Напочатку було слово. А вже потім прийшла музика. Напочатку була книга мемуарів Bono "Surrender: 40 Songs, One Story", а вже потім з'явився новий альбом U2 "Songs of Surrender". У книзі, несподівано літературно зрілій, Bono поєднав початок із завершенням і проголосив услід за Еліотом, що "In my end is my beginning". Вийшли дві пригоршні розкошей: книга як філософська рефлексія музиканта про епоху, в якій ми жили, – і новий альбом як акустичний пейзаж часу, в якому ми живемо.
Тексти пісень U2 завжди несли цінності. То була поезія дії, інколи поезія протидії. Та що там, то була поезія, а не тексти до пісень. Їхні вірші рано вийшли за межі любовної лірики і рано набули майже релігійного натхнення. А по-іншому й не могло бути для хлопців з Ірландії, яка тоді страждала від ненависті між католиками та протестантами.
Такий дует музики і слова розкрив біографію і радикально переосмислив творчість U2, давши химерний груповий портрет в інтер'єрі часу, на що і натякає обкладинка альбому, на якій музиканти ще молоді і навіть не здогадуються, ким стануть і як помудрішають до старості. У книзі Bono натякає, чому група зберегла свій незмінний склад протягом більш ніж сорока років. Можливо, тому, що молилися перед кожним концертом, можливо, тому, що вміли прислухатися до голосів багатотисячних аудиторій, щоб змінювати себе і свою музику. А найвірогідніше тому, що у свої вісімнадцять вони вирішили бути спершу друзями, а потім музикантами чи поетами. І все склалося, адже "дружба − це віра", як влучно зауважив ще один пілігрим дружби Gregory David Roberts, щоправда зовсім в іншому, романтично-ганстерському контексті.
Без пафосу і перебільшення, але Edge і Bono створили зі старого музичного матеріалу цілковито нову якість. Такого у рок-музиці (та й у джазі, попі чи класиці) не робив ще ніхто. Переписування музики настільки революційне, що на початках я був спантеличений альбомом. Не розчарований, а саме спантеличений. U2 глибоко вмонтована у мою натуру, я з ними ріс, ними лікував рани молодості, ними набирався внутрішнього спокою, ними міряв себе та інших. Я їх довго і вірно люблю. Тому нове звучання старих пісень спочатку вибило з-під мене цю любовну вірність, настільки незвичною стала їхня нова-стара музика. Але з кожним прослуховуванням я переконувався, що у цьому новому U2 відродився той старий великий U2, який після передостаннього альбому вже міг спокійно йти на пенсію. Точніше навіть не відродився, а переродився. Ті, хто любить U2, не впізнають у мелодиці, звучанні і навіть темпоритмі цього альбому своїх фаворитів. А ті, хто з ними ще не близький, відкриють для себе досконало прекрасну групу, яка пропонує музику рівно ж мелодійну, як і філософську − не тільки у музиці, але й у текстах. Це, звісно, доросла музика, неспішна та щедра на паузи. Музика довгої дороги позаду і короткої дороги попереду. Музика досвіду і мовчання, музика вдячності і стриманості, музика солідарності і миротворчості, музика любові і віри. Музика, яка приховує вік і навіть претендує на вічність.
Новий альбом − це не просто сповільнення швидкої колись музичної думки, не просто орнаментування фірмового звуку через фортепіано, симфонічний оркестр чи жіночий вокал. Інколи це самовбивчі алхімічні експерименти, коли дефрагментується не лише мелодія чи ритм, а й первісний настрій, і на фундаменті старої композиції фактично зводиться нова, в результаті чого від старої залишається лише присмак втраченого назавжди часу. Пісні з минулих альбомів переходять крізь невидиму стіну у сучасність і, немов персонажі кінофантастики, трансформуються під дією сили нового часу до невпізнання. Такі трансформації не є лише бажанням експериментувати. Для цього можна було би просто написати новий матеріал. Тут, найімовірніше, йдеться про спробу наголосити на первинності сьогодення як єдиної категорії, яку ми здатні по-справжньому відчувати. Це спроба сказати, що все, створене в минулому, – в минулому і залишається, а сучасним може стати лише після перекомпонування форм та ідей. А прикладення цього імперативу до музики − лише спосіб унаочнити цю ідею, яка насправді має далеко ширший вимір.
Альбом гігантський за об'ємом, що теж унікально у своєму роді, бо це сорок пісень, причім жодної нової − усі з попередніх (одинадцяти) альбомів. Він поділений на чотири диски за іменами музикантів (The Edge, Larry, Adam, Bono). Книга − відповідно, сорок розділів, названих за цими піснями, і це не тільки історії життя пісень, а й історія Ірландії, рок-музики і, традиційно для мемуарів музикантів, щоденник творчості. Найкраще, звісно, слухати і читати якщо не разом, то по черзі. Книга, як і альбом, − товста і мудра, тому можна нікуди не поспішати і розтягувати задоволення. А задоволення буде – може, не для всіх і не одразу, але коли вже прийде, то прив'яже надовго.
Назву альбому складно перекласти, але потрібно. Ймовірно, вона про здатність поступитися зайвим для того, щоб досягнути головного. Зазіхнувши на саму природу музики, на її безальтернативну вписуваність у час, хлопці з Дубліна, нехай на старості, але довели, що людина − це те, що вона бере зі собою, а не те, що залишає. Про вічне і тлінне йдеться їм в новому альбомі. Можливо, останньому. А чом би й ні? Заслужили.
Перед таким старінням не можна не схилити голову. Що і роблю. Ave, U2!
11.04.2023