Весни, яку ми пам’ятаємо, уже немає. Природа непомітно витерла межі між зимою та літом, і весна прийнялася наставати якось раптово й одразу уповні. Зникла симфонічність її протяжності з тихими вступними акордами, які пошепки проголошували її прихід. Колись вона вмощувалася у часі року, немов великий кит, займаючи найбільше місця у враженнях та видозмінах. Тепле, все ще зимове сонце, яке іскрилося на підмерзлих краях крижин, сліпило очі, віддаючи щораз більше енергії теплом – і це було першим провіщенням зміни пори року. Під снігом уже збиралася тяжкість води, немов похмурий задум архітектора над постарілими будинками. Валкі хвилі снігових згромаджень втрачали свою приступність, обіцяючи перетворитись на брудні стіни колись лазурово-білих лабіринтів. Траєкторія і спосіб твоєї ходи змінювалися: ти робив зайві кроки, переступаючи місця, де можна було замочити взуття. Про водостійкі черевики тоді ще навіть не мріяли, якщо не вважати, що грубі гумові чоботи чи валянки, які носили селяни на бездоріжжі, могли бути мрією синів і доньок сірих, але вже урбанізованих міст. Узимку діти сміливіше стрибали у ті кучугури – сніг обпікав, але залишався на одязі, додаючи неяскравому вбранню світлої іскристості. Але ранньою весною навіть вони ставали обережними, як дорослі, тому що зимове взуття швидко промокало, а не у всіх була інша пара, яку можна було швидко перевзути, щоб убезпечити себе від евентуальної застуди. Школа ще давала такі шанси, бо зобов’язувала усіх носити змінне взуття, але щойно ти закінчував школу, твої кроки переставали бути по-дитячому безтурботними.
Свята весни як символічного початку воскресіння землі не було. Його й зараз немає. Втім, потреба у святі незнищенна в людині. Тому були інші свята, радіоактивними краплями розкидані по місяцях так, що весна ставала найбільш насиченою додатковими вихідними порою року на радість трудящим та школярам. Усі вони були нав’язані радянською владою і затьмарювали просту радість людини дидактикою комуністичної ідеології, відділяли тих, хто щиро святкував, від тих, хто імітував. Тих щирих прихильників міжнародного жіночого дня, уродин вождя більшовицької революції, екстазу трудящих чи радості переможців у війні було чимало – напевно, навіть більшість. Вони, немов інертний газ, заповнювали вільний геометричний та психологічний простір, а релігійно віддані люди задихались у боязкому прагненні відсвяткувати Великдень у тісних квартирах та нечисленних храмах. З кожним роком перших ставало дедалі більше, а других – щоразу менше. Час – ще той млин пам’яті, а страх – її амнезія. Галичині поталанило більше: менше прожила в радянській системі, аніж решта України, але і їй залишалося небагато, щоб розчинитися в новій людській формації. Дитинство і молодість дорослих українців диктувалися сценаріями, написаними не у родинних помешканнях, а в кабінетах партійних комітетів та на поламаних лавках темних скверів робітничих районів. Перші сценарії промовляли з однотипних плакатів, безсистемно розвішаних на стінах будівель, а також з промов активістів на шкільних лінійках, але їх майже ніхто не дотримувався. Навряд чи це були прояви неусвідомленого дисидентства, скоріше інтелектуальна млявість дітей не реагувала на інтелектуальну млявість пропагандистів. Віра в складні ідеали комунізму потребувала більшого, ніж могла дати тогочасна школа. Відповіддю школи на диктатуру ідей були жорстокі сценарії вулиці, яка починалася за найближчим від неї гаражем, ігнорувала політику і стосувалася майже всіх. Діяти поза цими сценаріями було непросто, а часто і небезпечно. Щоб збудувати альтернативний сценарій, який заперечував політичний та вуличний конформізм і міг стати лінією подальшого життя, потрібно було утворити в собі нову людину потаємно від системи, яка здатна була б розчавити новонаверненого українця у зародку. Втім, ця система неухильно і плинно ставала підсліпуватою та кволою на швидкі контрреакції, і тому нам з одношкільниками навіть вдалося створити маленький зародок антирадянського опору – підпільний, романтичний та наївний, – щоби добивати її своїми слабкими дитячими ударами разом з іншими такими ж бульбашками киплячої у казані смерті системи.
Кожного року з невідворотною наполегливістю після відступу снігу земля розкривалася в нових образах. Коли вдавалося потрапити за межі міста, то брудно-сірі горизонти чорними ламаними лініями прокреслювали межі від брудно-сірого неба. Розлогі галицькі схили, позбавлені снігу і трави, без упину видихали розчарування уяви і під вагою нудьги стискалися, немов старі міхи. Але у цих майже монохромних пейзажах була магнетична зваба. Ти розумів, що коли у тебе вже не залишиться нічого, то матимеш цю землю, яка не зрадить. Якщо ти мешкав на краю міста, то достатньо було пройти через ліс або вилізти на останній поверх найвищої багатоповерхівки, щоб побачити, як важко обступили місто голі посірілі пагорби. Але це не було відчуття облоги, а навпаки – захисту. Захисту від часу, від змін або їх відсутності. Від втручання чужинецьких ідеологій, від тиску Києва і батога Москви.
З квітня, від початку останньої чверті навчального року, розпочинався зворотний відлік часу. Більшість дітей очікували канікул і літа на селі. Але я чекав на бузок під вікнами і на більшу свободу купувати платівки. Коли батьки розуміли, що з оцінками все традиційно складається, я міг купувати більше музики та більше книг. Це не були виключно весняні ігри – класична музика та література залишалися вітамінами радості у моїй ранній юності упродовж року. Але навесні від них додавалося ще більше фарб та емоцій.
З настанням тепла і приходом зеленої барви на землі та деревах вікна дому немов ставали ширшими і пропускали більше сонця. Перед Великоднем, а ми неодмінно його святкували, чи у ті дні, коли батьки прибирали, квартира пахла пастою до паркету, милом для вікон і чистотою. Тоді я вмикав свою музику і заповнював нею, немов парфумами, невимовно світлий і чистий простір. Це була не та музика, що лунала з вікон інших квартир – італійських та західнонімецьких поп-виконавців, чиї пісні стали лейтмотивом ранніх вісімдесятих – і навіть не пафосно-сентиментальна музика, якою Радянський Союз безуспішно наздоганяв Європу, і не дозволена владою українська естрадна пісня для слухачів з національно-етнографічного гетто. То була класика, яка з пізнього дитинства стала для мене тим безмежним океаном, яким я віддалявся від нав’язливої, дидактичної, прісної дійсності у самотність нерозуміння соціуму, але зате залишався у безперервному діалозі з вічністю. Музика, яку ми любимо, безпомильно фотографує моменти щастя, запам’ятовує запахи тих хвилин і потім довго, допоки мозок не почне відмовляти, зберігає їх на депозитах пам’яті. Окремі твори Моцарта, Бетовена чи Шуберта до сих пір повертають мені спогади про відчуття невагомості від щастя, якого я досягав від внутрішньої, забороненої свободи бути не таким, не йти в ногу, вірити в інше.
Завершення навчального року і початку довгих канікул чекали, звісно, що усі діти. Було б дивним не бажати звільнитись від диктату шкільної форми, обов’язкових лінійок, маршувань строєм, політінформацій чи поганих оцінок. Проте була ще одна, майже інтимна радість, яку дарувала мені пізня весна. Після завершення навчання слід було здати підручники й отримати інші, на наступний навчальний рік. То була урочиста церемонія, яку я відбував у вже майже спорожнілій школі, коридори якої відпочивали від дитячого гамору. Тоді, несучи перед собою нагромадження нових, ще незнаних тобі підручників, ти відчував нові запахи. Пахло інтригою, таємницею, млосною протяжністю літніх днів, у які ти перечитаєш або ж принаймні перегорнеш до останньої сторінки кожну книгу.
А потім був час атракціонів, цієї сентиментальної, мультиплікаційної розваги серед дійсності назагал пуританської щодо розваг. Рейкові гірки, автодроми, ланцюгові каруселі, цукрові півники, танцювальні ансамблі на відкритій сцені, пиво на розлив, черги за пепсі-колою, весь цей броунівський рух натовпу мав би дарувати забуття: дорослим – від важкої та монотонної праці, дітям – від нудного та тривалого навчання. То були, звісно, ілюзії, як і самі атракціони, які наївно, а подекуди і карикатурно імітували вимріяні кращі світи. Втім, вся ця штучна гонитва за радістю була загорнута у сонячні днини, декорована розцвілими деревами, наповнена озонованим повітрям після коротких теплих дощів і являлася для багатьох яскравим імпресіоністичним етюдом, нехай і з химерним сюжетом. Вихідні у парку розваг – це був і відголосок звички масової ходи строєм, але також і наївне викрешування щастя із загалом безрадісної дійсності.
Мене не вабили ці людні та шумні, беззмістовні та нещирі атракціони по вихідних. Я розсмакував їхній шарм дещо пізніше, у перші студентські роки, коли радянська система вже нагадувала поіржавілі ланцюги на кріселковій каруселі. Туди ми приходили посеред дня, коли вчилися прогулювати пари, обираючи поміж пивом у прокурених барах, класичним кіном у порожніх кінотеатрах чи кружлянням на небезпечних каруселях. Тоді вони були безлюдними, і через це голоси друзів та дівчат здавалися дзвінкішими і ближчими. Згодом, коли вони перестали працювати через аварійний стан, ти просто гуляв зі своєю дівчиною, одні посеред майже апокаліптичної нерухомості машин, і ви з запалом обмінювалися історіями з пам’яті, немов і справді дорослі люди.
Саме у такі миті ти розумів, чому закохуватись найкраще весною. Тому що земля без прикрас, немов біблійний початок, тому що перші квіти, немов первісток на руках, тому що бузок, немов вальс, кружляє довкола, тому що є ще час на книги і справжня тиша після музики, тому що все тільки починається і весь світ для тебе.
30.05.2025