Чутливі до звукопису римляни витворили чи не найприкріше для слуху, що перегукується з біблійним, із Еклезіяста, «vanitas vanitatum» (марнота марнот) слово «frustra» – даремно, намарно. Збіг неприємних, що ріжуть вухо, приголосних, темний, подовжений у вимові римлян голосний «u», відкрите, що йде у простір, подібне до «чорного» воронячого скрику «trа-а-а...» – все це творить звуковий образ «чорної діри», похмурого «царства тіней», де, за уявленням античних, гаснуть усі найсвітліші поривання смертних, усі їхні надії та сподівання.
Все – ілюзія, обман («frustra» – від «fraus», облуда, самоомана). «Frustrare» – вводити в оману, руйнувати, зводити нанівець. «Frustratio» – провал, невдача, марне сподівання. Низку визрілих із того настою, радше розстрою, поетичних творів започаткував у європейській літературі Горацій своєю знаменитою одою (піснею, радше «антипіснею»), яку він адресує якомусь Постумові (похмуре саме слово: Постум, етимологічно, – той, що народився після смерті батька).
Ода, камертоном якої те справді наскрізь чорне frustra, – зразок вражаючої для слуху похмурої какофонії, цілковитого розстрою – фрустрації... Усе – «марнота марнот»... Чого ж тоді варті усі труди, усі страждання?.. Чи варті вони взагалі?.. Чи варто трудитись?..
«О Прометею! Варто?!
– Варто! –
так він сказав мені з-за хмар» (Ліна Костенко).
24.04.2023