Смертоносність культури

Війна Росії з Україною підставила російській культурі підніжку. Такій великій і такій впевненій.

Після Маріуполя й Бучі світ почав перечитувати російську класику й знаходити у ній чимало прикладів імперськості, початкових зародків руского міра, претензій на домінування, антизахідних тенденцій. Ці плекані століттями ідеї особливого російського шляху боговибраного народу та духовних шукань у парі з маренням про Третій Рим, як з’ясувалося, переживають нині своєрідний ренесанс. Усе, що можна було взяти на озброєння з імперської ідеології та культури, путінський режим привласнив. Ідеологія корупції та брехні як базис для російського суспільства не дивина, а надбудову, як її розуміють їхні сучасні політтехнологи, росіяни зшили з різноманітних клаптиків. І теорія походження Київської Русі, і династія Романових, і революція та більшовизм, і Перша світова, і їхня Велика вітчизняна, – усе допасовують, аби тільки пояснити своїм співвітчизникам доцільність війни з Україною. Не кажучи про теорію одного народу чи постійне протистояння віковічній змові Заходу супроти Росії. Звісно, що без духовних батьків тут не обійтися. Ну, потрібно ж від когось відштовхнутися – ось чому «Брати Карамазови» Достоєвського, «Хаджи-Мурат» Толстого чи «Как нам обустроить Россию» Солженіцина придадуться як ложка до обіду. Що ж то за овоч такий – загадкова російська душа? Німецький письменник Герман Гессе, висловлюючись про Льва Толстого, свого часу написав таке: «Толстой з’єднав у собі дві характерні російські риси, в ньому є ...наївна інтуїтивна російська суть – та усвідомлена російська суть, доктринерська, антиєвропейська, при тім і те, і друге представлено у найвищому ступені». Що мав на увазі Гессе, акцентуючи на доктринерстві? Та, мабуть, усе. Тобто усі доктрини, якими послуговуються минулі та сущі ідеологи російського міра. А тоді що він мав на увазі, вказуючи на наївність та інтуїцію? Як на мене, то йшлося про наївну віру в особливе призначення Росії в історичному розвитку нашої цивілізації.

Але перенесімося до Лісабона, у 1988 рік.

З того часу, коли Вітландський фонд американських мільярдерів Ґетті влаштував зустріч письменників з Америки, Європи та Радянського Союзу в столиці Португалії, минуло тридцять п’ять років. Більшості з учасників тих діалогів сьогодні уже немає серед живих. Дехто з них залишив свої спомини про ту зустріч. Зберігся запис стенограми тих дискусій, які становлять вельми цікаву панораму поглядів на мистецтво, політику, російську культуру, центральноєвропейську літературу тощо. Хто ж тоді був запрошений туди: Чеcлав Мілош і Іосіф Бродський, Сюзен Зонтанґ і Даніло Кіш, Дьордь Конрад і Ґрант Матевосян, Дерек Волкотт і Татьяна Толстая, Лев Аннінський і Анатолій Кім, Сєрґєй Довлатов і Зіновій Зінік, Йозеф Шкворецкі та Адам Заґаєвський. Більш різношерстної групи письменників годі було б придумати, але власне ця різношерстність і стимулювала до полеміки. Пишучи кілька років тому есе про Бродського «Венеційський лев», я згадав побіжно про цю лісабонську зустріч з приводу певних висловів Бродського щодо Мілана Кундери, Достоєвського, російської культури та центральноєвропейців. Звісно, що необхідно добре собі уяснити, в яких умовах проходила ця зустріч. До розпаду Радянського Союзу залишалося три роки. Тодішні політичні процеси, які руйнують імперію зла, суголосні з процесами в Центральній Європі, тобто у Польщі, Чехословаччині, Угорщині чи Східній Німеччині. Для поляків переосмислення національного досвіду розпочинається зі страйків на ґданських корабельнях, у Чехословаччині – з незарубцьованих ран подій 1968 року, Угорщина – з кривавої пам’яті 1956 року, розділена Німеччина – з пошуків шляхів для об’єднання. Доживають свій вік комуністичні режими в Болгарії, Югославії й Албанії. Потужна хода новітньої історії змінює політичну мапу Європи. Саме в такий непростий період один із організаторів конференції лорд Джордж Вайденфельд намагається сформулювати гасло, яке б пасувало усім: література без шовіністичного еґоїзму і національних перепон. От, власне, п’ятого дня на конференції зійшлися до герцю представники радянської літератури, російської еміґрації та усіх інших, як кажуть, слов’ян, а радше центральноєвропейців: поляків, сербів, угорців, до яких долучилися Сюзен Зонтанґ, Дерек Волкотт і Салман Рушді.

Першим каменем, об який спіткнулися письменники, був термін, що набив усім нам оскому – це термін Центральної Європи. Це вельми показово і важливо для подальших наших розмислів. Однозначно, що Центральна Європа – це не Західна і, очевидно, не Східна. Де починаються її межі, а де закінчуються, точно встановити нам не вдасться, бо з одного боку це географічне поняття, з іншого – політичне і культурне. Ці поняття не завжди, якби це точно висловитися, збігаються. На противагу всій Європі постійно виступає Росія. Уже протягом кількох століть вона воює з Європою, інколи з деякими країнами утворюючи альянси, а переважно – завжди сама. У цій вічній війні, вічному протистоянні російська культура разом із військом насувається на європейську територію. І тут один суттєвий момент: якщо з територіями завжди є клопіт, тобто вони загарбуються, а згодом втрачаються, то культура, осівши в бібліотеках, афішах музеїв та оперних театрів, філософських полеміках та історичних працях, стає непомітною, але вельми впливовою окупанткою. Практично це трапилося з Європою та світом у двадцятому столітті, коли твори Пушкіна, Толстого і Достоєвського, музика Чайковського і Рахманінова, картини Васнецова і Врубеля увійшли в мистецький обіг європейського континенту на правах рівнозначних і рівновеликих. А те, що існує філософія Сковороди, барокова музика Бортнянського і Веделя, новели Василя Стефаника і Михайла Коцюбинського з цієї парадигми випадало. Звісно, імперія дбала, щоби так тривало завше. Дещо пробивалося – мелодія «Щедрика» Леонтовича, скульптури Архипенка, але в посполитому сприйнятті західних громадян джерелом усього була Росія, у деталі ніхто не вникав. Ми ж не вникаємо в літературу Індії – хто там і що там, яку знаємо через Рабіндраната Тагора чи Арундаті Роя. А там, повірте на слово, чимало цікавого для нашої уваги.

Перепрочитання позицій учасників тієї конференції, а також спроба переглянути російську культуру в світовому масштабі – справа не така вже проста, але зрима. Вона проглядається в кількох дихотомічних суперечностях: письменник і влада, імперія та околиці, культура і війна, Росія і Захід.

Російсько-українська війна гостро поставила питання про ревізію російської культури. Початок, що й не дивно, розпочався з українського боку через нечисленні есеї, конференції та інтерв’ю, в яких українські письменники чи науковці намагаються зірвати маску з імперського лиця російської культури. Такі спроби цілком логічні, бо саме імперського культура завжди є першою аґресоркою. Її природа полягає в кількох функціях: захопити і перетравити «малі культури»; підкріпити політичні рішення імперії так званими загальнолюдськими цінностями; переорієнтувати національну культуру на імперську. Однак не тільки українські інтелектуали, що природно, пишуть про такі процеси і свої відчуття стосовно російської культури та її теперішнього статусу. Нещодавно американська письменниця Еліф Батуман опублікувала у «Нью-Йоркері» статтю «Перечитування російських класиків в тіні війни в Україні». З Батуман я бачився у Львові на одному із Форумів видавців. Тоді американське посольство організувало спільну вечерю українських письменників з Батуман. Говорили, звісно, про ніщо, як це трапляється з людьми, що випадково опинилися за одним столом. Еліф Батуман, в якої назва дебютного роману перекликається із відомим романом Федора Достоєвського «Ідіот», добре обізнана із російською класичною літературою, щоби предметно дискутувати про це. Поява статті Батуман для мене не випадкова, оскільки в академічному, інтелектуальному середовищі Америки після початку війни з’являються поки що несміливі, але цілком справедливі голоси щодо переосмислення домінування російської культури в слов’янських департаментах університетів. Пригадую реакцію, особливо російськомовного середовища, на мій есей про Бродського, який з’явився в російському перекладі в журналі «Звезда». Мовляв, з імперіалізмом Бродського у мене перегин, а вірш «На независимость Украине» зовсім не про те, що ми усі прочитуємо. Справді, тривалий час механізми імперії було запущено й для дезорієнтації та підміни понять. Кілька років тому ревізувати Бродського було навіть небезпечно, оскільки сонми дозорців пильнувала за правильністю суджень. Тепер же починають ревізувати – невже ми до цього дожили! – цілу російську культуру, не тільки літературу чи окремих письменників. Що це за посполите зрушення? Невже ми всі молилися золотому тільцю? Хоча я особисто супроти однозначних тверджень і думок. Ніщо не є однозначним.

Отож, з приводу Лісабону і з приводу статті Батуман я хотів би поміркувати над важливими процесами в нашій культурі та інтелектуальному середовищі, бо вони ставлять перед нами певні питання і народжують певні виклики. Від себе хочу додати таке: зараз в українському середовищі тих, хто так чи інак пов’язаний із письмом, книжками та читанням, емоційний і цілком зрозумілий стосунок до російської культури та літератури. Російські видання фейсбучні френди або викидають як макулатуру, або обмінюють, або перепродують на різних комерційних книжкових сайтах. Дехто цим хизується, дехто мавпує, аби – борони Боже – не відстати, або ж навіть женe поперед батька в пекло. Навіть український ПЕН, про що неоднораз згадує Батуман, виступив із заявою блокувати російську культуру як культуру країни-аґресорки. Цей емоційний рівень сприйняття усього російського мені зрозумілий, і я не хочу ані боронити його, ані ганити. Для іноземної письменниці, мабуть, непросто розібратися в усіх тонкощах нашої національної історії українсько-російських стосунків. Інший рівень несприйняття російської культури мав би бути позначений як інтелектуальний, а це вже, як кажуть у Галичині – єнча пара кальошів. Коли наводиш у діалогах про теперішню дискусію стосовно російської культури паралель про нацистську Німеччину, то більшість цього арґумента не сприймає. Мовляв, це також єнча пара кальошів. Інтелектуальний рівень, на мою думку, все-таки мусить бути позбавленим емоційної складової, це все ж більш-менш раціональний підхід до явищ і подій. Звісно, що бути безпристрасним, коли на голову падають ракети і коли щодня гинуть захисники Вітчизни, якось важкувато. Непросто також усвідомлювати, що культура сусідньої держави, яка багатьма сприймалася якщо не стовідсотково своєю, то принаймні не чужою, виховала й виховує убивць Маріуполя і Бучі. Однак тут постає й інше питання – протягом усіх років української Незалежності навіть просунуті київські, харківські чи чернігівські інтелектуали й інтелектуалки хіба не послуговувались російською в побуті, чи, може, не працювали в російськомовних масмедія? Не відчували тоді ані ганьби, ані сорому? Сьогодні більшість із них «прозріла». Най так, але за усі компроміси і пофіґізми ми розплачуємося. До того ж, з культурою розібратися важче. У цій сфері не все на поверхні. Приховані механізми, закладені навіть два століття тому, спрацьовують у наші часи. Як і чим? А вимиванням національної ідентичності, в першу чергу через мову. Єврейська ідентичність не зникає завдяки релігії, але щось безповоротно втрачено через завмирання їдишу як мови щоденного вжитку і літератури. Ірландці наче й залишилися ірландцями, але без своєї мови. Іншими словами, нація без своєї мови – це вже щось інше. Я ніколи не сприймав російську мову за свою. Можливо, тому що мені пощастило народитися й виростати в україномовному середовищі. Скажу відверто, що українськість – це не козир в руках. З цього приводу я завжди розмірковував над Паулем Целаном. Переживши Другу світову війну, зачерпнувши трохи румунського, а згодом радянського владарювання на буковинській землі, Целан врешті-решт опинився в Парижі. Як йому, євреєві, що дивом врятувався після таборів у Трансістрії, було писати німецькою? Належати до німецької чи німецькомовної літератури?

Отож, 1988 року на п’ятому дні конференції відбулася дискусія про російську літературу, котра, як бачимо, не завершилася й по нині. Усе – або майже все, – про що дискутували в Лісабоні, знову виринає під час російсько-української війни. Мабуть, тоді, в часи перебудови та сподівання на оновлення європейського дому, обговорення такого штибу передбачало знайти певні точки дотику, однак наріжним каменем, об який спіткнулися росіяни і європейці, було доктринерство письменників російської мови – незалежно, чи вони прибули з Радянського Союзу, в якому повним ходом трубіли про перебудову, чи зі своїх еміґрацій в Америці. Угорський письменник Дьордь Конрад запитав Толстую і Анненського, чи вони осуджують свою країну за її роль у світі. У тому запитанні було волання про ті несправедливості, якими Росія «обдаровувала» Європу протягом століть. Салман Рушді, підтримуючи Конрада, наголосив на відповідальності радянських письменників щодо політики їхньої держави. Даніло Кіш також гостро відреагував, кажучи, що усім зрозуміло, що не ви, радянські чи російські письменники, сидите в танках і не ви їх направляєте, але суть питання полягає у тому, чи доходить до вашої свідомості сам факт існування танків. Іще Кіш докинув, що у відповідях російських письменників він відчуває присутність танків. І Сюзен Зонтаґ звинуватила Бродського в імперськості, й Чеслав Мілош не погодився з багатьма арґументами Бродського, Анненського та Толстої.

Часу сплило чимало, а проблеми й оцінки залишаються подібними. Більшість із російських колеґ, тих, хто залишився нині в Росії, сидять тихо й глибоко, як сливка в одному місці.

А нам важливо про це говорити, бо ми розуміємо, тобто відчуваємо на рівні звіриного інстинкту, що смертоносними є танки, але не менш смертоносною може бути чужа культура.