Есей під заголовком «Ностальгія» закінчується запитанням – словами вигнанця Овідія: «Що це за солод, яким, рідна земле, тягнеш до себе / Й не дозволяєш, щоб ми, рідну, забули тебе?» Ловимо й себе, сьогоднішні, на такому ж запитанні, та не одразу зауважуємо, що в ньому ж – відповідь: солод від того, що ця земля – рідна. Рід... нарід... глибокий корінь у національному, тобто народному, ґрунті... образи-архетипи, які торкаються найтонших, найчутливіших струн душі, як про це – з родинного архіву невідома авторка зі старшого покоління наших емігрантів:
Дорогі! Ось вже тридцяте літо,
Як блукаю я між евкаліптами.
Скільки днів за ці літа прожито
З думками, слізьми й манускриптами!
Чи шумлять під хатою тополі?
Чи моя калина ще не згинула?
Тут всього доволі, навіть недолі,
Лиш калини я ніде не стрінула...
І шукаю вже тридцяте літо
В небі зірки, що над Дніпром світилась...
Дорогі! Тут можна б добре жити,
Якби серце дома не лишилось!
В останньому рядку цього поетичного листа – ще точніша відповідь: серце!.. Воно, серце, залишилось у рідному краї... Воно прив’язане до рідного...
А ось як про цю прив’язаність – наша сучасниця (але ще за роки до війни), авторка вже не поезії, а студентської роботи про міфічного Антея, який черпав сили від матері Землі (згадаймо Івана Франка: «Земле, моя всеплодющая мати...»): «У наш час світом керує молодь, а тому прив’язаність до рідної землі не є чимось актуальним. Більша частина молодого покоління не залежить від своєї країни чи, сентиментальніше сказати, – рідної землі… Антей черпає свою силу від матінки-землі, а коли покидає її – стає слабшим. У нас такого немає. Коли ми покидаємо рідну країну чи звичне нам середовище, яке називаємо домом, то покидаємо свою зону комфорту – тоді стаємо сильнішими, витривалішими, це загартовує нас. Тому я не вважаю, що цей міф є актуальним сьогодні».
Ось так... У поезії – «серце дома лишилось», у прозі – «зона комфорту»... Знову ж спадають на думку писані в часи Другої світової слова Володимира Сосюри: «Любіть Україну, всім серцем любіть...» Голос Соломії Крушельницької: «Родимий краю, село родиме, / Вас я вітаю, місця любимі...» А ще (це вже з баченого й почутого) задовго до нинішньої війни: автобус, що ось-ось рушить у дорогу... заплакана жіночка (їде на заробітки)... голос іншої, не такої «слабкої»: «Чого плачеш, дурненька? Тішся, що їдеш звідси...»
Сьогодні – інша причина виїзду з України: війна!.. Ледве чи повторить хтось оте «Тішся, що їдеш звідси»… Не до втіхи ж тут. А от: «Вірмо, що скоро будемо разом у переможній Україні! Робімо все для того, хто б де не був!» – такі настрої беруть гору над болем розлуки… Страждання об’єднують людей, загострюють їхні почуття, поглиблюють, уточнюють значення найважливіших для людської душі понять. Можливо, й колишня студентка у дні війни по-іншому потрактувала б міф про Антея… Зворушливої глибини набувають навіть прості, але такі щирі слова нашої пісні, що світяться надією на повернення: «Стежина полем пролягла / До мого рідного села…»
То що ж таке прив’язаність – добро чи зло?.. Якби Овідїєві на чужині бракувало лише «зони комфорту», якби він, гартуючись, ставав лише сильнішим, витривалішим, то не написав би сповнених туги за вітчизною ні «Скорботних елегій», ані «Листів з Понту», що принесли йому не тільки славу, а й щире людське співчуття у різномовних поетичних відлуннях, серед яких і наше, українське: «В Україну, ідіть, діти...», – виряджає Шевченко свої «Думи», як Овідій, у Рим, – «Скорботи»...
А що таке (вернімось до архетипів) «Ой у лузі червона калина...»? Серце тут чи сила?.. – Одне й друге. Разом, у парі, вони й творять ту високу енергію, яка «тіло рве до дою», спонукає до дії на благо роду, народу, світу – до всього благородного. Тому-то, дарма що душа безсмертна, акцентуємо: «Душу й тіло ми положим...» (душа й серце – синоніми)...
Прив’язаність до рідної землі – це любов до неї, це пам’ять серця, це мужність, з якою її захищаємо.
09.01.2023