Інерція

«При кораблях тут сиджу – землі тягарем безкорисним»... Так у Гомеровій «Іліаді» з гіркотою мовить про себе могутній войовник Ахілл, який через важку образу відсторонився від боїв під Троєю. «Тягар безкорисний» (грец. achthos etosion, лат. pondus inutile) – щось подібне до мертвої сили каменю, що обтяжує землю, на відміну від тіла, від живої сили, яка дає поштовх іншому тілу. Така бездіяльність, що гнітить не лише Землю, а й самого велета Ахілла, латиною – inertia (заперечна частка in + ars, род. artis – умілість, діло, мистецтво), тобто відсутність творчості, взагалі якогось корисного заняття, ремесла.

Зразок невичерпної у своїх винаходах творчості, за античними, – сама природа, «майстриня Земля», надто весняної пори (її втілення – Венера), коли все у розквіті, в буянні, нестримному русі, як це описує Лукрецій у зачині своєї поеми (зима ж – «iners», тобто бездіяльна, закостеніла, нездатна до творчості). Так і людина, поки чує у собі життєві сили, життєдайне тепло, покликана бути в дії, у творчості, в боротьбі, бо далі...

Що далі, про це – зворушливим контрастом – Теогнід у своїх елегіях: «Тішуся юності даром п’янким, бо там, під землею, / Буду й буду лежать, наче той камінь німий». Чи піснярка Сапфо, що залучала своїх підопічних дівчат до пісенного мистецтва Муз, чиєю оселею були узгір’я Пієрії в підніжжі Олімпу: «Вмерши, німо в землі / будеш лежать, / жодного спомину / не лишивши: до руж / ти не тяглась, / руж із Пієрії».

А втім, інерція, як це не дивно, може бути... завзятою (strenua inertia): «Гонить у світ нас завзяте безділля: на суднах, квадригах / Прагнемо щастя сягнути свого, воно ж – під рукою, / Навіть в Улубрах, щоб лиш – рівновага душі не схитнулась» (Улубри – глухеньке містечко в Кампанії), – так Горацій про своїх сучасників, яких щось гнало у світ, та не задля пізнання, а з нудьги чи з бажання збагатитись, як і про тих, хто «весь у справах», у погоні за почестями й титулами. Всі вони – «завзяті у своїй бездіяльності», всі – «інертні», далекі від того, що «конче потрібно знати людині»: хто вона, для чого живе на світі, що таке добро, а що – зло, від чого тікати, до чого стреміти... Про таких – ще Гесіод, мало що не три тисячоліття тому у своїй поемі «Роботи і дні»: «Не багатіти для них – то все одно, що не жити». Минають століття, тисячоліття, а така «інерція» стає дедалі завзятішою, надто, коли йдеться про збагачення.

Інертне (це вже терени фізики) – тіло. Воно «хоче» зберігати status quo…  Радше «не хоче» зрушитися з місця, поки його не зрушить інше тіло, теж якимсь іншим зрушене (звідси арістотелівські пошуки «першопоштовху»). Що ж до людського тіла (кажемо: «Та зрушся з місця!»), то таки в ньому, а не поза ним є той поштовх (лат. impulsus) – дух, що тіло рве до бою... (fert animus, дух пориває – у зачині Овідієвих «Метаморфоз»).

Що таке дух, а що тіло, про це карбованою латиною (у перекладі ті «карби» затираються) – римський історик Саллюстій: «Всяк, хто прагне вирізнитися з-поміж інших створінь, повинен усіляко дбати про те, щоб не змарнувати своє життя у мовчанці, як ото худоба, що з природи хилить голову до землі, потураючи лишень череву.

Усе наше єство ділиться на дух і на тіло. Дух – повеліває, тіло – кориться. Духом ми споріднені з богами, тілом – із тваринами. Тому-то, вважаю, доцільнішим є шукати слави, вдаючись до розуму, а не до грубої сили.  А що життя, яким втішаємося, – коротке, то пам’ять по собі маємо залишити якомога довшою. Адже слава, оперта на багатствах та красі, – крихка й минуща, чеснота ж – і світла, й непроминальна».

І все-таки хоча дух (серце) повеліває, але і йому потрібний поштовх – голос: «Мовив, зітхнувши, герой до свого великого духу: / Знаю, що лиш боязкі, слабодухі, звикли тікати / З поля, де битва кипить, до кінця ж стоятиме – воїн» (Гомер)... «Гей же, духу мій стражденний, битий бідами зусіль, – / Стрепенись! Загороди їм, невідступним, шлях грудьми / Мужньо! Стрінься з ворогами і до бою твердо стань – Не схитнися!..» (Архілох)... Мусить бути слово («Слово, моя ти єдиная зброє...»), бо ж воно, Слово, було спочатку...