Нещодавно у Польщі вийшла друком книга «Мереживо. Про українців з Польщі», що мовою оригіналу має назву «Sploty – o Ukraińcach z Polski». У ці дні та найближчі місяці відбуватимуться презентації у польських містах за участі її співавторів. Вона побудована у формі розмови польської публіцистки, перекладачки та україністки Ізи Хруслінської з істориком, «професійним» українцем та колишнім багатолітнім головою Об’єднання українців у Польщі Петром Тимою.
Тарас РАДЬ,
політолог, аналітик Громадянської мережі "Опора" у Львові
Своїм діалоговим форматом вона дуже близька за задумом та втіленням до книги «Роздуми про двадцяте століття», яка стала результатом вільної розмови двох знакових дослідників історії XX століття – Тімоті Снайдера та Тоні Джадта. Предметом їхньої бесіди стала інтелектуальна дискусія про події минулого століття, роль політичних ідей, їхні наслідки та висновки для майбутнього плину історії, що водночас також є біографічною ретроспективою Джадта історії XX століття через призму власного життєвого досвіду.
Саме таке порівняння не покидало мене у процесі прочитання «Мережива. Про українців з Польщі». Не знаю, чи мали автори на меті цей або інший взірець книги-діалогу, але саме ця думка переслідувала мене протягом її читання. Спершу був намір підготувати коротку рецензію, проте прочитаний текст настільки став мені близьким, що я вирішив зробити стислий довільний виклад найбільш важливих для мене моментів книги із замітками на полях.
Це розмова двох польських громадян про українсько-польські відносини і становище українців у Польщі протягом XX століття, про складні сторінки спільної історії та важкий діалог, про ідентичність українців у Польщі й український етос, починаючи з поразки Української революції 1917–1921 років, зокрема українців у Польсько-українській війні і до наших днів. Водночас це також і біографія українця за походженням Петра Тими, який народився 1966 року в невеликому містечку Шпротава неподалік польсько-німецького кордону – після катаклізмів Другої світової війни, у час, коли комуністи утвердили владу у Польщі. Водночас кардинально змінилася сама Польща, а також кількість, місце і становище у ній українців. Відповідаючи на питання співрозмовниці про свій життєвий шлях та досвід власної родини, головний герой книги розповідає про шлях змін, трансформацій, виживання, пристосування і формування української спільноти у Польщі протягом минулого століття. Разом з Ізою Хруслінською він шукає відповідь на багато питань спільної історії українців і поляків, заплітаючи мереживо з вузликами подій, людей та ідей, які сформували сучасне обличчя багатонаціональної Польщі. Польщі, яка до Другої світової війни була батьківщиною для понад п’яти мільйонів українців, а за даними останнього перепису населення 2011 року – лише для близько 51 тисячі осіб, з яких 39 тисяч зазначили українську національність як єдину.
Ідея книги виникла у 2017 році після того, як польський уряд відмовився фінансувати меморіальні заходи з нагоди вшанування 70-х роковин акції «Вісла», а також у пік так званої «війни пам’ятників», коли у період 2014–2020 років на території Польщі було знищено майже два десятки українських пам’ятників та місць поховань. Проте контекст загострення двосторонніх відносин між Польщею та Україною, реакцією на який була задумана книга, стрімко змінився після 24 лютого 2022 року, коли у зв’язку з початком повномасштабної війни Росії проти України кардинально змінилися польсько-українські відносини. Одномоментно вони знову стали партнерськими, дружніми та приязними, коли Польща стала однією з перших, хто не лише висловив солідарність з Україною, а й почав надавати військову, гуманітарну, фінансову, дипломатичну допомогу. Це важлива зміна, без якої, можливо, зміст і акценти самої книги могли сьогодні виглядати дещо по-іншому, враховуючи, що дев’ять розмов між співавторами книги відбувались у період з квітня 2020 до листопада 2022 року. Проте саме вона є наочним підтвердженням мети, яку вони переслідують, і котру втілює кредо "Немає вільної Польщі без вільної України". Проте так було не завжди, а тому наразі відкрите питання, чи цього разу назавжди.
«Мереживо. Про українців з Польщі» – це третя спільна книга, яку підготували у співпраці Іза Хруслінська і Петро Тима за двадцять шість років знайомства. Першою була польськомовна збірка двадцяти п’яти інтерв’ю та розмов під назвою «Багато облич України» (Wiele twarzy Ukrainy, 2006), яка покликана показати польському читачеві різноманітність і неоднозначність української проблематики. Другою були «Діалоги порозуміння. Про українсько-єврейські взаємини» (2011) – україномовний збірник 22 інтерв’ю, метою яких є всебічний опис різних аспектів єврейсько-українських контактів на українських землях в історії та сьогоденні, зокрема «союзу тризуба та зірки Давида» та появи феномену українських євреїв. Також вони були причетними до появи книги з добіркою публіцистики Яцека Куроня «Поляки та українці: важкий діалог» (2012), який напевне був чи не найбільш ревним польським прихильником польсько-українського порозуміння. Тому поява у 2023 році «Мережива» є логічною, а до певної міри (довго)очікуваною книгою, до якої Петро Тима й Іза Хруслінська так довго йшли. По суті це книга, яка структурувала незліченні розмови, які вони вели між собою, друзями, однодумцями та опонентами з метою будування польсько-українського діалогу, задля чого кожен із них присвятив основну частку свого свідомого життя. Якщо для Хруслінської це результат зацікавлення та захоплення українською історією, літературою, культурою чи традиціями, то для Тими це буквально історія життя його власної родини, яке розгортається на сторінках книги.
Основним адресатом видання є польські читачі, передусім поляки, які є її цільовою аудиторією. Думаю, не буде помилкою стверджувати, що це запрошення їх до діалогу з українцями у Польщі. На цьому моменті варто зробити додаткове пояснення – яке, на жаль, часто неочевидне для українців в Україні, а подекуди незручне для частини польського суспільства та політикуму. Мова про те, що основним об’єктом книги «Мереживо. Про українців з Польщі» є українське автохтонне населення, яке багато століть проживало на польсько-українському прикордонні і є громадянами Польщі. Це не громадяни України, які тимчасово чи на постійній основі перебувають на території Польщі у зв’язку з економічною міграцією або вимушено опинилися тут після 24 лютого 2022 року у статусі біженця. Це важлива обставина для розуміння та формування польсько-українських відносин, на якій неодноразово наголошується у книзі. Українська громада у Польщі часто є заручником їх помилкового трактування поляками через призму ставлення до українців загалом, складного спадку відносин обох народів і поточних двосторонніх міждержавних відносин між Польщею та Україною. Таким чином їх часто не сприймають як повноцінних, рівноправних та «своїх» громадян на рівні з іншими громадянами Польщі, яким стереотипно приписують усі «українські гріхи» і сприймають через призми творчості Генріка Сенкевича або, що гірше, пропагандивної творчості на кшталт книг Едварда Пруса. Водночас українське суспільство і держава іноді також не помічають українських автохтонів і помилково трактують їх як діаспору. Не знаю, чи у майбутньому планується український переклад книги, але вона також була б корисною і цікавою для українців в Україні, які б «відкрили» для себе у Польщі «українських аборигенів».
Мало нас не бути, але ми є…
Розповідаючи про українську громаду у Польщі, Петро Тима звертає увагу на дві визначальні обставини, які мають найбільший вплив на її теперішнє становище. Через розпорошеність внаслідок акції «Вісла» з 1947 року українці населяють різні регіони Польщі, переважно Вармінсько-Мазурське, Поморське, Західнопоморське, Нижньошльонське, Підкарпатське та Підляське воєводства, а також великі міста, зокрема це Варшава, Гданськ, Вроцлав, Щецин, Кошалін, Зелена Ґура, Люблин, Ольштин тощо. До 1944 року майже мільйон українців компактно проживав у південно-східних прикордонних регіонах сучасної Польщі, та внаслідок депортації до совєцької України й акції «Вісла» на польсько-українському прикордонні їх практично не залишилось. Натомість вони були розпорошені у північних, південних та західних регіонах Польщі з метою їх асиміляції. Між 1956 і 1990 роками на рідні землі повернулось лише близько 20% депортованих, хоча повернення не завжди сприяло збереженню ідентичності. За задумом виконавців депортації, українці мали зникнути, розчинитись у «польському морі» – проте вони зберегли свою ідентичність, хоча їхня кількість суттєво скоротилась, а становище зазнало незворотних змін.
Іншою характеристикою українців у Польщі є їхня різнорідність за рівнем культивуванням своєї ідентичності (українці, лемки, русини, тутейші), місцем проживання (сільська місцевість, великі міста, північ Польщі, прикордоння), конфесією (греко-католики, православні), рівнем знання української мови, прихильністю до традицій. Петро Тима, який у демократичній Польщі спершу відроджував «Пласт», далі працював секретарем Головної управи ОУП у 1996–2006 роках, а згодом був головою Об’єднання українців у Польщі з 2006 по 2021 рік, з власного досвіду представництва та захисту інтересів української громади звертає увагу на складнощі роботи. Це те, що зробило з нього «професійного» українця, який не лише пройшов тернистий шлях до свого українства, а й еволюціонував до відкритості до інших у процесі пошуку відповіді на питання «Яке місце українців у демократичній Польщі?». І таких, як він, у Польщі десятки тисяч, які по-різному дають собі раду з дилемою українського буття як громадян Польщі, а також з поєднанням подвійної ідентичності – української та польської.
Бути польським українцем за часів комуністичної влади у Польщі означало постійну боротьбу за право на власне існування, випробування власної ідентичності, життя під страхом переслідувань, з постійним відчуттям провини. До загального для всіх поляків режиму контролю та репресій додавалась тотальна недовіра влади до свідомих українців, яких за замовчуванням трактували як «українських буржуазних націоналістів». Спершу це було випробування ув’язненням у Центральному таборі праці в Явожно, через який пройшло близько чотирьох тисяч українців (зокрема вуйко Петра Тими по татовій лінії Ярослав Копчак), повернення до Польщі в’язнів совєцького ГУЛАГу після десталінізації 1956 року (одним з яких був його батько Володимир Тима), відносне та поступове послаблення тиску, починаючи з 1970-х років, – хоча слово «українець» до падіння комуністичного режиму у Польщі 1990 року звучатиме як образа, буде тотожне поняттям «український націоналіст», «бандерівець», «фашист», «упівець» та «різун». Водночас сформований у міжвоєнний період Польської Республіки й у післявоєнний період Польської Народної Республіки негативний стереотипний образ українців досі зберігається і подекуди зринає у маргінальних польських середовищах. Петро Тима згадує, як під час участі у виборчій кампанії професора Ягеллонського університету Володимира Мокрого до Сейму 1989 року влада розкидала летючки з текстом „Lepszy każdy skurwysyniec niż upowiec Ukrainiec” («Краще будь-який сучий син, аніж упівець українець»). Або також про напад на традиційну українську церковну ходу у Перемишлі в червні 2016 року. Про такі негативні явища у польському суспільстві у ставленні до меншин детально описано у доповіді «Українська меншина та мігранти з України в Польщі. Дискурсивний аналіз», яка вийшла під редакцією Петра Тими у 2019 році.
«Мереживо. Про українців з Польщі» також є своєрідною «сповіддю» головного героя, яким є Петро Тима. Його словами фактично промовляє кожен українець у Польщі, життєвий шлях переважної більшості яких прийшов подібні основні етапи та випробування. Як представник третього покоління після акції «Вісла», він разом з українськими однолітками, які формувались у 1970–1980-х роках, є не лише втіленням демократичних змін, а й наочним підтвердженням виживання української спільноти у Польщі. Якщо для поляка у Польщі не потрібно було нічого робити для того, щоб залишатися поляком, то українцю задля цього потрібно було постійно докладати зусиль і щоразу шукати аргументи для того, щоб не стати як усі навколо –поляком. Для цього потрібно було бути українцем двадцять чотири години на добу.
Лемки в Ждині. 2017 рік
Варшава і Краків – столиця поляків, Шпротава і Пшемків – столиця лемків
За спостереженням Петра Тими, зберегти ідентичність і традицію вдалося насамперед тим українським родинам, які зуміли через домашнє виховання та навчання передати наступним поколінням мову та віру, знання про історію та культуру предків. Основним тригером для всіх наступних поколінь українців у Польщі стала травма акції «Вісла», яка була вододілом життя на «до» і «після». Проживаючи малими групами на широких просторах польсько-німецького прикордоння, Вармії та Мазур і балтійського узбережжя, вони були змушені формувати своєрідні «українські гетто» – закритий світ колишніх односельчан або парафіян греко-католицької або православної церков.
У такому світі, зокрема, зростав і формувався головний герой книги. Він народився у містечку Шпротава у теперішньому Любуському воєводстві з адміністративним центром у Зеленій Ґурі. Сюди після одруження з неіснуючого сьогодні Ольштинського воєводства переїхали його батьки, які народились у міжвоєнній Польщі на польсько-українському прикордонні. Родина батька Володимира походила з бойківського села Завіз, що у Ліському повіті, а родина мами Стефанії Лихач – з Молодича у Ярославському повіті, що є частиною етнографічного Надсяння. Через це українська мова у сім’ї звучала надсянським акцентом та бойківським говором. Нею послуговувалися лише вдома, тоді як поза ним – лише польською.
Три чверті депортованих у рамках акції «Вісла» українців приховували своє українське коріння і намагалися не привертати уваги до свого походження. Петро Тима згадує епізод із дитячих років, коли випадково дізнався про те, що одна з його вчительок у початковій школі була українкою, коли несподівано побачив її у греко-католицькій церкві під час Різдвяних свят, що у комуністичні часи було одним з найважливіших маркерів українства. Зрештою, і досі таким залишається.
Оскільки у Шпротаві не було своєї церкви, то її українські мешканці їздили на Богослужіння до найближчого містечку Пшемків, що на віддалі 20 кілометрів. Хоча на практиці багатьом подекуди доводилося доїжджати до церкви на відстані п’ятдесяти і навіть ста кілометрів (зокрема про це згадує Стефанія Лайкош, батько якої був в’язнем табору у Явожно). Служби відправляли зазвичай у римо-католицьких костелах, з доступом до яких неодноразово були проблеми. Влада стримувала процес розвитку мережі греко-католицьких парафій, постійно також не вистарчало священників, які могли би відправляти у греко-католицьких церквах, – після акції «Вісла» з величезної Перемиської єпархії залишилося близько 100 греко-католицьких священників, 22 з яких були ув’язненні у таборі в Явожно (ще п’ять були православними). Часто чи не єдиним способом для них уникнути репресій було перейти на римо-католицьку парафію, щоб за змоги проводити службу в обох обрядах – або вони отримували таку можливість лише після виходу на пенсію.
Серед переселенців в околицях Шпротави українців із Надсяння та Західної Бойківщини було небагато – переважна більшість була з Лемківщини, де віддавна існувала і залишається до сьогодні криза ідентичності. Негативно на процесі ідентифікації лемків цього регіону Польщі позначилися також дії комуністичної влади, а саме арешт і засудження у 1960-ті роки авторитетного діяча Українського суспільно-культурного товариства родом із Лемківщини Михайла Ковальського. Влада також сприяла переходу українців на православ’я, яке підпорядковувалось центру в Москві. Оскільки у місцевого населення не було свідомості того, що лемки – це ті ж самі українці, то якщо у Шпротаві з’являвся хтось чужий, який не був поляком, його називали лемком. Таким чином зародився жартівливий вислів: «Варшава і Краків – столиця поляків, Шпротава і Пшемків – столиця лемків».
Якщо частина лемків ще до депортації вважала себе представниками українського етносу, то інші визначали себе як окремішню спільноту з лемківською або русинською ідентичністю (що далі на захід, то сильнішими були самостійницькі настрої). З ними часто любив розмовляти та дискутувати Володимир Тима, який хоч і був переконаним українцем, проте завжди намагався зрозуміти позицію іншої сторони. Незважаючи на світоглядні розбіжності, у побуті обидві групи депортованих об’єднувала спільна травма акції «Вісла» і підозріле ставлення комуністичної влади.
Учні школи у Білому Борі. Фото: "Наше слово".
Лігниця – маленька Москва
Оскільки у Польській Народній Республіці до 1989 року в усіх початкових школах навчання відбувалося переважно польською мовою, а розвиток т. зв. пунктів навчання української мови обмежувався владою, то діти українців рідко уміли добре розмовляти літературною українською мовою. На всю Польщу були лише одна початкова й одна середня школа з додатковою українською мовою навчання. Першою була початкова школа у Білому Борі, у тодішньому Кошалінському, а зараз Західньопоморському воєводстві. Середня школа-ліцей існувала у місті Лігніца. Ще були т.зв. українські класи у ліцеї в Гурово Ілавецькому в колишньому Ольштинському воєводстві. Лише якийсь час існували такі класи у Перемишлі. Оскільки українських навчальних закладів було дуже мало, то кожен із них став легендарним у середовищі української громади. Туди прагнули відправити на навчання своїх дітей (часом за сотні кілометрів від місця проживання) родини, які розуміли, наскільки важливим для формування свідомості є навчання рідною мовою.
У 1981 році, коли генерал Войцех Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан у зв’язку з масовими страйками під проводом руху «Солідарність», Петро Тима розпочав навчання в українському IV ліцеї у Лігниці. Оскільки навчальний заклад знаходився на відстані 150 км від дому, протягом наступних чотирьох років він проживав у гуртожитку. Це був цілком відмінний від попереднього світ, у якому вперше була сотня однолітків, які згідно з внутрішніми правила мали розмовляти між собою українською мовою. Також ліцеїсти в обов’язковому порядку були учасниками гуртків художньої самодіяльності (хор, музичний оркестр, танцювальний колектив, естрадний колектив), які діяли при ліцеї. Це давало змогу зануритися у власну культурі, пізнавати її, багато подорожувати містами Польщі, де ліцеїсти виступали з концертами, а заразом відкривати для себе широкі простори українського світу в межах усієї країни. Ліцеїсти стільки часу приділяли творчості, що жартували між собою про те, що це ліцей функціонує при колективах, а не колективи при ліцеї.
Серед випускників Лігницького ліцею – чимало відомих і важливих для української громади у Польщі людей, зокрема владика Володимир Ющак, літературознавець, професор Ягеллонського університету у Кракові та перший після війни український депутат польського Сейму Володимир Мокрий, ректор Поморської академії у Слупську та президент Українського історичного товариства у Польщі Роман Дрозд, історик та депутат Сейму двох скликань Мирослав Чех, історик-журналіст Богдан Гук, професор історії Ярослав Сирник, Єва Рибальт, композитор та диригент Роман Ілля Дрозд, диригент українського хору «Журавлі» Ярослав Вуйцік, професор Музичної академії в Щецині Ярослав Левків, активні діячі Об’єднання українців у Польщі Марія Туцька, Іван Сирник, Стефанія Лайкош, Андрій Комар, отець Іван Лайкош, педагоги Анна Леськів, філолог Орест Співак, засновники музичних груп «Kyczera» Юрій Стажинський та «LemON» Ігор Гербут. Серед легендарних викладачів ліцею були Іван Співак, який майже три десятиліття викладав українську мову та літературу, і колишня директорка та вчителька математики Ірина Снігур.
У Лігниці також базувався штаб північної групи військ совєцької армії. Через це місто називали «маленькою Москвою». Тут варто пояснити детальніше. Незважаючи на те, що Польська Народна Республіка формально вважалась суверенною державою, проте де-факто польська армія й органи безпеки підпорядковувалися центральному совєцькому керівництву у Москві за допомогою інституту кураторства. Країна була переднім флангом Варшавського блоку у потенційному воєнному конфлікті з країнами НАТО, а тому до 1990 року залишалася під контролем Кремля. Той факт, що у відповідь на вимоги демократичних перетворень у Польщі було запроваджено воєнний стан, також не випадковий. Це був період повзучих змін, які також зробили вагомий вплив на формування свідомості учнів Лігницького ліцею і всієї української громади Польщі.
Поруч зі школою працював спеціальний магазин для громадян Совєцького Союзу, військових та цивільних. У ньому був великий асортимент товарів, тоді як у місті полиці місцевих магазинів були практично порожніми. Хоча вхід до нього для громадян Польщі був заборонений, проте учням ліцею часом шляхом обману вдавалося потрапити досередини, щоб купити речі для себе та батьків. На території військової частини несли службу совєцькі військовослужбовці, з якими намагалися зав’язати розмову ліцеїсти. Вони хотіли знайти серед них українців і дізнатися про ситуацію в УРСР. Більшість остерігалися розмов з місцевими, оскільки за це їх карали, проте окремі такі спілкувалися прекрасною українською мовою.
Під час навчання у ліцеї Петро Тима вперше разом із старшим братом відвідали Завіз та околиці у Бещадських горах, щоб побачити місцевість, звідки походить родина батька. Довколишня місцевість була затоплена у 1960 році в результаті будівництва греблі для спорудження Солінської гідроелектростанції. Через це та частина села, у якій був дім Тимів, опинилася під водою. Зате несподівано їм вдалося відшукати старшу жінку, яка пам’ятала їхнього батька ще з довоєнних вечорниць.
Вільне місто Ґданськ
З 1950-х років Ґданськ знову став важливим науковим осередком для української меншини у Польщі. Він уже був таким раніше у міжвоєнний період, коли у тодішньому вільному місті, передусім у Політехнічному університеті, навчалося кілька сотень українців із Галичини. А вже у 1980-х місто стало центром зародження профспілкового руху «Солідарність» і дуже важливим осередком руху опору комуністичному режиму у Польщі. У Ґданську дихалося вільніше, ніж в інших місцевостях Польщі. Поєднання давніх традицій з міфом новітньої боротьби поляків за демократичні перетворення в країні надихало багатьох молодих людей з провінції, одним з яких був Петро Тима.
У 1985 році він поступив на філологічно-історичний факультет Ґданського університету. Тут він поринув в активну наукову, громадську і політичну діяльність. Петро Тима родом з маленького містечка, яке було «культурною пустинею», тому аби наздогнати згаяний час, він прискореними темпами почав освоювати абсолютно новий світ. Тут головний герой вже не так утверджував у собі українськість, як намагався відкрити її іншим, поділитися нею з поляками і представниками інших національних меншин. А також зрозуміти місце свого польського державного патріотизму у схемі успадкованої та усвідомленої української ідентичності. Примирити їх через відкритість, дискусії, в тім числі важкі діалоги, для подолання привидів спільного минулого, часто конфліктного і стереотипізованого.
У Ґданську можна було зустріти представників інших національних меншин Польщі, таких як німці, литовці, білоруси, етнічні кашуби, та навіть іноземців – іракців чи корейців. Проте найважливіше, що тут була сильна українська громада і можна було знайти контакти з польськими науковцями, опозицією, журналістами і діячами контркультури. Ґданський університет був місцем, де вже тоді відбувалися позадоктринальні і позаідеологічні дослідження історії, зокрема української меншини у міжвоєнній Польщі, повоєнних депортацій, акції «Вісла», історії польсько-українського прикордоння і польсько-українських взаємин, які назагал були індоктриновані й табуйовані у Польській Народній Республіці. Тут викладали Роман Вапінський, Євґеніуш Коко і Тадеуш Стеґнер. Останній навіть жартував, що серед його студентів є «цивілізований українець» (у значенні відкритий), якого можна показувати полякам. Він мав на увазі Петра Тиму. У стінах університету було активним студентське Наукове коло істориків, яке брало участь у наукових поїздках на прикордоння й україністичних та історичних семінарах у Кракові, які організовував професор Володимир Мокрий.
У вільному місті українська молодь проводила активну культурну діяльність, популяризуючи українську культуру. Робила це в аванґардовому дусі контркультури, що інколи не знаходило розуміння у старшого покоління українців із середовища єдиної офіційно дозволеної тоді комуністичною владою української організації – Українського суспільно-культурного товариства (у 1990 було реформоване і перейменоване на Об’єднання українців у Польщі). Воно було створене у 1956 році на початку періоду десталінізації і мало залишатися кон’юнктурним та лояльним до влади. За цим пильно стежили партійні органи і Служба безпеки.
Тримісто (агломерація, що об’єднує міста Ґданськ, Сопот і Ґдиня) стало місцем появи серед української студентської молоді ініціативи з проведення рейду «Карпати», які відбувалися щороку з кінця 1970-х і до середини 1990-х років. Вона об’єднувала кілька сотень дітей та онуків депортованих у рамках акції «Вісла» українців з метою організації поїздок польсько-українським прикордонням, Бещадами, Низькими Бескидами та іншими теренами так званого Закерзоння. Під час цих мандрівок молодь мала можливість часто вперше відвідати місця, з яких походять їхні предки, відвідувати православні храми та перебрані римо-католицьким костелом або зруйновані греко-католицькі церкви (за комуністичних часів у Польщі була заборонена Греко-католицька церква, тому на Рідних землях церковні громади були змушені переходити у Польську автокефальну православну церкву – їм тоді передавали греко-католицькі храми). Після падіння у Польщі комуністичного режиму це було причиною численних міжконфесійних конфліктів за святині у середовищі української громади, що подекуди відбуваються досі. Учасники рейдів «Карпати» розчищали занедбані цвинтарі, складали документацію про стан пам’яток української матеріальної спадщини, контактували з людьми, яким вдалося залишитись або повернутись у рідні місця після 1956 року, знайомилися з українським минулим та культурою, укладали українські пісенники, пісні з яких виконували під час інтеграційних зустрічей.
У Ґданську в результаті активності групи української студентської молоді наприкінці 1980-х виник театр «Контакт» і фестиваль «Українські ночі», виступали український та польський панк-рокові музичні гурти «Оселедець», KSU і «Free Contakt» (де на перкусії грав тоді ще студент першого курсу, а згодом польський історик українського походження Ігор Галагіда, який сьогодні є професором Ґданського університету та Українського католицького університету). Вперше з концертами почали приїздити українські гурти із совєцьких ще тоді Києва і Львова, серед яких «Воплі Відоплясова», «Мертвий півень», «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», бард Сергій Жданкін і театр «Не журись!».
Частина молодих українців, одним із лідерів яких був Петро Тима, також були активними учасниками польського студентського протестного й опозиційного руху. Не всі молоді українці того часу цікавилися політичними процесами у Польщі, не вважаючи це частиною власних потреб або пам’ятаючи репресії проти українських активістів після запровадження у грудні 1981 року воєнного стану. Окремі з них сприймали ці події як частину політичних устремлінь до змін для поляків, не ототожнювали їх з досвідом становлення власного українства, яке залишалося пріоритетом їхніх зацікавлень.
Важливим досвідом для Петра Тими стала волонтерська робота в католицьких організаціях під час візиту до Ґданська понтифіка Івана Павла II у 1987 році. Згодом завдяки Кшиштофу та Єві Фіґель вдалося налагодити тісні контакти з окремими людьми з середовища підпільної тоді «Солідарності», передусім Боґданом Борусевичем. В тих роках також відбулося знайомство зі студентом юридичного факультету Павелом Адамовичем, який був у 1988 році керівником страйкового комітету Ґданського університету, а в подальшому з 1998 по 2019 роки безперервно посідав посаду мера Ґданська. Важливими будуть контакти з активістами Незалежного об’єднання студентів Ґданського університету (NZS), а також Ліберально-демократичного конгресу (виник після 1989) та членами руху «Молода Польща» Александром Галлем і Вєславом Валендзяком. Серед великої кількості знайомств був гуру всього анархічного середовища Польщі Януш Валюшко, активісти контркультурного руху Павел Коннак і Збіґнєв Сайнуґ. Важливою з погляду польсько-українського діалогу стане дружба з колишнім дисидентом та політичним в’язнем Даріушом Кобздеєм, мати і сестра якого були інтерновані через участь в акціях протесту 1981 року. Родина Кобздеїв походила зі Львова, а у 1990 році він приїде сюди напередодні проголошення Україною незалежності й контактуватиме з українськими демократичними активістами з Товариства Лева і Студентського братства Львівщини.
Усі здобуті у студентські роки знайомства стануть корисними у подальшій громадській роботі, при налагодженні співпраці й реалізації спільних проєктів для будування українсько-польського діалогу. Як стверджує Петро Тима, на карті важливих для нього місць, які сформували його як лідера, на перше місце він поставив би Ґданськ, а далі Варшаву. Наступними після них йдуть Краків і Люблін, де відбувалися події, завдяки яким він перестав бути лише часткою української громади Ґданська.
Від уявної до реальної України
Українцям, яким вдалося зберегти свій етос в умовах комуністичної Польщі, тривалий час довелося жити та відтворювати свою ідентичність, традиції та культуру в певному вакуумі. У частковій ізоляції від «материкової землі», яка була відокремлена совєцько-польським кордоном 1945 року, в основі якої лежала так звана «лінія Керзона». Українська громада у Польській Народній Республіці за своєю структурою нагадувала своєрідний архіпелаг, який складався з великої кількості менших та більших острівців, що були розкидані серед великого простору «польського моря». У зв’язку з цим друге та третє покоління українців у Польщі переважно не мали змоги побачити та зрозуміти, якою була реальна Україна. Тим більше, що на цей момент це вже була совєцька Україна, що суттєво різнилася від тієї, про яку їм розповідали батьки або вони читали у книжках. Це була уявна Україна.
Ситуація поступово змінювалася в міру дорослішання та політичних змін у комуністичній Польщі. А разом з тим і можливості для відкриття для себе реальної України. Після трагічних для українців 1940-х років та химерних 1950-х, перші послаблення та можливості з’явилися після 1956 року в результаті процесі десталінізації, що було відголоском аналогічних процесів у Совєцькому Союзі. З польських тюрем і совєцьких таборів було звільнено багато українських в’язнів, які вперше повернулися до своїх нових домівок, які після акції «Вісла» опинилися на протилежній стороні від рідного польсько-українського прикордоння. Було дозволено створити шкільні навчальні заклади з українською мовою навчання, створено Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), українську тижневу газету «Наше слово» з додатком для дітей «Світанок» і щорічник «Український календар».
З кожним наступним десятиліттям можливостей для культивування української свідомості у Польщі ставало подекуди більше. За них потрібно було боротись, розраховуючи на частину польського руху опору 1970-х та 1980-х років, що давав сподівання на рівноправне становище української громади у демократичній Польщі. Детальніше з цими процесами можна ознайомитись у книзі Анджея Фішке «Пристосування і опір», український переклад якої вийшов друком у 2017 році.
Української літератури було обмаль або вона було кон’юнктурною, а тому молодь шукала інформації у літературі польського та українського самвидаву. Другий потрапляв до Польщі з УРСР або за посередництвом Заходу, тоді як українські діаспорні виданнях нелегально привозили з Німеччини, США та Канади. Таким чином вони мали змогу читати як українську класику, так і заборонені твори авторів Розстріляного відродження, шістдесятників і дисидентського руху. Петро Тима згадує, який вплив на нього мали книги зі шкільної програми «Захар Беркут» Іван Франка та «Людолови» Зінаїди Тулуб. В університетський час у гуртку самоосвіти, який організував Мирослав Чех, він ознайомився із «Самостійною Україною» Миколи Міхновського та «Україна irredenta» Юліана Бачинського. Потім були «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» Івана Багряного, «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, поезія Василя Стуса, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, публіцистика та виступи Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Мирослава Мариновича, Йосифа Зісельса, Леоніда Плюща та інших дисидентів.
Втіленням образу уявної України були творчість Тараса Шевченка та «козацький міф», добре описаний в однойменній книзі Сергія Плохія. Також це були події української участі у Першій світовій війні, успіхи та поразка Української революції, нетривалі спроби української державності УНР та ЗУНР, історія українських військових формацій у боротьбі за незалежність січових стрільців, Української галицької армії, Української повстанської армії, січовиків Карпатської України, а також становище українців у Польщі у міжвоєнний період.
Першим досвідом контакту Петра Тими з реальною Україною були поїздки з батьком до родини в УРСР у 1970-х роках, яка опинилася там у результаті депортації українського населення польсько-українського прикордоння у 1944–1946 роках на широких просторах совєцької України. Відвідуючи родичів у Тернополі та Самборі, головний герой спостерігав іншу країну, аніж та, про яку читав у книжках, а також бачив українських homo sovieticus, які не були подібними на козаків, чумаків, січовиків та кобзарів. Дитячі уявлення про цю історичну батьківщину стикалися із совєцькою дійсністю, яка не мала нічого спільного з образом, яким був сформований у голові дитини і студентських мріях. Між пропагандистським образом і фактичним станом справ у совєцькій Україні існувала велика прірва. Реалістична Україна ставала щораз ближчою з кожною наступною поїздкою у рамках студентських обмінів в університетах Києва та Львова та контактів із забороненими організаціями, на кшталт Української Гельсінської спілки. Важливо те, що цей процес примирення уявної України з реальною в окремих своїх проявах у частини української громади Польщі триває і до наших днів, хоча вже в умовах трьох демократичних десятиліть після проголошення незалежності.
Як згадує Петро Тима, для нього справжнім переломом у сприйнятті України стала перша поїздка до Львова і Моршина на установчий з’їзд української скаутської організації «Пласт», який відбувся у жовтні 1990 року. Це був час бурхливих і динамічних змін в Україні. Він йшов вулицями Львова у той момент, коли демонтували пам’ятник Леніну перед Львівською оперою. Іншим подібним спогадом стала його поїздка у 1992 році разом із другом Ярославом Сирником, який сьогодні є професором історії Вроцлавського університету, до Харкова на конгрес Всесвітньої конференції українських молодіжних організацій. У конгресі брали участь представники українських молодіжних і студентських організацій зі США, Канади, Франції, Німеччини, Австралії та з усіх регіонів України. У цей час це було типове совєцьке місто, лише номінально українське. Усі сфери життя були російськомовними, в центрі над усім височів величезний пам’ятник Леніну. Повсюди відчувалася совєтизація суспільства. Навіть деякі молоді люди, активісти незалежних українських організацій, розмовляли між собою російською та озвучували іноді дуже дивні для них погляди про слов'янське братерство чи переваги совєцького періоду в історії України. Проте де б це не було, приїзди в Україну давали можливість доторкнутися до реальної України. Якось у Києві Петру Тимі випала нагода потрапити на поетичний вечір, де виступали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Тарас Чубай, Віктор Неборак, львівський театр «Не журись». У переважно русифікованому на той час Києві він раптом потрапив у зал Театру імені Івана Франка, який був наповнений національно свідомою молоддю.
Після перших демократичних парламентських виборів у Польщі 1989 року з УРСР почали приїздити українські політики, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, які розпитували та радились, яку стратегію слід використовувати у ще тоді УРСР, як розставити акценти під час виборів депутатів Верховної Ради. У результаті поїздок до Києва вдалося налагодити контакти зі студентами, які створили незалежний студентський рух у Києві та Львові. Так само, як і політики, вони шукали контактів із «Солідарністю».
Тима мав добрий контакт з відомим опозиціонером і палким антикомуністом Боґданом Борусевичем. Він якось прийшов на один із концертів Фестивалю української культури у Сопоті, щоб розпитати українців Польщі, що відбувається в Україні. Надалі такі зустрічі стали регулярними. Після однієї з таких розмов Борусевич зустрівся з активістами зі Львова, оскільки українська опозиція готувалася до перших напівдемократичних виборів до Верховної Ради. Серед них був майбутній політтехнолог Ігор Гринів, кілька людей з «Товариства Лева» і Студентського братства Львівщини. Борусевич поділився з львів’янам власним досвідом ведення виборчої кампанії.
До українських студентів у Польщі також зверталися представники української діаспори із Заходу, які шукали можливість передати в Україну літературу чи обладнання. У той самий час почався рух у зворотному напрямку, коли до Польщі надходив самвидав – інформація, газети, книжки – з УРСР.
На початку 1990-х років у Польщі був період великого інтересу до України. Об’єднання українців у Польщі намагалося виступати у ролі посередника або організатора зустрічей між польською та українською сторонами. Петро Тима згадує цікавий епізод, який йому пізніше розповідав Борис Тарасюк. Під час першого візиту Леоніда Кравчука як Президента України до Варшави до Об’єднання українців у Польщі звернулася Канцелярія президента Республіки Польщі з проханням допомогти отримати ноти українського гімну для польського оркестру, який мав виконати його на початку урочистих заходів. Ще одна історія мала місце у 1992 році, коли все той же Тарасюк у ролі заступника міністра закордонних справ України приїхав до Варшави для підписання угоди про двосторонню співпрацю. Потрібно було підготувати документи польською й українською мовами, проте польська сторона не мала друкарських машинок з кириличними шрифтами. Тоді редакція тижневика «Наше слово», яке видавало Об’єднання українців у Польщі, підготували цей текст українською мовою.
Яцек Куронь на демонстрації 1989 року. Фото: Andrzej Iwański
Немає вільної Польщі без вільної України
Наскрізною ідеєю книги «Мереживо. Про українців з Польщі», яка проходить червоною ниткою розмови Ізи Хруслінською з Петром Тимою, є переконання у важливості польсько-українського діалогу та примирення. Це те, чим кожен із них займається з кінця 1980-х років. Хоча у книзі немає окремого розділу, в якому безпосередньо обговорювалося б спільні зусилля поляків та українців для подолання складних сторінок спільного минулого, проте ця думка прочитується між рядками усіх дев’яти розмов. Мова не лише про «нову еру» двосторонніх відносин між Варшавою та Києвом, а й про боротьбу за належне місце української громади у Польщі як її рівноправних громадян.
Сказана колись Юзефом Пілсудським максима «Немає вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі» стала кредо ідеї українсько-польського союзу, яку у повоєнному часі найкраще розвинув польський еміграційний часопис «Kultura» на чолі з його незмінним редактором Єжи Ґедройцем, а в політичній площині після 1989 року втілював Яцек Куронь, який був уродженцем Львова. Сьогодні їхню справу продовжує редактор щоденної політичної «Gazeta Wyborcza» Адам Міхнік.
Познайомитися з ними у кінці 1980-х років допомогла польська публіцистка й україністка Богуміла Бердиховська. Спершу вона запросила Петра Тиму на Дні української культури у Люблінському католицькому університеті, де поміж іншого Куронь мав цікаву доповідь про шкідливість «Трилогії» Генріка Сенкевича в контексті сприйняття поляками так званих Східних кресів і України. На його думку, сугестивна мова і образи в усіх трьох романах спричинили посилення почуття вищості поляків по відношенню до українців та України. У Любліні Яцек Куронь разом із Володимиром Мокрим таємно зустрілися з українськими студентами, щоб поспілкуватись про українсько-польські відносини і плани польської опозиції у ставленні до української меншини. Проте тісніші контакти з Куронем розпочалися щойно у середині 1990-х років, особливо в період проблем з організацією Фестивалю української культури 1995 року у Перемишлі. Водночас перше знайомство з Адамом Міхніком відбулось у 1989 році під час однієї з частих поїздок з Ґданська до Варшави, коли напередодні знакового політичного «Круглого столу» між владою та опозицією Бердиховська запросила кількох українських студентів на зустріч з ним у Варшавському університеті. Тут Міхнік дискутував з керівництвом польського незалежного підпільного видавництва «NOWA» про демократичні зміни у Польщі.
Яцек Куронь і Боґдан Борусевич були одними з небагатьох опозиційних політиків і учасників руху «Солідарність», які ще у 1980-х роках почали шукати контакти з українською меншиною у Польщі і розуміли значення України в новій демократичній Європі. Вони також намагалися зрозуміти аргументи українців з Польщі та їхнє минуле. У той час серед опозиціонерів такий підхід до українців і загалом України був рідкістю. Згодом Куронь був присутній на установчому з’їзді Об’єднання українців у Польщі в лютому 1990 року та ініціатором створення у Сеймі комісії з питань національних та етнічних меншин, багатолітнім головою якої він був.
Це ті польські політики, які випрацювали принципово інший підхід у ставленні польської держави та її керівництва до української меншини у Польщі. І він принципово відрізняється від того, який був у міжвоєнний період Польської Республіки і післявоєнної Польської Народної Республіки. Проте майже столітній спадок упослідженого ставлення польської держави до своїх громадян українського походження протягом XX століття заклав негативні практики, які не завжди легко подолати навіть протягом останнього тридцятиліття демократичних перетворень у Польщі й Україні. Це взаємні звинувачення, в основі яких лежать складні сторінки спільної історії, через їхню інструменталізацію державою і політиками у політичних цілях. І ліві пілсудчики, і праві шовіністи-ендеки, і політики санації, і комуністи, а до 24 лютого 2022 року правляча партія «Право і Справедливість» на різних етапах відмовляли українській громаді (іншим меншинам також) у рівноправному становищі з іншими громадянами Польщі. Українське питання в Польщі у різний історичний час розглядалось у категоріях полонізації, асиміляції чи окатоличення і використовувалось для консолідації політичного режиму, аж до спроби «остаточного вирішення українського питання» шляхом проведення акції «Вісла».
Польсько-українському діалогу перешкоджає спрощений і стереотипізований підхід в оцінці українців через призму ідеологічного нашарування і пропагандивного спадку минулого, що зберігає ознаки негативного образу українців у польському суспільстві як тотожного поняттю Української повстанської армії і подій Волинської трагедії. Водночас це також проблема відсутності у польській масовій свідомості розуміння того, якими є реальні українці й Україна. Як стверджує Петро Тима, українці в Польщі не хочуть бути чимось на кшталт «етнографічного матеріалу», який був «перемелений» під час і після акції «Вісла». Натомість є очікування, щоб до української різноманітності ставилися нарівні з польськістю, помічали її у різних аспектах – культури, мови, а не лише як екзотичний додаток до польського суспільства. Щоб до українців ставились як до суб’єкта, а не об’єкта суспільно-політичного життя Польщі.
Інколи виникає враження, що деякі польські політики і журналісти оцінюють Україну лише з погляду польської нарації, використовуючи мислення, яке можна описати категоріями на кшталт «цивілізаційної вищості» поляків над українцями. Тима стверджує, що йому часто доводилося мати справу з політиками і навіть відомими істориками, які вимагали від України звести рахунки зі складними питаннями спільної історією і таврували український націоналізм. У той самий час не один із них замовчував про злочини проти українців з боку Армії крайової, комуністичного Війська польського чи польського націоналістичного підпілля. Вони дивляться на всі процеси й події в Україні крізь польські «окуляри» – і часто відсутнє бажання зрозуміти її відмінний від польського досвід, що почасти також впливає на поточну ситуацію польсько-українських відносин. Проте українська політика пам’яті не є і не може бути копією польської. А ключ до розуміння України не можна знайти лише через аналіз формування польської ідентичності.
Натомість Петро Тима звертає увагу на те, що як поляки, так і українці мають певну історичну матрицю, яка значною мірою сформована з репресій та імперських претензій з боку Росії. Вони чутливі до російської загрози. Хоча видавалось, що вона затупилась у польській колективній свідомості після 1990 року, але пам’ять про повстання у XIX столітті, Варшавське повстання, підпілля у роки ДСВ, еміграційний уряд, рух «Солідарності» глибоко вкорінена. Через це Помаранчева революція, Революція гідності та російсько-українська війна не лише продемонстрували солідарність поляків з Україною, а й стали чудовими прикладами консолідації зусиль перед спільною екзистенційною небезпекою. Цим самим ці події також були і для українців з Польщі. Як стверджував Ярослав Грицак, для того, щоби зрозуміти справжню сутність Росії, потрібен українець або поляк, які б відкрили Заходу очі на неї. Безумовна підтримка Польщею України після початку повномасштабної російської агресії, яка одномоментно кардинально перевернула складні двосторонні відносини після 2015 року, наочно демонструє можливість українсько-польського примирення, діалогу, співпраці та союзу. Відкритим залишається питання, чи це в черговий раз короткотерміново, чи цього разу надовго. Як і те, чи зможе кредо «Немає вільної Польщі без вільної України» стати основою майбутнього рівноправного партнерства після перемоги України – безвідносно до того, що буде після цього з Росією.
Петро Тима
Post scriptum
Завершити свої роздуми від прочитання книги «Мереживо. Про українців з Польщі» хочу власним спогадом про знайомство з Петром Тимою. Це був липень 2005 року, коли ми разом із братом залишилися після 15-го фестивалю «Лемківська ватра» у Ждині (Польща) на «Лемківську академію», організатором якої був Петро Тима. Це була тижнева зустріч представників четвертого покоління українців, депортованих у 1944–1947 роках із Лемківщини до УРСР і на північно-західні терени Польщі. Її метою було дати можливість молоді дізнатися більше про історію та культуру українців польсько-українського прикордоння, теперішнє становище поодиноких із тих, хто повернувся жити у Низькі Бескиди після 1956 року, відвідини старих лемківських церков, мандрівка в гори, навчання лемківських пісень під час ватри (у чому Петрові Тимі допомагала його наймолодша сестра Софія). Як лише згодом я зрозумів, ідея «Лемківської академії» у чомусь була подібною до рейдів «Карпати», участь у яких брала українська студентська молодь з Польщі.
Крім нас двох, учасниками Академії була дочка тодішнього голови Світової федерації українських лемківських об'єднань професора Львівського національного університету Івана Щерби, син історика та письменника з Підляшшя і головного редактора українського журналу «Над Бугом і Нарвою» Юрія Гаврилюка, а також сьогодні популярний у Словаччині співак та виконавець лемківських пісень Штефан Стець, який приїхав із Пряшівщини. Також було ще кілька інших учасників з України, Польщі та Словаччини.
Я, студент другого курсу Львівського національного університету, тоді ще мало знав про лемківське коріння своєї родини і щойно починав цікавитись історією українсько-польських відносин та життям української громади у Польщі. Участь у «Лемківській академії» залишила по собі не лише чудові враження від прекрасного літнього відпочинку на Лемківщині, а й відіграла важливу роль для мого подальшого зацікавлення і дослідження українсько-польського прикордоння. Далі буде багато поїздок до Польщі і мандрівок теренами так званого Закерзоння, участь в організації міжнародного табору-експедиції «Вирій», участь у створенні та керівництві Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя при Українському католицькому університеті, робота над підготовкою путівників про українську культурну спадщину Любачівського та Сяніцького повітів у рамках проєкту «Стежками предків» за підтримки Українського культурного фонду, зустрічі та розмови з «людьми прикордоння» і багатьма представниками української громади у Польщі. Але саме зустріч 2005 року була тією першою ластівкою, яка запустила маятник.
Так почало заплітатися мереживо мого власного знайомства з «українським світом» у Польщі і формування розуміння образу українців з Польщі – від уявного до реального. Воно було віддзеркаленням власного досвіду представника четвертого покоління депортованих до УРСР українців з Лемківщини пошуку свого коріння. Подібного до того, як це було у Петра Тими як представника третього покоління українців, депортованих у рамках акції «Вісла». Хоча це цілком відмінні та непорівнювані досвіди, яких різнять час, місце та обставини. Але їх об’єднує спільний вододіл, який ділить цей світ на «до» і «після» депортації.
Наші з Петром Тимою перехресні стежки також переплелись у квітні 2017 року, коли на його запрошення у мене була нагода взяти участь у дискусії, яка відбулась в українському «Народному домі» у Перемишлі з нагоди 70-ліття подій акції «Вісла». Серед гостей тоді також були Іза Хруслінська, Боґдан Борусевич, Богуміла Бердиховська, Мирослав Чех, Марія Туцька, Богдан Гук і багато інших знакових для української громади у Польщі осіб. Петро Тима модерував дискусію про залучення нових інтернет-проєктів до висвітлення історії українців Польщі. Минув майже рік від часу нападу на українську ходу в Перемишлі. У самому Перемишлі та в Польщі загалом відчувалася напруга у польсько-українських відносинах, яка у цей час сягнула найвищої точки кипіння. Очевидно, саме у цей період і в атмосфері наростаючих антиукраїнських настроїв в Ізи Хруслінської і Петра Тими виникла ідея написання книги-діалогу «Мереживо. Про українців з Польщі». Її презентація відбувається у ці дні у різних містах Польщі. Мені невідомо, чи планується український переклад книги та презентація в Україні. Проте якщо комусь цікаво дізнатись історію автохтонних українців у Польщі у XX столітті, то я б запропонував зробити це шляхом прочитання розповіді Петра Тими за підсумками розмови з Ізою Хруслінською.
14.03.2023