Кобзар... Каменяр... Вимовляючи ці два великих Імені, певно ж, подумки озвучимо й поетичну фразу: «Пісня і праця – великі дві сили»... В України ті дві сили, два крила – особливі. Нині увесь світ і бачить їх, і чує: нашу працю й боротьбу – і нашу пісню, яку підхоплюють добрі люди, просто люде, як каже Шевченко, у найвіддаленіших закутках планети. Пісня – це Кобзар, праця – Каменяр. Кобзарева душа і Франковий дух поєдналися нині в одному: «Борітеся – поборете...»
Якось на днях зі сторінок журналу «Дзвін» мені потрапив на очі заголовок вірша сьогоднішнього поета й воїна Ігоря Астапенка: «Істина у війні», що перегукується з прадавнім «Правда у вині» (як у нашій, стрілецькій: «Бо правдиве тільки в світі / Музика й вино»). Може, дійсно – «Істина у війні» (згадаймо Геракліта), кажемо ж: «момент істини».
Війна – вияв важкої хвороби, її спалах. Спадає на думку відома градація Гіппократа: «Що не лікують ліки – лікує залізо, що залізо не лікує – лікує вогонь, що ж і вогонь не лікує – вважаймо невиліковним». Ті, що й у вогні біле називають чорним, а чорне білим, – невиліковні.
Війна – це кров... «І вражою злою кров’ю / Волю окропіте». Душа, вважали античні, живиться кров’ю і покидає тіло з кров’ю, яка може бути чорною. Ця фраза у «Заповіті» – найгучніша (fortissimo), бо це не просто боротьба, без якої й життя – не життя («Лиш боротись – значить жить»), це – вибух, війна. А далі (Шевченко – майстер контрастів), далі – тихість, ясність, спокій «в сем’ї великій, / В сем’ї вольній, новій». Ключові слова у «Кобзарі» – саме ті: «тихий», «ясний», «вольний», «святий», «чистий» – те, що земному людові дарувало небо. Те, що ненависне тим, кого застерігав, кого й нині застерігає Шевченко: «Схаменіться, будьте люде, / Бо лихо вам буде».
Передусім – не зазирайте «неситим оком» «за край світа». Сьогодні ж те око (са́ме око, бо очі можуть розбігатися) – то наче пучок чорної енергії. Нагадує чорну діру (Шевченко ще не знав про неї, але наче передчував її) – космічну діру, яка готова поглинути геть усе, враз із собою – взять у домовину... До речі, про передчуття, пророкування: Шевченка ж називаємо пророком. Це антична традиція: лат. Vates – віщий співець (Ватікан – місце, де віщуни відспівували свої пророцтва). Співець віщий тому, що у своєму натхненні бачить іноді глибше, аніж сама наука, – здатний провидіти майбутнє.
То було несите око. А ось – сам неситий, що готовий виорати й «на дні моря поле». Годі точніше сказати про неситість, причину усіх бід на світі. Треба бути настільки за-хланним, щоб по-хлинути (по-глинути) морську хлань, усе море, а тоді орати його безплідне дно. Втім, за часів Шевченка ще не було чогось іще страшнішого, у найвищій мірі безбожного й нелюдського: не було штучних морів, на дні яких опинялися людські оселі, родючі землі, пишні сади – Божа краса.
Але повернімось до заголовка нашої бесіди. Читати «Кобзар» – це вдумуватись, бо Шевченко – мислитель; читати «Кобзар» – це бачити, бо Шевченко – художник; читати «Кобзар» – це, що не менше важливо, – чути, бо Шевченко – пісняр, музикант. Можна, уточнюючи слова, сказати ще й так: читати – це почитати, тобто шанувати; бачити – це дивитися і дивуватися; чути – це від-чувати...
Шевченко бере перо й папір, а водночас як митець підходить із пензлем до полотна. Накреслює дві лінії. Горизонталь: «Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива...» – і вертикаль: «Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма». На найвищому злеті хвилі й голосу – fortissimo. За якусь мить Шевченко знімає звук (цей момент фіксує пам’ятник у Львові). За цим рухом – pianissimo, тиша, яку творить скрип ясена (без звуку – тиша мертва, не земна)... Перед нами – простір, рух, час. Час земний («Ще треті півні не співали...») – і небесний, символом якого «блідий місяць».
«Реве та стогне Дніпр...» Пригляньмось і прислухаймося до тієї горизонталі. У потужному звукописі (одразу – fortissimo) бачиться вже не тільки розбурхана, поривна ріка, а й ревучий, в розгоні, бик (боги великих рік очима античних – це бики з золоченими рогами). «Сердитий вітер» – який переповнюють емоції настільки, що він уже сам не свій, стає борвієм, ледь не Бореєм, якого змальовує Овідій, улюблений поет Шевченка, «найдосконаліше творіння Всемогутнього Творця вселенної» – так назвав наш Кобзар автора «Метаморфоз»...
У цій інтродукції, радше «увертюрі» (12 рядків), – 15 разів повторене «р» і стільки ж – «о» (реве – стогне). Усю цю звукову напругу підтримує 20 разів повторений найголосніший з-поміж голосних – «е». Після увертюри, в іншому ритмі, – уже сама поема «Причинна» (до речі, це прямий відповідник лат. «affecta» – якій пороблено, причинено).... Такі зачини, ліричні відступи (у «Гайдамаках», «Катерині», інших творах) – теж антична традиція, що сягає найяскравіших як щодо музики, так і щодо ваги авторської думки хорових партій у грецьких драмах.
А ось чи не найзнаменитіша в «Кобзарі» апострофа – звернення до своїх же дум: «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! / Нащо стали на папері / Сумними рядами?..» Саме так, «на папері», – чорним по білому... Похилі літери, що одразу ж, таки «під пером» (ми присутні при народженні образу), ставали постатями, Кобзаревими дітьми, що йдуть засніженим полем із чужини – в Україну (як Овідієві діти, «Скорботні елегії», з морозної Скіфії – в сонячний Рим)... Саме тут відчуваємо сердечну близькість, дарма що тисячоліття між ними, двох великих поетів-вигнанців...
«Нащо стали на папері / Сумними рядами?...» Дивна думка навідує нас: не було б рукопису, то не було б і тих літер-постатей на папері – засніженому полі. Ось що таке речі в житті людини, речі, що стають наче учасниками творчості. «Є-таки сльози речей...» – сказав у свій час Вергілій, мовби передбачаючи нинішнє наше прощання з багатьма речами, почасти – і з книжкою... «Стали на папері...» – бо за-дума, на відміну від думки й думи, – це зупинка. І ще одне: тільки-но, забувши про пісенність, акцентуватимемо нормативні наголоси (думи мої́, думи мої́...) – утратимо й образ, і тяглість думи, втратимо поезію...
Наскрізна тема в «Кобзарі» – тема часу. Час далеким планом (якщо мовою кінематографа) – у поемі «Гайдамаки», в ліричному вступі: «Все йде, все минає – і краю немає...» – наче відлуння Лукрецієвого гекзаметра: «Обрій за обрієм йде, а крайнього всесвіт не має»... «Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?» Мимоволі чуємо голос античних (із «епітафій»): «...Бачиш, мандрівче, / Я́к то, з нічого в ніщо, вмить потрапляємо ми». Мимоволі – й сьогоднішня, наукова, думка приточується: про Всесвіт, який, поставши із порожньої комірчини, – до порожнечі, з прискоренням, і поспішає... «І дурень, і мудрий нічого не знає»... Хто б то за тим «мудрим» не побачив Сократа, який зізнався, що знає хіба те, що нічого не знає»?.. «Живе... умирає... одно зацвіло, / А друге зав’яло, навіки зав’яло... / І листя пожовкле вітри рознесли»... А це вже – стежка до Гомера, до його знаменитого філософського порівняння: людських поколінь – із поколінням листків, які розносить вітер... І врешті, наприкінці вступу: «Як небо блакитне – нема йому краю, / Так душі почину і краю немає...» А вчувається – Геракліт: «Якою б дорогою не йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра»... Ось і «мужицький поет»... Але таке «приниження» насправді – звеличує, як про це Горацій, син відпущеного на волю раба (Шевченко – відпущений на волю син кріпака): «Скільки віднімеш у мого роду, стільки додаси моїй славі»... Це, зауважмо ще раз, – далекий план, як і в поемі «Сон»: «І нема тому почину, / І краю немає!»...
А ось – час у вимірах людського життя: «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» Минуле, теперішнє, майбутнє... Посередині – світлий острівець, обабіч – нескінченність. Але світло цього острівця живих – від пам’яті про тих, хто був, і думки про тих, хто буде...
«І день не день, і йде не йде, / А літа стрілою / Пролітають...» Чому це так – пояснює Сенека: «Незмірна бистрина часу! Це стає найочевиднішим, коли озирнутися. Бо задивлених у теперішнє час обманює: настільки повільно проходить його стрімлива втеча». Отож, «день не день, і йде не йде...» – коли ми задивлені у нього.
Врешті, цей день, «крок життя», – на його відході: «Сонце заходить, гори чорніють...» (погляд з Орської кріпості). Причина – наслідок: Сонце дарує кольори, ніч – забирає (як про це Вергілій). Контраст чорного і багряного – найдавніший, гомерівський (смерть для воїна – «багряна»: після багряної межі – крок у вічну ніч); «заходить», «чорніють» – наче у прискореному кадрі... І знову: причина – наслідок: «Пташечка тихне – поле німіє». Поки співала – поле було тихим (спів озвучував, творив тишу), замовкла – стало німим. Перший рядок – для зору, другий – для слуху (таке чергування – у «Садку вишневім»); для зору – картина, «поезія, яка мовчить», для слуху – поезія, «картина, яка промовляє». Шевченко, видатний поет і живописець, геніально поєднував ті дві «картини»...
«Радіють люде, що одпочинуть, / А я дивлюся... і серцем лину / В темний садочок на Україну» – передчуття тихої вечірньої радості, оспіваної згодом, вже в Петербурзі, – в «Садку»... В опозиції («люде – я») – драма Шевченкового життя. «Серцем лину...» – тобто образами: Мова серця, як і мова поезії, – це образи («садочок», «поле», «гай»...) Найзворушливіший серед них – зоря («Ой зоре! зоре! – і сльози кануть»): на ній могли б зустрітись поглядом двоє розлучених життям сердець... «Сльози кануть», бо серце пойнялося болем, а сльози – «витискують і виводять біль» (Овідій).
Шевченко – задивлений у героїчне минуле: «Було колись – в Україні / Ревіли гармати; / Було колись – запорожці / Вміли панувати»... (Ці візії – в погляді гартованого боями «Запорожця», що на полотні Антона Монастирського)... «Було колись... Минулося...» І знову – Горацій: «Чого, шкідливий, не подрібни́в би час?.. / Батьки минулись – гірші, ніж предок був, / На світ привівши нас, марніших, / Ми ж – іще гірше дамо поріддя»... Але повторімо: «Істина у війні». Війна випробовує вогнем. Із цього випробування – герої, героїні, які примножують славу «славних прадідів великих»...
«Нас тут триста, як скло, / Товариства лягло!» Щоб товариство було чисте, прозоре, як скло, щоб ніхто нічого від нікого не таїв, щоб було «єдиномисліє» – кожен із тих трьохсот (як триста спартанців) мусить бути щирий, чистий серцем (серце для античних – посуд; кажемо й ми: «розбите серце»). Ось тоді, при тій бездоганній, без жодної пляминки, жодної скази чистоті, – «...наше славне товариство» («Гей, там на горі Січ іде...»).
«А як умру, моя святая! / Моя ти мамо! положи / Свого ти сина в домовину / І хоть єдиную сльозину / В очах безсмертних покажи» («Муза»)... У тій глибоко елегійній сув’язі слів під особливим акцентом – «єдиную». Музи, належні до безсмертних («Там сміху людського і плачу не чуть»), – не плачуть: «Годі, доню! Цей дім – не для плачів: / Муз тут шануємо, / Тож негоже й тобі, хай би там що, / Донечко, плакати» (Сапфо).
«Тяжко-важко умирати / У чужому краю!» («Думка»)... Пишучи ці рядки, Шевченко, певно ж, сягнув думкою до свого побратима по вигнанню, Овідія, якого найбільше печалило те, що його, неоплаканого, поховають у чужому краю і що й по смерті він залишиться вигнанцем: блукатиме серед чужих – чужою тінню.
«А слава – заповідь моя»... Не світська, гучна, а світла, тиха («Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом»). Слава – за добрі діла, добра слава: «добре» й «славно» – синоніми... Слава... слово... пам’ять...
«А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі»... «Врага не буде, супостата...», не буде лихих людей (лиха людина – лиха година), будуть – люде, і тут епітети зайві, їх замінює саме слово – людина. Такі люде – у «Садку», що видається баченням золотого віку, того, що мав би колись настати. Віку запрацьованого, а не дарованого – без праці підневільної, «тя́жкої», без «солдатського нежитія» (усі ж – люде); віку, де більше цінувалося б золото душі, аніж те, що вабить своїм блиском, будить «зо́лота кляту жагу» (Вергілій)...
Шевченка немає у «Садку», в тій виплеканій уявою оазі, він – у світі, серед людей; людей і добрих, і лихих. Добрих, повторімо ще раз, – підтримує («Борітеся – поборете / Вам Бог помагає!»), лихих – застерігає: «Схаменіться! будьте люди, / Бо лихо вам буде»... Шевченко – з нами. Бачимо його, чуємо його, віримо йому: «Наша Дума, наша пісня / Не вмре, не загине... / От де, люде, наша слава, / Слава України!»
Слово про Тараса Шевченка, виголошене під час урочистої академії у Львівському національному університеті імені Івана Франка 9 березня 2023 року.
09.03.2023