З чого розпочинаються імперії і чим вони закінчуються? І в першому, і другому випадку – війнами. Хрестоматійне – що Римська імперія розпадалася приблизно триста років – і тішить, і тривожить. Надто довгий процес розпаду і надто непередбачувані його наслідки. Так вже склалося, що українські землі протягом тривалих історичних часів були частиною різних імперій. Не буду вдаватися до численних деталей такого стану, але поміркую про географію, котра у нашому випадку відігравала і відграє істотну роль. По суті, ми оселилися на перехресті головних транспортних і торгових шляхів. Ми були частиною і Великого Степу, і Шовкового шляху, і шляху з варяг у греки. Імперії приходили до нас звідкись, і хоча ми їх не чекали, та з ними доводилося рахуватись. Вони переінакшували нас, змінювали, затримували у розвитку, залишаючи нам або пишні ґрунти для обробітку, або мову – для домашнього вжитку, однак усе більше втягуючи нас у свої безмежні простори – географічні та культурні. Околиці імперії, до яких ми належали, виступали придатком та постачальником солдатів, хліба чи здібних інтелектуалів, яких будь-яка імперія радо приймала за своїх. Життєвий цикл імперії залежить від різних обставин, а її завершення спрогнозувати заледве чи вдасться. Цей процес схожий на лущення стінок кровоносних судин у зовні здоровому організмові. Звісно, що погляд на один і той історичний процес чи навіть незначну подію діаметрально відрізняється у людини імперії та людини з околиць імперії. Недаремно Шевченко і Пушкін як вищі судді історії – бо поети – такі відмінні у своїх поглядах на суть імперії. Іншим і дещо типовим прикладом внутрішнього колабораціонізму щодо імперії та її мови може бути Гоголь. Я не кажу про мотиви, я констатую факти. Імперія уміє лестити, погладжувати по голові, задобряти подарунками, якщо їй потрібно приборкати непокірність. Вона може вогнем і мечем винищувати міста і села, якщо бачить спротив і відчуває для себе смертельну небезпеку. Імперія постійно перебуває у стані підготовки до війни, а війна – це її природний стан, скажемо так – її суть.
Я застав одну імперію, що називалася Радянський Союз, століття утворення якого щойно минуло – і, звісно, ліві сили росії, про що свідчать масмедійні джерела, сяк-так цю дату відзначили. До тієї частини України, де я народився, радянська імперія дісталася тільки у 1939 році, а до повномасштабного панування приступила, по суті, після Другої світової війни. До часу розпаду у 1991-му західна частина України перебувала у її складі якихось сорок сім років. Про інші імперії та державні утворення на нашій землі я дізнавався, що природно, з родинних розмов. То були принагідні розмови старшого покоління, до якого належали мої дідо і бабця, мій прадід, який дожив майже до ста років, та сусіди. Кожен із них мав свою персональну пам'ять щодо Австро-Угорської імперії і щодо II Речі Посполитої, а вже радянська імперія була нашим спільним набутком. Якщо про австрійські часи мій прадід згадував переважно як про місце своєї праці – панський фільварок, улюблені коні та будівництво хати, то мій дідо вдавався до розлогих споминів про свою молодість у 1930-х. У тих часах, як він казав, було все. Все – означало наповнення крамниць, а також означало протистояння українців з поляками.
Будь-яка імперія сповнена своєї мітології та боговибраності. Звісно, для цієї мети вона покладає у затяжних війнах не одне покоління своїх громадян та витворює притягальний для околиць центр, з якого править імператор та запускається у рух увесь управлінський механізм. Мітологія базується, як правило, на військових перемогах, а боговибраність сяє короною на голові августійшого або ж августійшої. До всього додавалися культура, релігія і згодом технічний прогрес. Потяг зі Львова чи Чернівців до Відня свідчив, що околиці тримаються на натягнутих струнах колії, і чим далі від столиці, тим важливість такого сполучення зростає. У російському Києві чи Володимир-Волинському національну ідентичність українців заміняла російська мова, переписана Карамзіним історія, пам’ятники російським імператорам та різноманітні теорії про один народ, в яких українці, наче заблудлі вівці – куди поженуть, там і зупиняться. Нагадування приходило з літератури. Шевченко переорював пласти нещодавніх історичних подій – Запорізької Січі, воєн Богдана Хмельницького, повстання Коліївщини. Однак потоптана національна пам’ять не функціонувала належним чином в інтелектуальних вимірах для цілого українського суспільства. Її намагалися затерти й заборонити. І головною мішенню завжди була мова, бо саме мова становить кровоносну систему національного організму й літератури.
Мені довелося у підлітковому віці якийсь час мешкати в Кривому Розі. Це були 1970-ті роки. Наша україномовна школа, як тепер мені видається, за стилістикою її архітектури збудована, можливо, 1920 роках, а може в повоєнний період. Була вона двоповерховою, але втиснута поміж п’ятиповерхівок району, що називався тоді площею Артема. Я жив поміж трьома мовними сферами – галицьким діалектом, привезеним до Кривого Рога, літературною мовою, за якою пильнували батьки, й криворізькою бовтанкою, до якої входили російська, місцевий сленґ та східноукраїнський мелос. Навіть для мене, підлітка, це був дивний дисбаланс, з яким нелегко було впоратися. Імперії в Кривому Розі, як кажуть, справляли свій відчайдушний бенкет. Від російської залишилися рудники, назви районів, архітектура старого міста, а радянська виставляла на показ свої агітаційні плакати, насаджувала російську мову, промивала мізки своїм будівництвом примарного комунізму. Єдине, чого вона не могла, – це переконати дядю Колю, який вкалував на шахті, а потім бухав з дружками, що «комунізму далі видні». Інколи мені тепер видається, що та невеличка українська школа була як загнане звіря, з існуванням якого якось змирилися жорсткі криворізькі вулиці. Може, просто пошкодували?
На початку 1980-х, від часу війни в Афганістані, справи радянської імперії починали ставати кепськими. Спочатку вона відмінила відстрочку для всіх студентів від обов’язкової військової служби. Треба було поповнювати людський ресурс, який поволі танув у зв’язку зі значними втратами. Потім з прилавків крамниць зникло маcло. Ми прокидалися о п’ятій ранку, випивали чай та йшли з мамою, щоби влитися у чергу за гастрономом «Київ». Така конспірація була придумана для того, аби цієї понурої черги у сутінках не було видно. Два рази на тиждень з чорного входу там продавали по одній пачці масла на руки, тому мама тягнула з собою мене. Прокидатися так рано та ще стовбичити у черзі мені не хотілося. Як я ненавидів те масло! Здається мені – ні, я просто переконаний, – що вік тієї радянської імперії саме у тих чергах по масло помалу скорочувався, як шагренева шкіра. Черги збільшувалися, а вік скорочувався.
Природній цикл розпаду імперій також пов’язаний із мімікрією. Вони змінюють свої імена, міняють маски, розпочинають війни і наближаються до свого кінця.
31.12.2022