Коли львівський письменник Корнель Макушинський (1884–1953) у 1926 р. вперше прогулявся паризькими кнайпами, то занотував: «У Різдвяну ніч Париж робить таке враження, мовби став одним велетенським шинком, одною бездонною бочкою, безмежним морем шампана і абсенту, аж подив проймає, що візницькі коні тверезі, що Венера Мілоська не витанцьовує на подвір'ї Лювру. Бо поза тим усе п'є, п'є, п'є... Усі пияцькі заклади відкриті цілу ніч, а в кожному кипить розперезана пияцька оргія: кожного, хто заходить, тлум вітає пекельним криком, порівняно з яким майові завивання "пролєтаріїв" схожі на янгольські хори».
Не знаю, який саме напій сплутав Макушинський з абсентом, бо на ту пору абсент у Франції вже був під забороною. Поштовхом для заборони став початок Першої світової війни, коли з'явився острах, що тевтони, які п'ють пиво, винищать занепадницьких французів, які п'ють абсент. На французькій пропагандистській листівці 1914 р. була зображена гарненька жінка, яка сидить за столиком і захоплено дивиться на шклянку абсенту. На голові у неї прусський шолом з вістрям, орлом і хрестом. Тонкий натяк на те, що абсент і німці воюють на одному боці.
Останньою появою абсенту в мистецтві стала кубістська скульптура Пабла Пікассо «Шклянка абсенту» (1914), а у 1901 р. він створив дві картини – «Жінка, що п'є абсент» і «Любителька абсенту».
Отже, Німеччина оголосила війну Франції 13 серпня 1914 р., а 16 серпня міністр внутрішніх справ розробив проєкт заборони продажу абсенту. У березні 1915 р. депутати проголосували за заборону не лише продажу, але й виробництва.
Рецептуру абсенту спочатку опрацювали фармацевти. То була спиртова настоянка, отримана з листя і розквітлих галузок полину з додатком ароматичних трав – ганусу, гісопу, меліси, італійського кропу, коріандру і рум'янку. Абсент швидко здобув у Франції славу досконалого аперитиву і став таким популярним, що в середині ХІХ ст. французи випивали більше абсенту, ніж коньяку. Оскільки ароматичний абсент був водночас дуже гірким, то його підсолоджували і розбавляли. А пізніше стали злегка підфарбовувати хлорофілом, завдяки чому напій набув зеленого кольору.
У 1880–1910 роках цей популярний і дешевий трунок став улюбленим напоєм богеми. Абсент вживали в основному з кавою. На тему «зеленого чарівника» писали вірші, які прославляли його здатність викликати натхнення і визволяти уяву. Осіб, що пили абсент, малювали Деґа, Тулуз-Лотрек, Сезанн, Пікассо‚ Мане‚ Ван Гог‚ поет Поль Верлен оспівував абсент‚ яким щодня труївся. Прихильниками абсенту і заодно його жертвами були Альфред де Мюссе‚ Шарль Бодлер‚ Артюр Рембо‚ Август Стрінберґ‚ Гемінґвей. Митці твердо вірили, що абсент допомагає прояву натхнення.
Альфред Жаррі нарікав, що крапля води скаламучує абсент, бо вода – нечиста. Хоча абсент мутнів від додавання води тому, що ефірні олії ганусу і фенхелю утворювали зі спиртом емульсію.
Львівська богема теж пила абсент, який вони прозвали «Чорна Індія». Ця назва не була фірмовою, на жодній пляшці вона не красувалася і випірнула чисто випадково, коли Володимир Бірчак, автор історичних романів, приніс до кнайпи «Центральна» повість Жуль Верна «Чорна Індія» в перекладі на польську. Пізніше, вже у 1930 р., цю повість перекладе українською Мирослав Капій (1888–1949), автор ще кількох перекладів Верна і фантастичної повісті «В країні блакитних орхідей» (1932). Сама повість Жуля Верна не належала до його найкращих творів, але коли молодомузівцям подали полинівку, вони її прозвали «Чорною Індією», бо була темно-зеленої барви.
«Чорна Індія» тривалий час залишалася загадкою для багатьох, хто про неї згадував. У ній бачили міцну чорну каву, бачили горілку, якийсь таємничий коктейль, але не те, чим вона була насправді.
Полин має – зрештою, як і будь-яке інше гірке зілля – властивість збуджувати апетит. У давнину в Галичині у кожній міщанській аптечці мусила бути настоянка на полині, яку використовували як ліки від нестравності, хвороби шлунку і браку апетиту. Але сам абсент з'явився у Львові наприкінці ХІХ сторіччя на хвилі тогочасної моди.
Михайло Рудницький, який помандрував по Європі і розпробував абсент на Монмартрі, згадував, що молодомузівці «почували себе найкраще у "Централці" за кавою, коли гадку гадали, як видати чергову книжку без видавців (яких не було) і без грошей (яких було ще менше). Із горя йшли часом на "каменярку" за 3 крейцері (дешева горілка, яку полюбляли каменярі, – Ю. В.). Траплялось велике свято, коли хтось платив усім тодішню амброзію: "чорну індію" – смоляну полинівку». Він також писав, що «українські письменники попередніх поколінь навіть не уявляли собі, що можна думати і писати у каварні». Далі він згадував, що «Михайло Яцків був магом Молодої музи і учив молодих пити "Чорну Індію", що мала смак полину та смоли і… чорну каву. Чорна кава належала до "модерної поезії", бо могла смакувати тільки тим, що приходили до каварні вже по вечері, а не для "безсребреників", що замість вечері пили білу каву з одною булкою і відсиджували її 6 годин. Він доказував нам експериментально, що нема більше божеського питва, як звичайна горілка "каменярка" за 3 крейцери, яку найкраще закусити огірком або цвіклою із хріном».
Володимир Бирчак згадував, що після того, як молодомузівці відбували гарячі засідання, то «перевіряли свої кишені і йшли до каварні, де найвищим, що ми собі дозволяли, була чорна кава і "чорна індія". У каварні йшла далі палка дискусія – часом від восьмої вечора до сьомої рано – при одній "чорній"» («Діло», 26. 02. 1933).
«Чорна Індія» настільки заполонила фантазію молодомузівців, що вони цю назву дали і своєму альманахові прози. На жаль, жоден з них не описав свої відчуття від вживання абсенту, як то зробили інші європейські письменники. Наприклад, Оскар Вайлд: «після першої чарки бачиш речі такими‚ якими хочеться‚ щоб вони були. Після другої – ти бачиш їх такими‚ якими вони й не були. Нарешті ти бачиш їх такими‚ якими вони є насправді‚ і це дуже страшно‚ бо вони втрачають зв’язки з речами‚ які їх оточують. Якось я пив три ночі підряд абсент і мені здавалося‚ що у мене винятково ясний розум. Прийшов офіціант і став збризкувати водою трачиння на підлозі. Враз з’явилися і швидко виросли чудові тюльпани. "Невже ви їх не бачите?" – спитав я у нього‚ але він тільки здивувався. Я встав і попрямував до входу‚ відчуваючи‚ як важкі головки тюльпанів б’ють мене по ногах».
Невідомо також, якої міцності була «Чорна Індія», але зрозуміло, що міцна, бо пили її з кавою. А тим часом абсент марки «Перно» містив 60% алкоголю, а деякі марки містили навіть 90% чистого спирту. Якщо Яцків учив пити «Чорну Індію», це означає, що вона теж була дуже міцна і незвична для новаків.
Легендарна горілчана фабрика Бачевських продукувала безліч видів алкоголю. Гнати самогон і за Австрії, і за Польщі було заборонено, але вільно можна було купити спирт і виготовляти свої настоянки. Абсент від Бачевського мав 70 градусів. Його не пили, а цмулили дуже потрошку так, щоб чарка могла служити навіть цілий вечір. Жінки часто розбавляли яблучним соком.
Що тут було учити? Мабуть, Яцків учив пити абсент так, як учать пити чистий спирт: спочатку видихнути повітря, потім перехилити і запити водою.
На початку ХХ сторіччя абсент Бачевського продавали в кожній кнайпі Львова – і кожен, хто мав якийсь стосунок до творчості, обов’язково мусив ним причаститися.
Спочатку вважали, що можна випивати тільки одну порцію настоянки. Але поволі дози росли. Абсент був підступним напоєм, і призвичаєння до нього швидко опановувало свою жертву, яка рано чи пізно відмовлялася від спроб приборкати свою пристрасть. У людей, які зловживали напоєм, з'являлася хрипота, блукаючий тьмяний погляд, холодні і вологі руки. Гіркі настоянки, і навіть вермут, якщо їх вживати в надмірних кількостях, вели до епілепсії, паралічу і смерті. Але абсент виконував свою роботу швидше.
Після того, як Анрі Мюрже, автор «Сцен з життя богеми», помер у 1861 р. у віці 39 років, один з братів Ґонкурів написав: «Ця смерть уразила мене як смерть богеми, смерть від розкладання. У ній з'єдналися усе життя Мюрже і весь світ, який він зображував: оргії, злидні, бенкети, запущений сифіліс, злети і падіння, вечері замість обідів, склянки абсенту, що приносять розраду після ломбарду, словом – усе, що вимотує людину, спалює і врешті-решт убиває».
Все, що написано про Мюрже, повною мірою можна прикласти бодай до одного молодомузівця Осипа Шпитка, якого абсент доводив часом до сказу. Так він було навіть кинувся до Франка і дав йому ляпаса. Тільки вчасна еміграція до Бразилії, мабуть, врятувала його життя. Там він знайшов якусь багату даму і попав до неї на утримання, та ще й став писати португальською. Решта молодомузівців «Чорною Індією», вочевидь, не зловживали, бо не помітно за ними якихось вибриків.
Флобер писав про абсент: «Надзвичайно сильна отрута. Одна склянка – і ви мертві. Журналісти п'ють його, коли пишуть свої статті. Він убив більше солдатів, ніж бедуїни. Від нього загине французька армія».
Але не загинула, бо абсент репресували. Минув час, і абсент навчилися очищати від шкідливих сполук, тепер його можна купити всюди, але він уже не викликає чарівних видив і галюцинацій. Буйний дикий напій, наче об'їжджений мустанг, перетворився на тихий потульний трунок.
