Колись осінь починалася раніше. Ще у серпні, посеред цілком літніх, теплих, млосних від довгих канікул днів ти раптово, завжди несподівано, вловлював ледь чутний, немов парфуми дівчини, яка вже зникла за рогом, запах осінньої прохолоди. Такі миті ставали проявленням реальності потойбічного світу, позаяк вони були важливішими за дійсність календаря і твого місця у ньому. Коли мене, вже у дорослих літах, просили навести приклади щастя, у яке я загалом не вірив, то я пригадував саме оці доторки осені пізньої літньої пори, бо вони тривали занадто коротко і вражали занадто глибоко, як і належить справжньому щастю.
Олег Яськів,
капітан 103-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ,
проректор Українського католицького університету,
директор Центру Шептицького
Але це ще не була увертюра до осені. Справжня музика приходила з першим дзвоником, урочистим, немов королівська церемонія, святом принесення квітів, які десь далеко, у центрі міста, купувала мама, а ти, насилу утримуючи букет у руці, немов справжній дорослий, ніс яскравим знаменом цей вияв багатогранної радості від зустрічі зі школою. Лише пізніше, коли і сам став дорослим, і пізнав багатьох інших дорослих, стало зрозуміло, що букети у руках дитини й у руках дорослого відрізняються, немов стадії стиглості фруктів – щойно куплених і забутих на підвіконні.
Дні очікування першого вересня і місяць-два опісля були розмальовані у яскраві фарби квітів, які батьки купували для своїх дітей і які завжди раптово своїм одночасним нашестям зупиняли літо і проголошували осінь. А кожен доторк до шкільної парти чи стіни, кожний запах щойно висохлої фарби або чистої дошки давав відчуття тієї глибинної єдності зі світом, яку самовіддано намагалася передати у своїх, немов у кривому дзеркалі збільшених натюрмортах незнана ще мені Джорджіа О’Кіф.
Я любив однокласників та свою школу невиправданою любов’ю, за яку, втім, і досі не соромно, хоча й залишилось від неї у дорослому житті небагато. Мені подобалася важкість ранця з підручниками, вже прочитаними за літній період, мене заворожувала урочиста чистота першої сторінки зошитів і ще незаповнені оцінками клітинки щоденника, які, немов каре військової флотилії, чекали вирішальної битви. Кожен новий навчальний рік ставав метафорою життєвого циклу людини – від народження, дитинства через юність і зрілість аж до старості – з очікуванням звільнення від тягаря навчання і переходу до вічності літніх канікул. Маленькі щастя та великі ілюзії народжувались, помирали і знову воскресали упродовж року, немов боги у міфах.
Утім, школа не була храмом, хоч як би мені того хотілося. Школа – це доля, яку ти не обираєш, а однокласники та вчителі – майже безальтернативна спільнота, в якій від початку пізнаєш світ. Багато що згодом виявляється неправдою, але у дорослому житті неправд буде ще більше. Мені подобалось ідеалізовувати цю спільноту, почасти тому, що не вмів мислити негативно, а почасти тому, що не хотів мислити негативно. Я знав, що мені ні з ким буде говорити про книги, що ще незрозумілішою буде моя закоханість у музику. Досить рано я зрозумів, що боротьба за душу людини за радянської влади розпочиналася ще зі школи, і якщо наважишся опиратися системі, то на початках будеш один – малий ідеаліст, національна ідентичність якого розмивалася у політизованих шкільних святах та мовній плутанині у коридорах.
Двомовна школа була метафорою тодішнього Львова, про який зараз не прийнято згадувати. Домінантна меншість російськомовних львів’ян – і українців, і росіян – прописувала мовну партитуру вулиці. Зауважувати це я почав чомусь не одразу, не з перших класів. Щось мало дозріти всередині малої дитини, щоб вона почала звертати увагу на несправедливості у цій двомовності. Можливо, через те, що під час прогулянок затуманеними вулицями чужого мікрорайону ти помічав, що російська звучала різкіше та гучніше. Можливо, через те, що ніяк не міг прив’язати слово рагуль до себе, але підсвідомо розумів, що воно стосується і багатьох твоїх однокласників, і твоїх сусідів, які переїхали зі сіл і ще не навчилися вести себе як господарі міста. Можливо, через те, що ще не зустрічав українців, які б розмовляли з російськомовними, не переходячи на російську, і що невдовзі сам став отим першим, і що це було дуже складно, і що це сталося у декораціях чергової прекрасної осені, коли вчителі російської, військової чи фізкультури здивовано поглядали на свого улюбленого учня, який раптово перестав говорити з ними російською. Кожен такий день, коли тобі це вдавалося, – не збитися у розмові, не опустити очі, але зберегти повагу до вчителя – ставав маленькою перемогою, після якої ти окрилений повертався додому, до своїх книг та музики.
А книги чекали на тебе. Розпорошені по усіх кімнатах, по місцях сили, у яких найкраще читалося, вони заповнювали довгі, найжаданіші паузи, які поставали у часі поміж виконанням уроків, переглядами фільмів і вболіванням за футболом. Вже тоді ти надаремно вчився читати їх одночасно, немов герой Маркеса, що, приречений на невдачу, намагався одночасно любити кількох жінок. Лише значно пізніше ти прочитаєш і його, і багатьох інших, і зрозумієш, що найскладніша і найцінніша з усіх любовей – це любов до жінки, бо книга може обманути, втратити значення, а жінка, якщо вона твоя і для тебе, ніколи цього не зробить.
А тоді, тими прохолодними осінніми вечорами, після прогулянок дощовими стежками книги, значно простіші, але вже товсті та важкі, ставали грілкою для душі. Магію вони творили узимку, свіжість повертали навесні, легкість дарували влітку, але свою вагомість – у всіх сенсах відчутну в руках і на серці – відкривали саме восени. Радість від володіння книгою могла поступитися хіба що щемким моментам, коли у переповненому тролейбусі притискав до грудей платівку з Бахом чи Моцартом так, ніби у тому конверті була захована чергова таємниця буття, а вже вдома обережно опускав голку, зачиняв двері до кімнати і смакував перші акорди музики, немов перший ковток дорогого вина, яке відкоркував для найдорожчої людини.
Якщо початок вересня був увертюрою осені, в якій теми прийдешньої краси мозаїчно сусідили з ремінісценціями літа, то її музичним апогеєм ставав жовтень. Цей місяць, немов неземний цар, сором’язливо приймав мої поклони, коли я нахилявся, щоби підібрати найкрасивіший листок. Апофеоз математичної гармонії та стохастично невпорядкованих барв заповнював простори лісу і відкладався у пам'яті настільки щільно, що картинам імпресіоністів, які достигали до прийдешньої юності, вже майже нічого було додавати. Збирання гербаріїв було для мене надмірністю, десакралізацією спонтанної краси природи, але звичка дарувати чи просто класти поруч опалий, але ще у повній красі листок, досі приносить реліктові спогади з далекого дитинства. Та ще частіше, аніж листя, я підіймав із землі каштани. Аскетичні у задумі, неповторні у виконанні, вони дозволяли себе гладити, нагрівались від доторків долонь і повільно, підсихаючи, старіли, як сусіди з мого будинку. Я розкладав їх по кишенях і залишав там аж до весни, щоб, уже призабувши, знову одягнути легку куртку, занурити руку до кишені і натрапити на спомин з осені. Каштани пам’ятали місце свого народження, каштани пам’ятали місце, де ти почувався щасливим. Принаймні так мені здавалось. Тому згодом, на початках революційної юності ранніх дев’яностих, я почав привозити їх зі собою з місць, які полюбив. Я заразив цією звичкою своїх друзів і коли вирушав на акції без них, то вони просили мене привезти «каштани з Києва». Я привозив, дарував, і потім ми запивали свої високі мрії розбавленим пивом на липких столах погано освітлених барів. І до сьогодні каштани слугують зашифрованим кодом для моїх прихованих емоцій, які я дарую лише найближчим людям.
Десь до початку листопада осінь вичерпувала свою колористичну фантазію. Ти мусив далі сам домальовувати образи почорнілих дерев, потемнілих парків та лісів, які ще влітку заповнювали пухкою зеленню форми на мапі твого району, а восени чорною тушшю прорізьблювали їхні химерні контури. Я кликав свого друга на довгі прогулянки, під час яких ми розповідали один одному вигадані історії з продовженням – переважно про військові пригоди, про світові війни, у яких справедлива меншість протистояла несправедливій більшості – а сам поміж тим ловив відблиски опалого листя після дощу у тьмяному світлі підвечірнього сонця та високо задирав голову, щоби спостерігати за зграями граків, які завжди раптово здіймалися з високих дерев, чорнили сірість хмарного неба і тисячоголосими криками доповнювали музичну партитуру осені. Це була вигадана нами наївна гра у часі, коли ми ще не знали про серіали, а довгі романи не навчилися дочитувати до кінця. Ця гра була також формою моєї внутрішньої еміграції від ненаповненої змістом та гідністю хлопчачої вулиці. Я був донесхочу переповнений порожніми розмовами дворових компаній і невинними проявами жорстокостей ще від літа. Поцілити рогаткою у сідниці незнайомої жінки, влучити каменем у пробігаючу кішку, засипати неповносправних насмішкувато-абсурдними запитаннями було звичною розвагою хлопців, які не читали книг, а оскільки я не міг безперервно читати цілими днями, бо це і так помічалося на вулиці, тому дещо з цього відбувалося на моїх очах за моєї, наймолодшого з-поміж усіх, пасивної участі.
До пізньої осені у найкращого друга зникала наснага на довгі прогулянки, і я залишався наодинці з калюжами, безбарвним, вимішаним з болотом листям, невиразними, схожими на коми у довгому реченні, постатями перехожих на спорожнілих вулицях. Саме тоді я починав очікувати на зиму. Я вже знав, що зима – моя спільниця у подоланні листопадової самотності, і тому завжди сумлінно приходить передчасно, вітаючи першими сніжинками книги, які я залишав на підвіконнях. Вона, немов вправний ландшафтний дизайнер, насамперед стягне морозяним клеєм розмоклу землю та припорошить снігом найпотворніші ділянки рельєфу. А поки вона ще не прийшла, листопадовий дощ товстими мазками крапель, що стікали по вікні, маскуватиме від дитини правду дорослого життя, в якому залишатиметься дедалі менше місця для осені.
07.11.2023