Синонім слова «сором» у римлян – те, що від усвідомлення якогось осудливого вчинку, те, чого не приховати, – rubor (червоність, рум’янець): «О, як то важко бува злий учинок на вид не подати!» (Овідій). Згадаймо майданне «Ганьба!» (наш синонім сорому). Антонім до слова «сором» – «слава», тобто те, що гідне похвали, доброї пам’яті в людей («А слава – заповідь моя»)...

 

 

Рум’янця не приховати, але – й не викликати: «Все може зобразити актор на сцені, – зауважив Сенека, окрім рум’янця», – тієї червоності, що заливає обличчя при соромі чи гніві. Кажемо ж «обпік сором», «спалахнути гнівом» тощо.

 

Є ж – безсоромність: «Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий: / “О, в безсоромність одягнений, здирнику користолюбний!”» Ахілл, певно, зачервонівся від гніву, та не зачервонівсь од сорому Агамемнон, бо він – безсоромний... У цьому прикметнику – чи не найганебніша  для грека героїчної доби риса людської вдачі.

 

«Сором і осуд людський» більшою мірою, аніж страх перед смертю, стримував людину, передусім воїна, від негідного вчинку: «Будьте, друзі, мужами і в серце вкладіть собі сором / Перед людьми. Спогадайте-бо кожен про любу дружину, / І про дітей, і про власне майно, й про батьків своїх рідних... / Стійте відважно в бою, стережіться ганебної втечі!»

 

Це заклик Нестора – найстаршого, наймудрішого серед ахейців (греків). А це – героя Еанта: «Сором хто має, той більше рятується, ніж загибає, / Хто ж утікає, ні слави для того нема, ні рятунку». Відлуння тих слів – у відомому латинському афоризмі: «Хоробрим сприяє доля» (fortes fortuna adiuvat).

 

Страх перед Богом (покаранням) і сором перед людьми – ось що зупиняє людину перед хибним кроком: «Бо я вже й Бога не боюся / І не соромлюся людей» (із Шевченкової «Відьми»). А ось уривок з пісень (од) Алкея, давньогрецького лірика з острова Лесбос: «Щось мовить хочу, слово ж не мовиться – / Спиняє сором...» Це він – до своєї славетної співвітчизниці Сапфо. Вона ж у відповідь: «Було б хороше, чисте хотіння те / Й чогось лихого на язику б не мав – / Очей тоді не опускав би, / Мовив би щире, відверте слово». На одній з античних ваз зображена ця знаменита лесбоська пара – Алкей і Сапфо: той – соромливо потупив погляд у землю, ця – дивиться поетові у вічі. Згадаймо при нагоді наше: «А козак дівчи́ну та й вірненько любить, а зайнять не посміє».

 

Що ж до страху, то влучно сказав Горацій: «Усунь страх – і побачиш, на який переступ ладна піти людина». Слабшим «запобіжником», на жаль, є сором, надто для тих, хто «в безсоромність одягнений»... Сором, щоправда, як про це Горацій, може бути й «поганий» – скажімо, у тих, хто «по-дурному приховує від лікаря свої болячки», хто соромиться своєї вбогості,  фізичних вад тощо...

 

Чимало написано, чимало сказано про сором. Найкращим підсумком усіх тих роздумів міг би бути ось такий, озвучений ямбічним віршем, стислий вислів: «Хто втратив сором – сам для світу втрачений»... Для світу і – для себе самого, як про це Плавт у своїй комедії «Вакхіди»: «Як на мене, загиблим є той, / В кому сором загинув»...

 

І ще одне. Може, й справді сором порятує не тільки якусь окрему людину («То так людина робить?..»), а цілий світ?.. Озирнімо планету, наш спільний дім, – і запитаймо себе: «То так господар робить?..» Що вже казати про тих, хто грозиться стерти з лиця Землі усіх, що прагнуть жити гідним людини життям?..

 

 

 

13.02.2023