Весна того року підбиралася несміливо, нерішуче і невпевнено, з подиву й пошани гідною ненастирливістю. Ні на чому не наполягала, нічого не вимагала. Так приблизилися й великодні дні, такі самі ненаполегливі, проте вимогливі. Такі весни розгортаються неквапно, зате ретельно. Так вона й розвинулася потиху і стояла тепер розлита й розлога, й волога, особливо в рустикальніших дільницях міста. Не вільно плутати їх з вілльовими. Тут будинки незмірно скромніші, хоч часто також декоровані у відповідності з вимогами доби, яка помислити себе не могла без декору, а потім була одерта з нього в такий разючий, раптовий, але, знову-таки, далеко не рішучий і зовсім непослідовний спосіб. Глибше осаджені в землі ті будинки, не такі вознесені, приземленіші, зате нерідко тим ідилійніші, з вельми зґрабними різьбленими ґаночками і вишуканими маленькими віконцями високих стрімких стрихів. Часто ошальовані цілісними цинамоновими дошками. Грядки при них хоч і несуть великий розмай квіту, але не вдають зі себе квіткові клумби, не рядяться під рабатки. Тут звичніший рабарбар, не барбарис. Колись я ще скажу про них більше.
Від таких дільниць можна сподіватися радше образків, а не картин. Та саме тут, вздовж парканів і вглибині садів, у влаштуванні і строї життя відкривається пов’язаність міста з сільськими стихіями, вельми виразно відчутна власне на Великдень, ця велебна великодня сув’язь. Не рідкість тут і справжня сільська сецесія.
Чужим й великим білим тілом височів серед такої дільниці той дім. Та все одно довелось доволі довго його шукати, річ була у плутанині, спричиненій подібністю назв вулиць, до того ж, як виявилося, сусідніх: Волинської і Долинської. То був будинок відомого і вдатного маляра, що змалку віддав своє серце служінню самому осердю Галичини. Всередині будинку в той день було прийняття, вельми велелюдне, трохи великоднє, але насамперед з нагоди повернення господаря з венеційського відрядження. Коли ми увійшли, припізнені, показ уже почався. Господар показував слайди на осяйній стіні. Сонце світило несамовито, пробували прислонити великі вікна майже прозорими весняними фіранками, але й через них хльостало сонце, а інших не було. То було, ніби затикати сувоями мусліну чи метрами марлі великі пробоїни в судні.
Зображення з Венеції з’являлися бліді, ледь видні, а висока зала сама стала ущерть наповненим світляним акваріюмом. Від того світла розчинялися – і врешті розчинились – самі стіни. Не просто все було залите ним, повсюдним і прозорим, ледь солонуватим, як вода лаґуни, воно колихалось, плюскало, плескало об стіни, але не переливалася, і легко дихалося в ньому легеням людських дітей. Присутні – художники, мистецтвознавці, критики, музейники – були піднесені, осяяні, не йняли віри. Навіть не схаменулися, що давно вже під водою, на глибині сяйливої лаґуни. Світло було без лакун, без прогалин і пропусків, безмежне, беззастережне. Необережно було так його впустити, таке поводження з ним грозило обернутись раптовим лихом, потопом. В товщі води мерехтіли, тріпотіли золоті зеренця. На рухливих поверхнях невпинно тремтіли сліпучі цятки. Сурмили в мушлі сирени Сереніссіми. А вони все дивилися незмигно, з розкритими під водою очима, на одну невидну вже стіну, а господар все жбурляв зі свого вищого становища нові й нові зображення скісними світляними снопами, що тут же никли, майже розчинялися, невидні на відсутніх стінах.
А вони, завмерлі, все одно все пізнавали ці канонічні, іконічні зображення, і зойкали, й зітхали: Веронезе, Тінторетто, Бассано, Тьєполо… Тендітні звуки з теплих, вірних вуст. Як апостоли були вони, приголомшені, принишклі, благоговійні. Та й багато з них справді мали бороди, і заклякали в пієтичних позах, не годні осягнути, що один із них спромігся дістатися аж до Венеції, і що довіз її для своїх, і що Венеція доплинула й розлилась аж сюди.
***
Знову вдома: велике мешкання однаково виявлялося завжди замалим для величі Свят. Принаймні один додатковий покій постійно повнився печивом: паски, перекладанці мусили міститись на фортеп’яні, бюрку, на шафках і накасликах. Пахощі старого дерева під впливом тепла зливалися з теплими пахощами печива. Через бальконні вікна того покою видніло голе ще плетиво дикого винограду.
Виноград дуже дивна рослина: вразлива і заразом стійка, дуже вперта, але передусім дуже пізня. Життя його циклу коротке, відміряне, а переважно й відрізане, але несамовито проникливе. Життя дикого винограду не таке дике, як слово. Він теж пізно оживає, прокидається до життя пізно й повільно, попри позірну дикість свою. Тож у той день Страсної п’ятниці він ще сумирно спав у своїх сплетіннях.
А в неділю рано на ньому забриніла й мінилася тепер на світлі всіма без винятку барвами світу одна-єдина ваговита крапля вологи.
14.04.2023