Наша історія писалася за ленінськими заповітами ще тоді, коли й самого Леніна не було, бо то була історія переважно одного прошарку – простолюду. Винятком був період княжої Руси, а потім пішла анархія, яка все ж таки з тієї Руси й зародилася. Історію козаччини описували наші письменники (П. Куліш, Д. Мордовець, М. Старицький) й історики як історію власне самих козаків і селян-гречкосіїв – бо лише вони, на їхню думку, репрезентували український народ, – і не помічали тодішньої аристократії. А ця аристократія була доволі химерна, бо не вся була православна.
Так у 1590 р. київський католицький (!) єпископ і письменник Йосиф Верещинський, який разом з запорозькими козаками зі зброєю в руках бився з татарами, писав: «Хто України закоштує – той вже зостатися в ній мусить, бо тягне вона кожного народу людину, як магніт залізо. Причиною тому genius loci є те, що Україна розташувалася під веселим небом, в повітрі добрім, в землі такій родючій, що кличе вона і всіх приваблює до себе. І сміло можу до України пристосувати слова Павла святого, взяті від Ісаї: ані око не бачило, ані вухо не чуло, ані в серце чоловіче не увійшло те, що Господь наготовив в Україні тим, що Його люблять. І оця то прекрасна Україна покарана тепер за гріхи свої, і в пусті поля обернена через оспалість та недбальство наше. Причина того така сама, як в Содомі і Гоморі: велика обильність хліба, в якій плавали і тучились люде українські, а нажерті, стали противитись Господу. За що Бог, порушений гнівом на них за їх нестерпні й гидкі вчинки поступки, знищив їх державу, і розкоші їх, а самих в неволю до рук поганських віддавши, обернув Україну на пару сот літ дощенту в пустиню».
Якщо простіше, то Господь нас покарав саме за анархію.
Справедливо писав В'ячеслав Липинський: «Коли б галицьке революційне боярство, замість убити представника своєї місцевої династії, князя (точніше короля, – Ю. В.) Юрія Болеслава, було б біля нього об'єдналось і в той спосіб використало для зміцнення держави велику силу консервативної державної традиції, яку посідала в очах своїх і чужих ця династія, то польський напір на Галицьку Русь був би здержаний і це галицьке революційне боярство, а з ним і галицька державність, не були б поглинуті вкінці польською метропольною державою».
А тоді польський король захопив на короткий час Львів з дуже малим військом – і саме тому, що вбито було його родича, а не тому, що йому забаглося Львова.
Власне згаданий уже Верещинський, який хоч і був католиком, але українцем, виношував ідею нового князівства на терені України і лицарського козацького ордену. Бо розумів, що лише аристократи, себто шляхта, здатні створити державу і втримати її, а не революціонери. І це ще він не бачив Хмельниччини і Руїни, бо не дожив, – але передбачив, до чого ці селянські рухи доведуть.
Віддавна українці дивуються, як же так вийшло, що такі маленькі країни, як Литва, Латвія та Естонія, не маючи сорока мільйонів населення, зуміли відбитися від більшовицьких банд? А відповідь я знайшов у В. Липинського: «Над причинами цього факту розуміється не думають. Ось вони: "главную и решительную роль в борьбе с большевиками сыграло не правительство Ульманса (подібне до урядів нашої Центральної Ради, – В. Л.), а надо отдать в данном случае полную справедливость – курляндское и лифляндское баронство", пише самовидець цих подій в Латвії. Там демократія "всенаціональних" повстань проти своїх "баронів-чужинців" – проти місцевого консервативного державного елементу – не робила і тому державність свою од большовиків урятувала».
Додати ще можна успішного борця з московитами барона Маннергейма, який перед тим служив у царській армії. У нас такий теж міг бути, але через не надто виразну українську орієнтацію гетьмана Скоропадського, який мав чіткий намір творити державу, наші патріоти підняли повстання. І якраз, коли готувалася мобілізація українського війська. Нагадаю тут, що Маннергейм був не фіном, а шведом.
А що ми чинили зі своїми поміщиками у 1905, 1917-му й пізніших роках? Наші прадіди палили їхні маєтки, хоч не всі там були такі погані. Є в Пилипа Капельгородського характерна історія про те, як прийшли палити українського поміщика. Він питає: «За що? Чи я не був з вами справедливий, чи не давав лісу, чи не давав коней?» – «Ні, пане, давали і справедливим ви були. Але оно в сусідньому селі спалили, і в тамтому, що за горою, спалили. То як же нам не палить?»
Верещинський не дожив до Хмельниччини, але маємо свідчення багатьох сучасників, які не сприйняли цього повстання і не бачили в ньому сенсу. Таким був невідомий автор «Думи козацької о війні з козаками над рікою Стиром в році 1651». Дума написана була українською латинкою.
Перше свідчення про неї подали в 1876 році Олександр Петров і Павло Житецький у статті, що була опублікована в берлінському часописі «Archiv für Slavische Philologie» (A. Petrów, P. Žiteckij, «Die Niederlage Bogdan Chmelnicki’s bei Beresteczko am Flusse Styr 1651, in gleichzeitiger poetischer Bearbeitung»). Цей варіянт «Думи» був виявлений у праці Германа Гуґо «De militia equestri antiqua et nova» (Антверпен, 1630), точніше не в самій праці, бо текст було вписано на чистих сторінках уже після битви.
Пізніше ту ж думу виявили і в інших записах і варіянтах. Зокрема є вона другому томі антології української героїчної поезії «Марсове Поле». Та є нюанс. Чи сам Валерій Шевчук, чи редактори, публікуючи текст, двадцять останніх стовпчиків акуратно вирізали. І не тому, що ці стовпчики не поміщалися. Кожна строфа думи має шість рядків, упорядник задля економії місця подав їх двома рядками, таким чином решта рядків могли легко поміститися на останній сторінці, яка зяє на 80% пусткою.
При публікації не згадано також того цікавого факту, що дума написана латинкою. Автора В. Шевчук визначив так: «український шляхтич, який воював на боці козаків, але симпатизував і польській шляхті». Та от цієї симпатії якраз і нема, бо була втята.
Те, що автор – освічений шляхтич, добре видно з майстерної версифікації. Зрештою, до нас дійшли сотні українських поезій, написаних нашою шляхтою, яка однак вважала себе громадянами Речі Посполитої. Про таких казали «gente Rutheni, natione Poloni» – «русином польської нації».
Наведу вилучену частину думи.
Весь світ спужає (злякається),
Коли пізнає –
Метрополит забитий¹
В тій же порі ту,
А був з Коринту,
Ой, старець знаменитий.
О дідча² косо,
Сто дідьків в носі!
Твоя то справа била
З твими ченцями,
Монастирцями
Богдай ся і не снила.
Ви підбивали,
Ви розгрішали,
Хоругви нам святили,
Свинець давали
І примушали
Щоб єсьмо ляхів били.³
Кров наша біла,⁴
Нас боронила,
У Жовтих Вод Бог був з нами.
Ви запалили
І світ згубили
Вашими пихотами.⁵
Мовите: віра?
Та ж в Польщі міра
Вся єресь ся уживає:
Жид, і поганин,
І аріянин
Покой о віру має.
Ми дурні били:
О віру бились,
Бо ви нас так учили.
Щоб єсте віру
Зо всього миру
Руського вигубили.
Ви бунтували,
Бисьте пропали.
А козакам уніти
Що провинили,
В чім прогрішили
Козакам єзувіти?
О Хмелю, Хмелю,
Що ти по велю,⁶
Землях ся розтікаєш
Хутко новину,
Що на тичину
Піднесуть тя, міть маєш.⁷
Як плине вода,
Так войни мода
З тобою всяк пропала,
Хутній з приміра
Правая віра,
Ніж з твоєй войни б стала.
Співай же, Стиру,
Піснь да о миру:
Война бодай устала.
Іди ж в Дніпро, вода
Радше, щоб згода
Хутчій тут наступала.
___________________________
¹ в козацькому таборі загинув Йоасаф ІІ, колишній православний митрополит Коринту, згодом гетьманський капелан.
² дідькова, чортяча.
³ тут автор звинувачує митрополита в підбурюванні до війни. Тобто по українському боці був митрополит грек, а по польському – українець греко-католицький митрополит Яків Суша, який благословляв військо іконою Холмської Божої Матері.
⁴ невинна.
⁵ амбіціями.
⁶ по багатьох.
⁷ себто посадять на кіл, бо так карали бунтівників.
⁸ перемир'я.
Українська шляхта залишила нам багатющу поетичну спадщину. Авторів подібних українських віршів латинкою було дуже багато, з'являлися вони і в ХІХ ст.: Лев Венглінський, Спиридон Осташевський, Тимко Падура, Міхал Сухоровський, Ян Комарницький, Григор Відорт, Антон Шашкевич («Там, де Ятрань круто в'ється»), Томаш-Август Олізаровський, Антон Станіславський, Януарій Позьняк, Генрик Яблонський, Богдан-Юзеф Залеський, Мечислав Романовський, Діонізій Бонковський («Чи є в світі молодиця...»), Каспер Ценглевич («Орав мужик край дороги») й інші. Писав латинкою і поет та художник Міхал Ґрекк-Правдзіц (1851–1901), що сховався за псевдонімом Михалко і видав збірку поезій «Ukrainki» (Львів, 1886), де знаходимо актуальні для нашого часу слова:
A jak Polsza pohybała
I Moskal staw Polszu rwaty,
My ne chtiły ratuwaty...
I ostaw sia Lach bez chaty!
Jedna dola nas spitkała...
Zrozumitys treba nam!
A jak błysnę deń swobody,
Dnipra j Wisły wzirwe wody,
Todi w drużbi dwa narody —
Ne dadutsia Moskalam!
Чи не пророчі слова?
22.02.2023