Деукраїнізація Любачівщини: акція «Вісла»

ВИСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЛЮБАЧІВСЬКОГО ПОВІТУ В РАМКАХ АКЦІЇ “ВІСЛА”

 

 

Після завершення депортації українського населення до УРСР 1944-1946 років у комуністичної влади Польщі постало питання, що робити з українцями у південного-східних прикордонних повітах, яким вдалося уникнути репатріації до УРСР. Оскільки Радянський Союз відмовився надалі приймати переселенців з Польщі у Варшаві почали обдумувати наступний та остаточний етап депортації усього українського населення. Як правову підставу для внутрішньо польського варіанту депортації українців на так звані “повернені землі” (пол. Ziemie Odzyskane) збиралися використати положення довоєнного санаційного законодавства про проживання у прикордонній смузі. З цією метою 14 серпня 1946 року начальник Департаменту Військ охорони прикордоння Міністерства Національної Оборони видав таємне розпорядження командирам 8-го Відділу ВОП у Перемишлі, 8-ї та 9-ї дивізії піхоти та начальникам повітових управлінь Громадської Безпеки в Любачеві, Перемишлі, Березові, Ліську і Сяніку скласти поіменні списки осіб, які проживають у місцевостях 30-кілометрової прикордонної смуги, перебування яких на цьому терені визначене як “небажане з огляду на безпеку кордонів держави”. Списки були складені до жовтня 1946 року і згодом були використані під час акції “Вісла”. За тодішніми помилковими розрахунками на терені так званого Закерзоння залишалося 4 876 українських родин або 20 306 осіб, з яких 500 родин або 2 011 осіб у межах Любачівського повіту.

 

На засіданні Політбюро ЦК Польської робітничої партії 16 квітня 1947 року було розглянуто “Проект організації спеціальної операції під криптонімом “Схід” (початкова назва акції “Вісла”). Це документ, який розпочинався словами “Остаточно вирішити українську проблему у Польщі…”, детально окреслював завдання спеціально створеної для цього Оперативної групи “Вісла”, організацію командування, розрахунок сил, засади забезпечення і зв’язку. Основну мету військової операції найкраще передають слова міністра оборони, маршала Міхала Жимерського, який в директиві для керівництва Оперативної групи зазначив: “Головною ціллю ГО “Вісла” є боротьба і ліквідація українських банд в Сяніцькому, Ліському, Перемиському і Любачівському повітах, як на північ від Любачева, так і на захід від Сяніка. Виселення з цих теренів українського населення має бути допоміжною акцією у цій боротьбі, що має ускладнити становище банд в регіоні і знищити їхню матеріальну базу”.

 

Оперативна група мала здійснювати виселення українського населення та ліквідації УПА у дві фази. В першій – у районі Сяніка та прилеглих з півночі та півночі повітах. У другій – в районі Перемишля й Любачева і на терені Лемківщини. Загалом за офіційними даними склад сили Оперативної групи “Вісла” становив 17 440 солдатів Війська Польського та Корпусу Внутрішньої Безпеки, а також 500 функціонері Громадської міліції. З військ Корпусу Внутрішньої Безпеки було утворено три оперативні підгрупи “Сянік” (з вересня – “Горлиці”), “Любачів” і “Грубешів”.

 

 

У Любачівському повіті дислокувався 3-й піхотний полк чисельністю 928 солдатів і офіцерів на чолі з командиром підполковником Ляшковим. Районом його відповідальності була на півночі межа між Любачівським і Томашівським повітами, на заході – села Мощаниця, Старий Диків, залізнична колія з Олешичів до залізничної станції Корениця, на півдні – від станції Корениця до сіл Гурко та Великі Очі, на сході – державний польсько-радянський кордон. Завданням полку було виселення українського населення з ґміни Чесанів, Старий Диків і Плазів, а 9-ї піхотної дивізії – ґміни Стубно, Любачів (село) і Олешичі.

 

У донесенні Оперативної групи “Вісла” від 20 квітня 1947 року зазначалося, що смуга територій між лісистими районами Перемишля й Любачева (на південний-схід від Ярослава) заселена переважно польським населенням і переважно вільна від українського підпілля, тоді як населення району Любачева змішане, завдяки чому робота з викриття відділів УПА та депортації населення буде простіша.

 

У бойовому донесені №003 начальника штабу 3-го піхотного полку майора Скрипченка командувачеві ОГ “Вісла” від 28 квітня 1947 року (день початку акції “Вісла”) зазначається, що о 4:00 ранку почалася акція переселення у місцевостях Улазів, Новий Люблинець, Гораєць і Жуків. Організовано два збірні пункти виселенців (полкові) у м. Чесанів і с. Плазів, а також визначено комендантів та охорону цих пунктів. Розвідкою гарнізону Старий Диків встановлено, що до села Плазів “часто приходять банди нез’ясованої чисельності“. Акції, здійсненні у цьому селі, дали негативні результати. Було затримано двох осіб, запідозрених у співпраці з українським підпіллям. Місцеве польське цивільне населення дуже вороже ставиться до УПА, натомість українське населення значною мірою сприяє повстанцям і допомагає їм.

 

Протягом першого етапу, котрий тривав до кінця травня 1947 року, було депортовано українців, які проживали у Сяніцькому, Ліському, Перемишльському, Березівському та частково Любачівському повітах, та знищено частини сотень УПА, які входили до складу куренів “Байди” і “Рена”.

 

Найпотужніша з усіх 9-та піхотна дивізія станом на середину травня виселила з території трьох повітів 8 140 осіб. На той час, без конкретного рішення залишалося становище українців у містах (в Любачеві, Ярославі, Перемишлі, Ліську, Сяноці, Грубешові і Томашові), які становили 30 тис. осіб, з яких 10 тис. були представниками інтелігенції з родинами. Разом з тим у списках осіб, які підлягали депортації, також з’являлися прізвища фольксдойчів, поляків, особи із змішаних родин через те, що місцева адміністрація хотіла під цим приводом позбутися політично незручних елементів чи опозиції. Часткову відповідальність за неналежне формування списків осіб для депортації було покладено на старосту Любачівського повіту Анджея Беднажа та його заступника Владислава Ґустава, які видавали документи для підтвердження польської національності навіть бійцям УПА.

 

Дещо пізніше Анджей Беннаж разом з віце-старостою Владиславом Ґуставом було звинувачено в потуранні та підтримці українців (крім цього обоє були одружені з українками), і врешті заарештовано, а Беднажа відіслано до концентраційного табору у Явожно. Для вивчення ситуації згідно наказу командувача Оперативної групи “Вісла” генерал-майора С.Моссора була створена спеціальна комісія. За оцінкою комісії Беднаж “у широкому сенсі використав припис, що залізничники української національності не підлягають евакуації і під цим приводом багатьом українцям, що виконували примітивні обов’язки на залізниці, наприклад, залізничним сторожам, шляховикам тощо, повидавав посвідчення про те, що вони не підлягають евакуації”. Рапорт комісії, пересланий генералом Моссором міністрові громадської безпеки генерал-майору С.Радкевичу з рекомендацією “усунення адміністративним шляхом”, спричинився до арешту і ув’язнення Беднажа спочатку у ВУГБ в Ряшеві, а згодом від 31 серпня 1947 по 2 червня 1948 рр. в концентраційному таборі в Явожні.

 

З рапорту делегатури МГБ при Оперативній групі “Вісла” за період 11 до 16 травня 1947 року дізнаємося, що 9 травня з Управління Громадської безпеки у Любачеві вирушила група з 51 особи, сформована із солдатів Війська польського та Громадської міліції та 11 цивільних осіб (колишні партизан) з метою ведення акцій боротьби з українським підпіллям партизанськими методами. Акція групи мала тривати три тижні в районі Милківського лісу, де перебували сотні “Калинича” і “Шума”. Проте вже 11 травня дана група була відкликана до Любачева через випадок, коли один з членів групи застрелив інших двох.

 

 

У кінці травня розпочався другий етап акції “Вісла”, під час якого до Любачівського, Ярославського і Томашівського повітів було скеровано 7-му піхотну дивізію Війська Польського із завданням здійснення акції примусового виселення українського населення і ліквідації куренів “Залізняка” (сотні “Шума”, “Крука”, “Тучі”, “Калиновича”) та “Беркута”, котрі діяли у цьому терені. Дивізія була переформатована у 3-тю піхотну і мала складатися з 3 полків і мала дислокуватися на межі Любачівського і Томашівського повітів. Командиром дивізії став нещодавній командир 3-ї Поморської піхотної дивізії бригадний генерал Мєчислав Меленас. До кінця квітня з-поміж офіцерів цієї частини було сформовано штаб новоутвореної дивізії. З Ряшівського воєводства до Любачева були скеровані два – 3-й та 14-й комбіновані полки з люблінського військового округу, а також 5-й полк. 17 травня дивізія була укомплектована і сукупно налічувала 3 097 солдатів, з яких у 3-му полку 1 142 солдати, у 5-му – 906 солдатів, у 14-му – 911 солдатів.

 

Новоприбула 3-я піхотна дивізія розквартировувалася на терені повіту. Штаб дивізії разом з 3-м батальйоном 3-го полком залишився у Любачеві, решта підрозділів 3-го полку знаходились у Чесанові, 5-й полк розташувався у Горинці та Наролі, а 14-й полк – в Олишичах, Щуткові та штабом у Лукавці. Лише 19 травня дивізія відновила акції переселення. 21 травня було депортовано усіх мешканців Верхрати (залишилось дві родини) та її присілків без огляду на національність, щоб позбавити підтримки для сотні “Шума”. 20 травня розпочалось виселення з інших сіл ґміни Горинець і Наріль. 14-й полк заарештував 11 осіб з Кобильниці Волоської. 21 травня висилено місцевості Башня Долішня, Башня Горішня, Борова Гора, Коровиця Сама, Молодів, Підлісся, Руда і Сенявка. 22 травня 5-й полк депортував населення Змієвиськ, Вільки Змієвицької, Кривого, Пугачі, Любачева, а 23 травня – Дев’ятира, Прусе і Лівчі. 14-й полк депортував 350 родин з семи сіл, серед яких Будомир, Королівки, Коровиці Годованської, Коровиці Лісної, Коровиці Сама і Лисячих Ям. 24 травня 5-й полк виселив мешканців Даханів Перших, Гута Любицька, Воля Любицька, Радруж, а 14-й полк – Борхів, Корнаги-Діброва, Опака, Щутків. Тим часом 5-й полк завершив депортацію з сіл Старе й Нове Брусно, Горинець та його присілків і Лівчі. 26 травня 14-й полк виселив мешканців Лукавця і Нової Греблі, а 3-й полк – Тимців.

 

Станом на 9 червня курінь “Залізняка”, за винятком сотні “Шума”, котра раніше була розбита 3-м піхотним полком, залишався практично без втрат від часу початку акції “Вісла”. Польське військове командування достеменно не знало, де знаходилися інші три сотні – “Калиновича”, “Тучі” і “Крука”. У цій ситуації відповідальність була покладена на командування та штаб 7-ї дивізії піхоти через допущені помилки і неналежне виконання поставлених завдань. Проте в іншому оперативному наказі від 8 липня вже зазначається терен оперування сотень куреня “Залізняка”, а саме сотня “Крука” (налічувала 50 осіб) діяла в районі сіл Млини і Кобильниця Руська, сотня “Калиновича” (близько 30 осіб) у Сенявських лісах, сотня “Тучі” (орієнтовно 80 осіб) – в районі сіл Бахів, Нове Село і Люблинець, залишки розбитої сотні “Шума” – в районі сіл Журавиця і Вербиця. Вже станом на 22 липня зазначається, що курінь зазнав великих втрат, а сотні налічують не більше ніж по 14-25 підпільників.

 

Депортація з Любачівського повіту формально завершилася 28 травня, в результаті чого під час другого етапу акції “Вісла” було висилено 3 658 осіб. Особам, яких було депортовано видавали спеціальні посвідчення. Протягом наступних трьох днів відбувалося зачищення терену, зокрема у Прусе, а також переселення польських родин до більших населених пунктів. 29 і 30 травня було депортовано 24 особи з Любачева, 1 червня – з 61 особа із Сопіли (присілок Верхрати). За підсумками акції у Любачівському повіті силами 3-ї піхотної дивізії було обезлюднено 67 місцевостей, у 19 ешалонах було вислано 8 331 особу, убито 86 членів українського підпілля, заарештовано і віддано під суд 62 повстанці, а до Явожна скеровано 341 особу.

 

 

 

На завершальному третьому етапі акції “Вісла” 3-ма піхотна дивізія на основі оновлених списків, наданих громадською поліцією відновила призупинену 15 червня акцію з виселення поодиноких українців в Ярославському та Любачівському повітах. Одним із збірних пунктів був у селі Великі Очі, а інші два – в Горинці та Любачеві. Було виселено ще 56 осіб з Кобильниці Руської, 60 – з Великих Очей і 85 – із Змієвиськ, а також поодинокі родини з Цівкова, Нового Дикова, Старого Дикова і Улазова. Підрозділи 3-ї дивізії мали завершити пошукові роботи до 10 липня.

 

Ще якийсь час після депортації українського населення українське підпілля продовжувало боротьбу, проте, по-перше, вже не було українського населення заради якого велася боротьба, а по-друге, сили сторін стали неспівмірними, коли УПА вже не мала ресурсів, щоб вести ефективну боротьбу. 17 вересня 1947 року біля села Монастир Любачівського повіту загинув керівник Закерзонського крайового проводу ОУН Ярослав Старух – "Стяг". Його місце перебування видали два стрільці сотні “Месники-III”, які 5 вересня були упіймані польськими солдатами. В криївці, крім самого Старуха, загинули його секретар “Ігор”, охоронці “Чорноморець”, “Донський” і “Змієнко”. Для того, щоб не потрапити до рук польської влади Старух вжив отруту (ціаністий калій), а інші застрілилися. Усіх мертвих польські солдати привезли на подвір’я лікарні в Любачеві. Смерть Ярослава Старуха фактично означала кінець існування в Польщі організованого українського підпілля.

 


Ярослав Старух – "Стяг"

 

Загалом протягом квітня – липня 1947 року в рамках акції “Вісла” за офіційними даними було депортовано 140 575 українців. З-поміж них 10 151 особу було примусово виселено з Любачівського повіту. У результаті депортацій 1944-1947 років у Любачівському повіті залишалося проживати 592 українців або 1% українського населення від довоєнного періоду, а також 18 021 осіб польського населення, котрі залишилися.

 

Депортація українського населення у 1944-1947 роках стала завершальною сторінкою в багатовіковій історії української присутності на Любачівщині. Логіка вирівнювання державних кордонів та побудова мононаціональних держав, яку сповідував радянський та польський комуністичні режими, призвела до тотального виселення українського населення з польської сторони радянсько-польського кордону.

 

 

Використані джерела:

 

1. Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiṅcόw z Polski do USRR 1944-1946. 2 Tomy. – Warszawa, 1996

2. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – 440 с.

3. Pisuliṅski J. Przesiedlenie ludności Ukraiṅskiej z Polski do USRR w latach 1944-1947. – Rzeszόw, 2017. – 590 s.

4. Misiło E. Akcja Wisła 1947. Dokumenty i materiały; 2 wyd. – Warszawa, 2013. – 1247 s.

5. Pisuliṅski J. Akcja specjalna “Wisła”. Rzeszόw, 2017. – 457 s.

6. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна. 1942-1947; 2-ге видання. – К., 2012. – 367 с.

7. В’ятрович В. За лаштунками “Волині-43”. Невідома польсько-українська війна. – Харків, 2016. – 304 с.

8. Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції “Вісла”. Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. – К., 2013. – 360 с.

9. Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської Адміністрації Лемківщини. Т.1.: Біографічні нариси (1939-1989). – Львів: В-тво Українського Католицького Університету, 2015. – 722 с.

 

 

Публікація підготовлена в рамках проекту "Стежками предків" від МГО "Вирій" за підтримки Українського культурного фонду

 

 

14.09.2019