Солдати люблять тварин. Саме тут, на лініях вогню, знаходить вихід їхня сублімована любов, яку вони хтозна чи вміли виражати у мирному житті. Конкуренція за добрих господарів поміж тварин висока, бо покинутих собак та котів дуже багато. Тож ті, кому пощастило, відповідають новим господарям вдячною відданістю.
Олег Яськів,
капітан 103-ої окремої бригади сил ТрО ЗСУ,
проректор Українського католицького університету,
директор Центру Шептицького
Заходимо якось у гості до хлопців. Переважно старші чоловіки, хтось ще відпочиває після наряду на позиціях, хтось уже готується до заміни. П'ємо чай. Говоримо. Я більше слухаю. Прості розмови, неодмінні жарти, нічого про погане, без пафосу. Незмінним, але не гнітючим лейтмотивом стає хіба що число місяців, скільки вони вже тут, бо на війні числа здобувають нові значення. Але і в цих словах я чую як втому, так і гордість, які, немов дві важливі риси ще не написаного портрета, дають справжню характеристику людини.
– Ну як ви? – запитує мій товариш у найстаршого серед них.
– Та нічого. Ще спльовую кров, але на позицію виходжу. Уколи вже не приймаю, нє, бо ну їх, якось само заживе, – і після паузи продовжує, – я вам зараз до чаю торта принесу.
Поки солдат ходив до хати, мій товариш пояснює, що він тільки повернувся після серйозного поранення. Тоді їх було десять у підрозділі, той був серед найважчих.
– Он шрами на грудях бачите які? Вони під майкою трохи заховані, але ви придивіться. Ще й сам попросився назад.
Солдат якраз виходить з хати і приносить розкішний торт з листкового тіста, перекладений лимонним кремом і вишневим варенням, який він порізав великими щедрими шматками. Як же давно я такого не їв.
– Беріть собі до чаю. Це жінка нашого загиблого побратима спекла.
Думаю, що я ще довго пам'ятатиму смак цього торта, який запивав тоді пакетованим чаєм у прохолоді старої веранди.
– А де ваша собака? – запитую. – Тут стільки собак, а у вас не бачу.
– Квіточка? У нас є. Але вона хворіє зараз важко. Лишай якийсь вхопився, стегно гниє, вухо набрякло. Аж возили до ветеринара, той її вколов і сказав нам далі самим колоти. У неї щенята щойно народилися, а вона ще й хворіє. Бо інакше ви б побачили, яка вона гарна і як охороняє нашу хату.
І стільки в тому голосі любові. Про рану свою так не говорив.
– Але вона сьогодні щось тихо лежить, – інший солдат хвилюється. – Слухай, щоб вона не вмерла від тих уколів. Може, не треба її колоти?
– Та не вмре. Ветеринар сказав давати, то не вмре.
Я відчуваю, як нагрівається тривогою ранкове осіннє повітря. Всі якось враз замовкли, так ніби стали прислухались до клуні, де лежить хвора собака і вигодовує своє щеня. Хтось ще якось невпевнено і неголосно гукнув її "Квіточка", але руху звідти не було. Напруга тінями зморщок стала проявлятись на їхніх обличчях.
Аж тут після довгої, виснажливої паузи, ніби почувши, що про неї говорять, з дверей вийшла велика жовто-коричнева вівчарка. Хоча її вигляд і говорив, що вона хворіє, але всі ніби аж зітхнули. Квіточка стояла на власних лапах і вмить опинилася у центрі нашої уваги.
Солдат після поранення пожвавішав і почав розповідати:
– Взагалі то не моя собака. Вона Андрієва.
– Як то Андрієва?
– Ну так. Вона сама його обрала. Коли нас стали сильно обстрілювати і ми заховалися в укриття – а то таке тісне було, що годі було розвернутися, – то вона з вулиці забігла до нас і лягла на лавку Андрія. Він її пробував посунути, а вона важка така, ще й вся аж притискалася до лавки від кожного прильоту. То він ліг скраєчку, і так вони вдвох перечекали ті обстріли. Відтоді вона залишилася у нас, але найбільше слухає Андрія, і тому він – її господар.
"Як же ж правильно це все, – думаю собі, – і як смакує цей чай і листковий торт".
– Але ми всі її любимо, – додає інший солдат. – Вона ж з нами, а ми тут всі – одне. Хіба ж ні?
вгорі – ілюстрація Гєника Равського
29.12.2023