Галичина напередодні захоплення її Австро-Угорщиною була, як і решта Речі Посполитої, доволі безправна. Шляхтичі завиграшки могли вбивати своїх слуг, ґвалтувати дівчат, а скарги на ті злочини залишалися навіки в магістратських гросбухах. Причина була проста: не існувало жодних кримінальних органів. Нічого не змінилося від часів Богдана Хмельницького, маєток якого був розграбований, а він так і не знайшов правди.
Магнати, упевнені в безкарності, дозволяли собі подиву гідну жорстокість. При цьому часто ці злочини подавалися як жарти, хоча ними не були. Відомий був своїми жартами пан Каньовський, про якого записано чимало легенд і анекдотів та про якого також писали Степан Руданський і Олекса Стороженко. Усі джерела свідчать, що то був викінчений бузувір, а однак він закінчив Львівський єзуїтський колегіум.
Але знала Миколу Базилія Потоцького, старосту канівського, і Європа. Тамтешні газети описували, як він наказував жінкам вилізати на дерева і кукати, а потім стріляв по їхніх сідницях. Правда, потім таку поцілену щедро винагороджував. Іншого разу він убив булавою єврея, а коли воєвода дорікнув йому за це, привіз йому цілий віз своїх єврейських підданих і викинув перед ґанком.
У Львові він теж відзначився: 1738 року на п'яну голову замахнувся на життя архієпископа Міколая Іґнація Вужицького. А коли він у 1753 році очолив кавалерійську хоругву в коронному війську, то вже через два роки за п’яні бешкети та збиткування над львів'янами його вигнали з війська й оштрафували. Ба навіть оголосили банітою (позбавленим громадянських прав). Тепер його міг будь-хто вбити. Але він відкупився.
Не відставав у своїх «жартах» і Ієронім Радивил. Відомий серед мемуаристів його «жарт» над Пацем, великим литовським писарем і, між іншим, улюбленцем магната й товаришем його розпусних утіх.
Але якось він уже й писаря дістав своїми грубими жартами, і той пригрозив викликом на дуель. Радивил з того посміявся, а незабаром звелів писаря викрасти, закувати в кайдани і кинути до в'язниці. Наступного дня він наказав одягнути його в білу смертну сорочку, вивести на площу, де вже чекали кат і священник, і стратити. Всі їхні спільні друзі злякалися цього видовища й кинулися до ніг магната разом із писарем, благаючи для нього пощади. Але Радивил був глухий до будь-яких благань, він наказав писареві стати навколішки перед мечем, якого вже тримав кат.
Нарешті коли Пац попросив хвилину, щоб помолитися, Радивил розсміявся, підскочив до нього і вигукнув: «Бачиш! Я тебе налякав краще, ніж ти мене дуеллю!» Потім повів його в палати у тій-таки смертній сорочці, там одразу ж запропонував йому великі подарунки за цей жарт, а далі була велика пиятика, в якій Пац мусив брати участь. Але той жарт просто так не минувся, бо з нервів Пац захворів і на третій день помер.
Іншого разу Радивил, побачивши з вікна, що хтось із слуг вештався біля воріт, вийшов і запитав: «Чого ти тут швендяєш?» Слуга відповів: «Я завжди хочу бути до послуг вашої милості, тому волію бути у вас на очах». Князь розгнівався і наказав його повісити, сказавши: «Тепер ти завжди будеш у мене на очах».
Ці та інші випадки широко описувалися в австрійській та прусській пресі з метою переконати громадську думку Європи, що єдиний порятунок для населення Речі Посполитої – взяти його під захист. Марія Тереза використала для такої пропаганди кілька подібних фактів.
Європейська преса наводила численні приклади зловживань на теренах Речі Посполитої, часто сильно перебільшуючи та прикрашаючи, щоб виправдати тезу, що вступ загарбників був єдиним способом запровадити правовий порядок в анархічній країні.
Злочин, який особливо обурив пані цісареву, трапився у Варшаві. 14-річну дівчину заманив молодий шляхтич до свого дому, там він і кілька його друзів один за одним ґвалтували її, а потім залишили напівживою біля воріт саксонського палацу... «В іншому місті цих мерзотників неодмінно знайшли б і покарали б, – писав сучасник, – а у Варшаві для цього немає ні прокурора, ні суду, і якби дівчина поскаржилася, то не мало б це жодного значення».
Не було тоді системи правоохоронних органів, не було коштів на створення й утримання необхідних урядів і посадових осіб, не було єдиної думки про те, чи вони потрібні, чи шкідливі – бо такі думки теж лунали.
Іншою причиною безкарності були тогочасні звичаї, байдужість до зґвалтувань і порушення закону – обурювалася і страждала особа, яка постраждала, інших це не хвилювало.
Встановлення австрійського судочинства в Галичині внаслідок першого поділу видалося доволі похмурим. У той час Львівський міський суд розглядав справу 57-річного шляхтича Пьотра Маковського, який за допомогою двох спільників убив свого зятя. Судовий медик встановив, що загиблого задушили, а потім кинули в річку. Також було встановлено, що у Маковського раніше були близькі стосунки з власною донькою і він мав від неї дитину. Пізніше видав її заміж, обіцявши щедре віно, але слова не дотримав. А коли зять став вимагати обіцяного, забив його.
Маковському присудили «здерти три смуги шкіри і колесувати від стіп до голови (це означало, що його покладуть на колесо, прив'яжуть і залізним ломом будуть трощити кості), дочці, як спільниці, відрубати руку, а потім голову, а спільників розбити колесом від голови додолу».
Засуджені стали просити Марію Терезу про помилування. Це було перше прохання про помилування з Галичини, тому цісарева дещо пом'якшила вирок: Маковського мали «поламати на колесі згідно з приписами "Терезіани" (карний кодекс), а іншим відрубати голови мечем».
Екзекуція відбулася з великою помпою: було відкрито Sünderzelle (в'язничну камеру), в якій публіка мала змогу відвідувати засуджених, приносячи їм страви та напої, монахи їх сповідали і молилися разом з ними. Ледь не пів міста провідало приречених, здебільшого співчуваючи. Особливе співчуття викликала донька Маковського – вродлива молодиця, що теж брала участь у вбивстві свого чоловіка.
У Львові на ту пору свого ката не було. Тож виписали майстра меча аж із Німеччини. Коли він приїхав, то з'ясувалося, що то старий хворобливий чоловік. Відразу виникли сумніви, чи дасть він раду.
І недарма. Якщо відсічення голови трьом засудженим пройшло гладко, то коли дійшло до ламання колесом Маковського, судді почули, що кат не знає австрійських методів і ніколи не читав «Терезіани», де з 1768 року навіть були докладні креслення такої операції.
Ну, але робота є робота. Залізяка, яку вручили катові, важила добряче, замахнутися нею було непросто.
«Він бив Маковського ломом наосліп, – згадував згодом суддя Луїс фон Вавель, – вибив йому зуби й очі, розтрощив ноги і груди, але духа з тіла випустити не міг. З розбитих грудей нещасного чоловіка виривався моторошний рик болю. Жах охопив присутніх. Серед плачу й обурення звідусіль лунали дедалі рішучіші заклики припинити страту».
Вимучений до краю кат кинув свою залізяку і, важко дихаючи, опустився на поміст. І тоді комісія, побоюючись, щоб натовп, як це бувало в минулому, не убив ката, наказала відв'язати засудженого і відрубати йому голову мечем.
Так уперше Львів запізнався з карним правом австрійської імперії. Марія Тереза наказала розслідувати цю справу, і в результаті у Львові була створено другу катівську управу. Кодекс, названий на її честь, один із найжорстокіших у Європі, був чинним до 1787 року, коли його замінив кодекс Йосифа II, який вже був повністю під впливом гуманістичних течій.
18.01.2023