Серед багатьох латинізмів із префіксом «de-», який має різні значення, – й іменник «деградація» (degradatio). Тут префікс «de-» означає не «відхилення», як, скажімо, у слові «declinatio» (рос. калька «склонение»), а рух зверху вниз. Поняття «деградація», як його тлумачать у словниках («поступове погіршення, занепад, виродження»), розуміємо, але – не бачимо.
Побачимо – коли звернемо увагу, що лат. «gradus» означає й «східець» (перше значення – «крок»). Отож «деградувати» – це, образно кажучи, «ступати східцями вниз». Так може рухатись не лише людина, а й народ – денаціоналізуватися, тобто винароднюватися (це вже наша калька), ставати населенням; так, від покоління до покоління, – й людство. Таке невтішне бачення увиразнив карбованою латиною Горацій у кінцевій строфі останньої зі своїх «римських од» (карби перекладу, звісно ж, не дорівнюють карбам «дзвінкої» латини): «Чого б не згладив і не здрібнив би час? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / На світ привівши нас, марніших, / Ми ж – іще гірше дамо поріддя».
Ось таке воно, житейське «diminuendo» (лат. «deminuere» – зменшувати, здрібнювати)... Сатурн (його ототожнювали з Кроносом, а того, через подібність імені, – з Хроносом) – «гладесенько стирає» («була перла, та й ся стерла»)... І все ж, у цього ж таки Горація, в його знаменитому «Пам’ятнику», – й «crescendo» («crescere» – зростати), що саме в центрі оди, її патетичне fortissimo: «Créscam láude recéns…» – Зростатиму у щораз свіжій славі... (як росте дерево, оновлюючись листям – своїм «гонором», красою, славою)... Але це – про окрему людину, про славу посмертну.
Нащадки ж, descendants, – сходять униз («descendere» – сходити, спускатися), сягають по те, що вгорі: спадкоємці, спадщина... – дрібніють. Земля, вважали античні, й сама «виснажується»: «Нині Земля – поганих людей, дрібноту виводить» (Ювенал). «Дрібноту» – бо все йде до спаду. «Поганих» – бо занедбані звичаї предків: гору беруть забаганки, зіпсуття (корупція), догоджання шлунку, чесноти ж, гарт і тіла й духу – занедбані...
Про цей гарт – Цезар у «Записках про війну з галлами»: бельги, за його спостереженнями, – «...fortissimi sunt propterea quod a cultu atque humanitate provinciae longissimae absunt» (...найхоробріші, бо дуже далекі від матеріальної і духовної культури провінції). «Fortis» – сильний, хоробрий, твердий; «сultus» – матеріальна культура, конкретніше, – «commoda vitae urbanae» (вигоди міського життя), щось близьке за значенням до нинішньої «цивілізації», де основний акцент – на здобутках науково-технічного прогресу; «humanitas» – духовна культура; «провінції» – території, куди сягала римська влада.
«Якою прекрасною є людина, якщо вона – людина» – повернімось до вислову Менандра. Краса, у глибшому розумінні слова, – це єдність, точніше гармонія краси зовнішньої із внутрішньою красою. Згадаймо й Сапфо: «Хто прекрасний – прекрасним є для очей лишень, / Хто ще й добрий – красу свою сам же являтиме» (являтиме, уточнімо, – своєю поведінкою, діями, своїм душевним теплом, що просвічується в очах – «дзеркалі душі»).
«Прекрасний» (kalos) – тобто досконалий фізично (озирнімо грецькі статуї), а «добрий» (agathos) – бездоганний щодо моральних якостей; разом, у класичну добу, – «калокагатія», термін, що означав ідеал зразкового щодо тіла й душі громадянина (українською – «гарність»: «Подай же, дівчино, подай же, гарная, / На коня рученьку»; дівчина не лише красива, «для очей», – вона «являє» й душевну красу, тому й гарная)... Отож (повернімось до античності) спорт у ті часи був невіддільний від духовного й душевного збагачення людини; учасниками Олімпійських змагань були й видатні грецькі поети, мислителі (дбаючи про гармонію тілесного й духовного, хвалителями грубої сили, звісно ж, не були). «Треба докладати зусиль, – наголошували вони, – щоб у здоровому тілі ще й дух був здоровий».
Про це – й Горацій у зачині своєї оди до Меркурія, якого вважали також опікуном поетів: він, Меркурій, посланець богів, винахідник ліри й красномовства, «сформував», тобто довів до краси (лат. «forma» – краса) «дикі звичаї первісного люду». Сформував їх, ті звичаї, загалом спосіб їхнього життя (cultus), двома чинниками: «словом і запровадженням прекрасної палестри». Словом, тобто освітою (humanitas), що належне душі, духові, і палестрою, належним тілу («палестра» – місце для гімнастичних вправ; «прекрасна» – бо плекала красу тіла). Ось що, вловлюємо думку поета, могло б зарадити деградації, здрібнінню роду людського.
«Душу й тіло ми положим...» – ще раз озвучмо ті зворушливі слова, що ведуть у своєму глибокому сенсі до гуманістичних ідей давньої Еллади і Риму. Згадаймо, яку вагу в часи національного пробудження мали спортивні організації, наскільки акцентованим був цей гармонійний зв’язок – тіла й душі. Адже організаторами гімнастичного руху в Галичині («Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг»...) були інтелігенти – педагоги, вихователі, громадські діячі. З гімназійної лави – в лави січових стрільців ішло наше творче юнацтво. Скільки такого цвіту, юнаків і дівчат, у наші дні – на лінії вогню!.. Ось що таке традиція: передача вогню й «в одежі слова», а не тільки в залізі!..
Зауважмо, що й за «весни народів», ще до Першої світової, формувалось оптимістичне бачення розвитку людського суспільства: саме молоді покоління, сини й дочки, мають не тільки дорівнювати батькам, а й бути кращими від них. Згадаймо й Франкове: «Я син народа, що вгору йде...» Прислухаймося, під яким акцентом останні слова цієї, такої важливої для Франка, поетичної фрази. Бо народ, щоб бути народом, таки має йти вгору... При нагоді й подивуймося: «регресу» протиставляємо «прогрес», тобто «крок уперед», «поступ» («gradior, gressus sum» – дієслово, від якого й утворено іменник «gradus», крок), а от прямого антоніма до «деградації» не маємо («градація» – це «послідовний перехід від нижчого ступеня до вищого і навпаки»)... Раз уже мова зайшла про прогрес, то варто знову ж згадати Івана Франка – його знамениту працю «Що таке поступ?»
* * * * *
Тож деградація людини, як розуміли той процес античні, – це її розніженість, залежність від своїх же винаходів, здрібніння, знеособлення, втрата фізичного й духовного гарту. Горацій, аж ніяк не вважаючи себе ідеалом, не цурався самоіронії – любив іноді догодити собі, поласувати та й до військових справ, як Овідій, чимало інших вразливих душею поетів, геть не надавався. Тому-то і його, хоч і прославляв здорові звичаї предків, мимоволі бачимо, як ступає, самітник, кам’яними східцями вниз – від прадавнього храму богині дозвілля Вакуни, що серед Сабінських гір, до своєї оселі, до своїх не надто веселих вечорових дум – «деградує»...
23.01.2023