Визначна українська поетеса Віра Вовк (02.01.1926 — 16.07.2022) із тринадцятирічного віку проживала поза Україною, але все своє довге і плідне творче життя перебувала “у гомоні рідної мови”, творячи поезію, прозу, драми, переклади. Перо її неспинне було до останніх днів, коли напружено і зі щирим вболіванням стежила за російсько-українською війною. Так постала поетична збірка “Героїка” (2022), видрукувана у Львові вже по смерті Віри Вовк.
У назві “Героїка” відлунює український народний героїчний епос. Але в ній знайшла своє закономірне продовження й історична лінія творчості Віри Вовк, що розсипана у збірках поезій “Майдан” (2014), “Курган” (2019) та інших творах.
Ось “Герой” із збірки “Розарій для Христа”(2020), що задумувалася авторкою як щоденні молитви і роздуми на Великий піст:
Залишаємо Бога самого
Нести кедровий хрест на плечі,
Бо трудно плисти проти струї,
Коли в море пливуть течії,
Коли кличе розбуджена юність,
Обіцяючи кошик троянд,
Бо не фаї бажає мандрівник,
Не тайфуну воліє моряк.
Є для вибору різні дороги,
Їх замовчує хитрий тиран,
Але жертва – найвища пригода,
Що приймає герой від життя. (С. 37)
А ось образ героя у збірці “Героїка” (2022):
Кришаться гори, ліси палають,
Церкви навколішках благають миру,
Простягши хрест свій у челюсть неба
В просьбі за матір і за дитину.
Проти ракетних і бомбових бурей
Герой не ховає грудей і обличчя,
Дивиться в очі щоденної смерти,
Коли остання гряде хвилина.
Надходять хвилі тривожні й надійні,
Надходить вічність в промінні сили,
Квітчає миртом чоло героя
Й цвітом калини вівтар вітчизни. (С. 52)
Образ героя проєктується на біблійний текст: чи на Страсті Христові, коли герой — Христос і кожен, хто Його наслідує (“Розарій для Христа”), чи на апокаліптичні картини, в координатах яких відчувається Вірою Вовк теперішня російсько-українська війна. За подіями цієї війни Віра Вовк стежила з далекого Ріо-де-Жанейро, фіксуючи біль свого серця у поетичних образах, як от у поезії “Рахиля”, написаній на основі Євангелії (Мат. 2:16-18):
В підвалах Маріюполя
Ридає Рахиля
Над мертвими дітками,
Жертвами Ірода.
Минають століття,
Дубів крони – в хмарах,
Та все повертається
В нових анналах.
Повертаються весни
І нива зелена,
І родяться месники
В безстінних оселях.
Є певність, що життя відродиться в розтерзаному окупантами Маріуполі, в усіх українських містах і містечках. Одначе відродження бачиться поетесою не тільки фізично (нові покоління українців), а і містично. Війна — Велика П’ятниця України, тож після Розп’яття неодмінно має настати Воскресіння. Звідси — перегуки між збірками “Героїка” (поезія “Великий піст”) і “Розарій для Христа” (поезія “Містичний цвіт”):
Ми припадаємо на коліна
Перед страстями Твого Сина,
Дозволь нам покуту за всі провини,
Бо ласка Твоя велика.
Ти дав Україні Велику П’ятницю –
Жорстоку зиму серед літа...
Пішли їй тепер, наче рідному Сину,
Божественне Воскресіння!
(“Великий піст”, С. 38)
Доземно клонюся, Всевишній!
Між найкращими видами цвіту
Найстраднішого з них пом’яни,
Містичний цвіт-Україну.
Зглянься над його жертвами
Розсіяними по степу,
Над сиротами й жонами,
На долю рідних лелечу.
Щоб до гнізд своїх повернули
З ірію внуки крилаті
Та з воскреслими з давніх курганів
Поклонились Тобі й Оранті.
(“Містичний цвіт”, 53)
Для Віри Вовк, що визбирувала скарби рідної мови з живих і листовних бесід зі співрозмовниками, і мала рукописний словничок рідковживаних слів, рідна мова — “надземне віно”, небесний весільний спадок, який належить шанувати. Про це її “Знамено” зі збірки: “Розарій для Святого Духа” (2020):
Кожне квіття, дерево, зілля
Від Бога в дарі дістало
Окремі розпись і краску,
Як знамено від началу.
У кожного інша данина:
Сльоза, усмішка та мова,
Це – наше віно надземне,
Нашого Духу корона. (С. 11)
Про цінність мови як компонента національної самобутності мовиться і у “Героїці”, коли Віра Вовк міркує над майбутнім укладом України: “Україна повинна б бути толерантна до інших етній, але її офіційна мова повинна бути виключно українська” (С. 18). Є у “Героїці” і поетична “ода” українській самобутності — вірш “Ялиця”, написаний під враженням від надання Україні статусу кандидата на членство в Європейському Союзі:
Коли ялицю садиш між кленів
Вона не стане деревом листвяним,
У шані в неї старі прикмети
Давнє обличчя, праобраз славний.
Як доброчинці садять Україну
В коло різноманітних народів,
Хай не міняє звичаїв рідних
На пишнослові звичаї модні.
За одинокість на полі битви
Ти маєш право рішального слова
За відвагу свою, свою вірність
І свою перемогу героя. (С. 76)
Те, наскільки високо Віра Вовк цінувала Україну, свідчить її вірш “Україні” зі збірки “Майдан” (2014), що завершується рядками:
Перед тобою
Хрестом паду на землю.
Молюсь за тебе.
Молюсь тобі. (С. 54)
Можна думати: поетеса зближує Україну з Богородицею, адже таке зближення справді має місце у збірці Віри Вовк “Розарій для Богородиці” (2020). Окрім оцього традиційного уподібнення, знайдемо більш несподіване — зі Святим Духом. Збірка “Розарій для Святого Духа”, завершується молитовним благанням “Благослови нас”:
Соборе святости,
Каплице радости,
Водоспаде ласки,
Море любови!
Флейто світанку,
Вечірня заграво,
Веселко трирядна,
Леготе рано!
Джерело творчости,
Росо молитви,
Аромате жасмину,
Пісне калини! (С. 54)
Дух Святий — пісня калини (а калина — символ України). Тож Віра заповідає нам, українцям, пісню творчості на засадах мудрості і святості. І ці дві чесноти прагне бачити підмурівком повоєнної України, коли пише у збірці “Героїка” про бажані прикмети українського устрою: “У майбутньому Росія повинна вживати своє первісне ім’я Московщина й віддати Україні історичну назву Русь-Україна, себто Русíя. Русíя, як самостійна держава, мусіла б бути християнсько-моральна, але толерантна з іншими моральними ісповідуваннями, як і іншими національностями. Головні видатки країни повинні бути призначені для науки й мистецтва, а для озброєння – тільки те, що потрібне для охорони” (С. 18-19.).
Віра і культура як носії національної самобутності, підмурівком яких буде українська мова, що у її гомоні — поезія, історія, драма і саме життя, в усіх його царинах.
Надія Гаврилюк (м. Київ)
02.01.2023