабцею було найближче – ми мешкали поруч, тому бабця не поспішала. А мені ж кортіло, щоби вона негайно кинула свою хатню роботу.

Спочатку халову заносили на склад, і поки продавчиня підписувала накладні про прийом товару, якимось дивом новина і солодке спресоване соняшникове слово халова діставалася до вух мешканців селища. У дітлахів від самого слова в роті виділялася слина. Її було так багато, що здавалося, що всі тільки й те чинять, що спльовують. Якщо це був місяць червень, то довго перетримувати халву на складі було неможливо, а продавати усім – невигідно. Продавчиня йшла на хитрість – ще у приміщенні складу, що був розміщений під будівлею магазину, вона віддирала просмальцований восковий папір, яким кондитери замотували великий куб халви, і ножем розкраювала щось для себе, а щось – найближчим родичам. Ось чому коли халва опинялася вже за прилавком, то одна третя її маси, здавалося, розтанула при транспортуванні з райцентру або ж при перенесенні зі складу. Дорослі здогадувалися, що при перенесені зі складу, але вголос висловлювати свої припущення не наважувалися, бо ще до продавчині коли-небудь таки прийдеться.

Коли бабця, переодягшись, вибиралася до склепу за халовою, то столітня Ковалиха з горбу уже визирала з-за акацій, насаджених вздовж високого берега.

«А що привезли?» – питалася вона.

«Халову», – відповідала бабця.

«Халову? – розчаровано перепитувала Ковалиха. – Запитайсє, коли волій привезут».

«Добре», – відповідала бабця і додавала з поваги на Ковалишин вік слово «нанашко».

У нас на оборі сушаться подушки і перини. Сонце пражить, тож саме час повитягувати їх з усіх спалень та просушити. Вони сушаться на кріслах з тієї кімнати, у якій ми всідаємося щороку за празниковий стіл на Покрову. На шворці, протягнутій через усю обору від сливки до горіха, бабця повивішувала рушники, пошевки, простирадла і домоткане полотно, яке дістала у свій весільний посаг, який перетримує у великій скрині. Найгірше з курми – вони вискакують на подушки і перини і гріються, наче на бантах. Ось чому похід за халовою не входить у жодні бабцині розрахунки. «А хто буде зганєти курей з подушок?» – питає мене, бо знає, що я також побіжу за нею, і наш Шарик, подумавши, що ми йдемо кудись далеко, також поплентається за нами. Халови він, звісно, не їсть, але його розбиратиме цікавість: куди це ми? У кущах смородини грізна квочка порпається зі своїми цьєпєтами. Цього року бабця насаджувала п’ятдесят яєць, а вилізло з них сорок пухнастих голосистих курчат. Улюбленим заняттям бабці було розпізнавання статі. Вона брала в руку цьєпє, набирала повітря і продувала гузничку. «Когутик, – вдоволено казала, – восени траба буде когутів... на гижки». На Покрову у нас був празник, але про нього бабця думала вже ранньою весною.

Нарешті коли ми проминали пильні очі Ковалихи і доходили до склепу, у мене набиралося повен рот слини. Я йшов поруч з бабцею і спльовував, як дорослий.

«Чого плюєш, як дихавишний Якимец? Не видиш, шо повно людий? Так не файно».

До склепу, ще з коридору, набилося чимало покупців. Я потішав себе, що не всі прийшли по халову, бо дехто, як Ковалиха, хотів би волію, а дехто приходив по куриво. Ми простояли у хвості черги і кожен, хто виходив зі згортком просмальцованого паперу й виносив повз нас неповторний запах халви, зменшував наші з бабцею шанси купити нині хоча б сто грамів. Дійшовши, врешті, до прилавка з вагою, гирями та рахівницею, ми побачили на підносі маленьку грудочку халови. Біля неї винувато лежав ніж.

«Халови вже нема, – сказала продавчиня, – всьо, шо лишилосє». І показала рукою на те, що ми й без її підказки бачили.

«Нічо, – потішала мене бабця, – купимо шо є».

Продавчиня зважила ту грудочку, обвинула папером і, передаючи мені, сказала:

«А солодкого багато їсти не можна – від него зуби болє».

Вийшовши зі склепу, я розгорнув папір і запхав собі в рот ту грудку.

Давлячись, ковтав і цілу дорогу плакав.

У Стамбулі чи Єрусалимі дефіциту халви я не бачив. Навпаки – гори викладених кружалець від світлих до темних кольорів, залежно з чого халву виробляють, наче заспокоюють той мій дитячий розпач. Я ходжу ринковими переходами, розглядаючи дивовижні комбінації мистецтва халвоваріння, і мені хочеться купити все, що пропонується.

А потім – вийти на найближчу вулицю і роздавати кожному перехожому стільки, скільки він забажає, щоби кожен наситився і пізнав, як казав нам Фелліні, La dolce vita.