Страх і надія

«не сміє бути в нас страху,

ні жодної тривоги...»

«Страх і надія в людей, нерозлучна, вселилася пара – / Демони два, божества: те клопітне, як і те». Так, ще в VІІ ст. до н. е. грецький поет Теогнід озвався про ті два почуття, виражені у словах, що не сходять з уст людини, – про страх і надію. Чому вони «клопітні», «прикрі»?.. Страх – зрозуміло чому. А чому Надія, що не полишила людей навіть тоді, коли всі інші божества, вражені моральним занепадом людей, подались на Олімп?.. А тому, що вслід за нею темною тінню йде старший од неї Страх (його, за Фройдом, відчуває дитина, з’являючись на світ).

Тому-то: «Перестанеш боятися, – повторює Сенека слова Гекатона, – якщо надіятися перестанеш». І роз’яснює: «Як один і той же ланцюг пов’язує охоронця і в’язня, так і ці такі різні речі йдуть побіч себе: йде за надією – страх» (згадаймо при нагоді фільм Стенлі Крамера «Сковані одним ланцюгом»). Далі – особливо важлива думка: «Головна ж, спільна причина надії і страху – це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе», – хитаємось між надією і страхом. Одне слово, «перестанеш боятися, якщо надіятися перестанеш».

Через тисячоліття, несподіваним відлунням, – слова одного з героїв роману Василя Шкляра «Чорний Ворон»: «Ні, не було у нас зовсім страху, він звітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх»... Ті, хто в такий спосіб позбувся страху, вже нічого не зважують, ні на що не зважають, не вагаються поміж двома тими «демонами» – вони вільні, вони пізнали рятівну силу теперішнього (the power of now). Вони сильніші, ніж сам тиран: «Хто хоче, щоб його боялися, неодмінно й сам мусить боятися – тих, що його бояться» (Ціцерон).

«Без надії сподіваюсь». Латиною ж: Contra spem spero» – всупереч надії... Річ у тім, що «spes» у римлян – це сподівання не лише чогось доброго, а й лихого; подібно й у вислові «завше так не буде»: ми сподіваємося, що буде краще, античні – що може бути й гірше. Отож, якщо триматись латинського вислову, то всупереч «поганій надії» Леся Українка має «добру надію». Втім, в українській перифразі все-таки – «без надії»: хай і немає надії, людині – належить надіятися.

Але страх – у самій природі людини (повністю його не викоренити – стверджували і стоїки; мужність – долає страх), і він, той страх – не лише деструктивна, а й конструктивна сила, щоправда, не надто високого «рангу»: одна річ – не грішити через страх бути покараним, інша – через відразу до гріха. Одна річ – боятися Бога, інша – любити Його... «Усунь страх – і побачиш, на що здатна людина» (Горацій); додамо: «...навіть та людина, що видається зразком доброзвичайності», адже «видаватися і бути» (esse et videri) – різні речі.

Чистий страх, самі лише страждання – це вже потойбіччя, як у Дантовому «Пеклі»: «Lasciate ogni speranza, voi ch’entrate» (облиш надію всяк, хто сюди входить). Однак не можемо сказати «чиста надія», коли мова про те місце, де вже «ні болістей, ні печалей», де саме слово «надія» втрачає свій сенс – де вічна, нічим не охмарювана радість...

У земному ж, повсякденному житті ця пара, про яку Теогнід, – таки нерозлучна. Та коли б і розлучилась – «порожньо» було б у душі: «Те, чим я жив, – надію й страх – / Пустив блукати по світах, / І в серці порожньо: волію / Вернути страх, а з ним – надію» (Франце Прешерн). Але в часи важких випробувань «не сміє бути в нас cтраху, / ні жодної тривоги. / Бо ми є лицарі грізні / Залізної Остроги....»: безстрашні – долають страх...

І насамкінець. Скільки не було б тих міркувань, починаючи від Теогніда, про надію і страх, – останнє слово за гартованими у трудах, боях і дискусіях римлянами: «Remigio veloque!» (І веслами й вітрилом!). А відлунює наше: «Та надія вся на Бога, / Ми Дунай перепливем». Звісно, налягаючи на весла, бо надіятись на Бога, опустивши руки, – гріх.

Весло – дія, вітрило – надія... Добре, коли вони в парі. Але хай безвітря, хай і буря – та навіть коли немає ходового вітру, навіть коли буря – Navigare necesse est (плисти – конче потрібно!)... Перемагати – конче потрібно!.. Перемагати – з Великоднім Світлом, що протистоїть темряві...

До цих декількох міркувань про надію і страх дозволю собі долучити й такі віршові рядки, навіяні висловом Теогніда:

І сонце палюче, і порох, і піт –

То воїна доля, то весь його світ.

А ще, на додачу до трьох тих основ –

Червона, що з рани б’є, воїна кров.

А вже по трудах тих, наприкінці, –

Зарубки залізом на тілі – рубці,

Щоб час, одлітаючи птахом, ні змів

Із пам’яті – пам’ять минулих боїв.

Між першим, од першої рани рубцем,

І тим, що для служби його став вінцем,

Вичитував, списану розчерком ран,