Юрій Сущ. Вихід зазвичай з іншого боку. К.: Темпора, 2022. – 144 с.
Раптова смерть рідної людини може стати виходом із залежності. Дівчина друга може оприявнитися твоєю коханою. Мама може залюбки курити коноплю. Дружина наукового керівника стати твоєю коханкою. Шлях до коханої може натомість завести до тунелю самотності. Тут все пов’язано і переплетено півпрозорими павутинками авторства одного мудрого павука. Хтось називає павука Долею, без неї і у цій книжці теж ніяк не обійшлося, але історію навдивовижу щирим, легким і лаконічним письмом намережив Юрій Сущ у своїй дебютній повісті з якщо й не надто обнадійливою, незважаючи на натяк необов’язковості, то напевне інтригуючою назвою «Вихід зазвичай з іншого боку». Книжка, що в списку новинок минулого року безсумнівно займає чільну позицію.
Спершу я не могла визначити, що не так з цією невеличкою, на один вечір читання, книжечкою. Чим вона відрізняється від багатьох читаних останнім часом текстів художньої прози, що здебільшого сприймаються як позафронтові історії в актуальній стрічці новин — інколи з цікавістю в процесі ознайомлення, проте, на загал нейтрально-відсторонено, поповнюючи приватний бібліофільський каталог (уявний), з якого запам’ятовуються хіба назви та інколи фабули. Зрештою я второпала: оповідки Юрія Суща не відпускають емоційно, їх не читаєш, а проживаєш. Ба більше: якщо зважувати модною мірою корисності, це призводить до згадок колізій власного життя, змушуючи моделювати в уяві альтернативні виходи з перебутих його глухих кутів та вигадувати про запас можливі обхідні стежки повз неминучі майбутні.
Банально кажучи, усі сюжети тут закручені на пошуках себе. Багато пересувань у просторі і мало мовчанки, хоча значна частка висловлювань — внутрішній сольний діалог. І весь час відбуваються пошуки чогось\когось. Тобто, виходу, що його точніше було б назвати втечею, яка, природньо, не може бути чимсь іншим, окрім як тільки входом до чогось\кудись… якщо не поверненням до попереднього місця і стану.
І вихід десь та й є, і то напевне не один. Але перш ніж читач зуміє з ними (етично прийнятними для себе!) погодитися, доведеться поплутатися в павутиннях романтичних, кумедних, сумних і тривожно містичних пригод, почуттів, мрій, снів, емоцій, здобутків, втрат на покрученому шляху наскрізного героя або його аватарів — як у товщі, такі і поза межами реальності. Збірка на перший погляд не дуже пов’язаних між собою новел тче цілісне полотнище і блукати по його візерунках захопливо. З їхніми ритмами й настроями миттю зріднюєшся через реалістичність, безпафосну справжість.
Книжка починається історією про студентський секс, в якому героєві спершу мимоволі, а дедалі очікувано-бажано припадає емоційно-фізіологічна роль третього — потайного спостерігача і віртуального співучасника. І можна вважати, що це:
Вихід у закоханість
«В такі ранкові миті я дуже гостро відчував, що вона знає мій секрет, знає, що я беру участь у їхньому сексі з Юрою. Але в її усмішці не було ніякого докору, лише ніжність, доброта і симпатія. Вона швидко засинала знову, а я ще довго не відводив погляду від її заплющених очей і вуст. (...) Я вивчав сантиметр за сантиметром її русяве волосся, яке привільно розкинулося на подушці. Торкався очима гладенької шкіри на нозі, яка, не витримавши спеки, виставилася з-під ковдри. Я слухав її дихання, спостерігав, як повітря входить крізь ледь розтулені уста, як наповнює її груди, піднімаючи їх, а потім долає той самий шлях у зворотньому напрямку».
Кохання — це радість дотику до чийогось існування. Навіть якщо той дотик лише поглядом. Чи уявою. Скільки б не судилося горіти такій радості,.. навіть якщо пізніше вона захлинається звичними людськими ревнощами, жагою володіння, розчаруванням і болем. Чистота любові в тих, нехай 15-ти, хвилинах щирої втіхи і вдячності за існування.
В іншому оповіданні дівчина тікає до Кракова, аби зрозуміти, що серце залишила вдома. Ще в котромусь герой прокидається у вигаданому світі, де можна здійснити будь-які свої бажання — окрім єдиного. Десь хлопці їдуть зайцями потягом, десь жінка втрачає найдорожче, щоб нарешті відчути себе живою.
Переміщуючись між Львовом, Києвом, Краковом, Берліном сюжетною канвою, дедалі пронизливіше відчуваєш, що головна, надійна нитка, за яку тримаєшся, яка веде гідним подолання шляхом і зшиває докупи долі й історії, — любов.
Автор крізь всю повість майстерно заграє з читачем натяками, загадковими збігами, скупим вживанням імен й переходами в оповіді від першої до третьої особи. Він змушує копирсатися в спогадах і побіжних деталях, аби розгадати, хто з ким одружився, розлучився, хто так і не зустрівся (не знайшов виходу). Блукання лабіринтом, вихід з якого мало що змінює, адже ключовим є задоволення від перебування в ньому.
Еротика «Виходу…» варта окремого дослідження. Вона смачна й хвилююча, сповнена захоплення жіночим тілом й цікавості до функціональності чоловічого, позбавлена банальності чи брутальності. Вона природня і лагідна, навіть коли юнацька й жадібна. Жіноча краса героїнь, що з’являються на сторінках твору, має обов’язкову деталь, яка одразу перетворює сексуальну жагу до героїні в сакральне почуття — це її добрі очі й спрагла усмішка.
«Її усмішка. Її щира добра усмішка. І її очі, сповнені одночасно радістю, добротою, страхом, хвилюванням, цікавістю і захопленням, майже збудженням». Героїні змінюють імена, вік, розмір грудей, але незмінно осяюють світ добротою свого погляду і водночас не дають йому захиріти своєю непозбутньою спраглістю.
Це еротика емоцій і відчуттів, яка полонить свідомість і п’янить так само, як перші підліткові дотики-обмацування. Заповнює вщерть.
«Третє, що я відчув, відчув вже всім своїм тілом, була радість, безмежне щастя, щастя, в якому хотілось втопитись, яким хотілось дихати, захлиснутись, наповнити ним легені і вмерти, щоб більше ніколи не відчувати нічого більше».
Кожна з оповідок просякнута еротизмом.
Вихід у невідомість
Вихід — це завжди звільнення від чогось, що лишилося позаду. Крок до невідомого, яке хвилює, збуджує й лякає водночас. Юрій Сущ, як і його тезко-герой, вміло вловлює неповторність миті звільнення від вчорашнього перед таємницями і сподіванками незнайомого міста.
«Вийшовши з під’їзду і зачинивши за собою важкі дерев’яні двері, він відчув подих свободи. Так ставалось майже завжди, коли він виходив звідкись. Особливо, коли виходив на вулицю, на свіже повітря. Особливо, коли сіявся дощ. Це була якась мить, миттєва емоція, яка нічого за собою не несла, але ця мить сама по собі була прекрасна. Коротка, але прекрасна».
Юрій Сущ, автор книжки «Вихід зазвичай з іншого боку».
Вихід за межі цього світу
Ув одному з оповідань автор незвично й цікаво описує власний варіант позасвіття.
Легка, моментальна здійсненність бажань, що руйнує увесь кайф. Несподівано герой з’ясовує, що мати абсолютно все, чого закортить — нестерпно нудно. І якщо спершу героєві-покійнику здається, що «смерть – не така вже й зла штука», то невдовзі ідеальний світ, що обмежується лише його знаннями і уявою, перетворюється на безупинну нудоту. Те відчуття, коли здається, що от-от виблюєш і полегшає. От тільки не блюється ніяк. «Він мав усе, але не мав з ким цим всім поділитися» – ось і формула пекла. Найнеймовірніша насолода перестає бути втіхою, якщо нема змоги поділитися нею з кимось своїм.
Через відрухи й емоції героя Юрій Сущ протиставляє пластиковий глянець нафантазованого неідеальному, але досконалому саме своєю справжністю і непередбачуваністю реальному світу. Так автор торкається екзистенційних питань, в яких філософи й письменники копирсаються вже вічність, але на відміну від багатьох говорить про це зрозумілими словами. Ненав’язливо й переконливо. Так, як це робить добрий друг уважного читача.
«Хотів справжнього дощу, зливи, коли вимокаєш до нитки і тішишся не знати з чого, так ніби все життя ти мріяв просто бути мокрим. І знову сонця після зливи. І веселки. Хотів, щоб усе це відбувалось несподівано (...) Хотів не знати».
Туга за щирістю погнала героя на пошуки виходу, але: «Виходу не було, лише дірка».
Невже він шукав не з того боку? Чи може, вихід відкриється тоді, коли припинити його шукати? Важливо тільки те, що шукаючи кожен новий вихід, поволі знаходимо себе.
Впізнавані характери
Персонажі історій «Виходу…» – дуже реалістичні хлопці та дівчата, схожі якщо не на самих читачів, то, без сумніву, на когось з їхнього оточення. «Деякі історії та імена вигадані», – попереджає автор перед тим, як повести меандрами своїх оповідок. Відгадуйте самотужки, що насправді трапилося у Львові, Києві, Кракові чи Берліні, а що автор дофантазував.
Дівчата-красуні, симпатичні своєю недолугістю хлопці, кава, цигарки, пиво, пари, горілка, потяги, коньяк, бешкети, втечі, хмара тютюнового диму, подув свіжого вітру, завжди така непроста дорога додому, еміграція, знайомі й незнайомі локації, пережиті чи геть незвичні ситуації. Їм віриш, ними переймаєшся, за ними йдеш. Йдеш без утоми, аж поки не перегорнеш останньої сторінки.
«Те, що для одного є входом, для іншого може бути виходом».
Хоча наскрізний ліричний герой Суща аж ніяк не наївний підліток, а часом навіть доволі цинічний молодик, книжку можна технічно зарахувати до вічно популярного жанру coming of age. Є в ній щось дитиняче… і то в найкращому сенсі слова. Якими б нешляхетними не були вчинки, в їх мотивації відсутня хижість, жага зиску, ретельно скалькульована підлість, натомість є багата палітра сумнівів у собі, що талановито передають пубертатну свіжість почуттів, які в процесі читання не просто спостерігаєш, а співпереживаєш. І зрештою, сама лабіринтна конструкція цього дебюту… Ну який, скажіть, пристойний ігровий майданчик може обійтися без лабіринту? Улюбленого атракціону дітлахів, що символічним чином призвичаює їх до подолання предметних і психологічних викрутасів майбутнього дорослого життя. Хто як, а я тепер нетерпляче чекаю наступної книжки цікавого автора.
Попри те, що в повісті немало самотності й драматичних поворотів, вона поглинає, засмоктує в свої загальнолюдські ремінісценції й психологізм образів, а головне — залишає не важкий і похмурий, а світлий, приємний післясмак. Той, що завжди є ознакою якісної літератури.
Наостанок зауважу: Це книга про довоєнне життя. І післявоєнне, яким воно має стати по нашій Перемозі.
27.01.2023