Лаудація для нагородження орденом "За інтелектуальну відвагу"
ВЛАДИ РАЛКО
Мушу почати з того, що я є на цій оказії не з причини свого фаху чи причетності до товариства Капітули. А тому, що є перманентним шукачем ідеалістів – і, на жаль, ці мої тривалі пошуки упродовж усього свідомого життя є майже фатальні. Я був впевненим, що у цьому світі їх майже не залишилось... аж тут ось: є орден, що знаходить і нагороджує достойників за інтелектуальну відвагу.
Ті, хто варті належати до ордену, завжди були і є стовпами цінностей. Колись це були: віра, вірність королю та кодекс честі. Від того часу витекло багато води: зміліли ряди достойних належати до ордену, королі більше не носять своїх корон, а про кодекс честі ніхто навіть вже і не згадує. Натомість навіть у нашому схибленому часі є привід для лицарського чину і причина високої постави: це відвага боронити здоровий глузд.
Більшість ніколи не назве мистецтво зброєю, ніколи не назве мистецтво щитом чи навпаки насиллям. Але це тільки тому, що ми звикли до солодкого образу реальності. Навіть після анексії Криму та Донбасу, масових вбивств і катувань полонених для пробудження зі сну нам потрібен був подразник екзистенційного виміру, і такий, щоб вивертав цю екзистенцію навиворіт – так, щоб аж стало некомфортно. Ми тривалий час дистанціювались від глобальної біди, залишаючи терпіння патріотам і волонтерам, аж поки не побачили фото з Бучі та за вікном летючі балістичні ракети.
Ще задовго до страшних кадрів цим подразником було і є мистецтво української художниці Влади Ралко. І саме вона одна з небагатьох нині стоїть на сторожі здорового глузду.
Творчий портрет Влади Ралко не дуже симптоматичний як для образу української художниці часів Незалежності, він не подібний на жоден портрет жінки у мистецтві, взагалі на жодний портрет. Вона скінчила добру академічну школу Києва в середині 1990-х, легко могла опинитись у цинічному середовищі київського мета-модерну межі 2000-х, натомість обрала шлях спокути ментальних ран нашого часу.
На загал Київська академічна школа – це формальний спадок сталінських лавреатів із липким шлейфом картинності та банального мімезису. І для молодої художниці було легше закрити за собою цю ширму та пірнути у світ безпредметності, постмедійної ілюзії чи веселого балагану часів Януковича, як це зробили десятки успішних художників. Натомість Влада знайшла в собі відвагу випростати хребет, маючи на плечах тягар цієї школи: через власне пережиття болю, комплексів, інтелектуального спротиву й епатажу.
В експертному середовищі тут і за кордоном мистецька творчість Влади Ралко широко відома вже понад тридцять років: вона частий гість престижних арт-резиденцій, а її картини зберігаються у відомих публічних колекціях Берліна, Відня та Лондона. На свій стид, я пізнав цю художницю тільки після “Київського щоденника” (графічно-живописної серії 2013–2014 рр.), бо впевнений: саме ці її роботи перетнули межу, коли мистецтво перестає бути виключно артефактом – зрештою так само, як поезія Шевченка вже давно не є виключно поезією, а радше глобальним національним одкровенням.
21 листопада 2013 року раптом все стало однозначним: проти нас самих повстала наша радянська ідентичність. І ця радянська ідентичність впустила через браму страшного ворога – імперську росію.
Це було дуже відважно: стояти незахищеними грудьми проти кийків на Майдані. Але не менш відважно було знайти на собі рештки совка і гострим лезом це вирізати, аж до відмови розмовляти російською. Я знав тільки одну сильну жінку, що погодилась опублікувати фрагменти свого щоденника за життя. Це була київська художниця Галина Севрук. Ті сторінки були прописані текстами про харківський голод 1940-х. А у Влади Ралко ці образи візуальні, і це в сто разів відвертіше.
Чи може бути відвага інтелектуальною? Ми майже не знаємо цього явища, бо це дуже рідкісні випадки. Для більшості українців війна – боротьба за свою ідентичність та європейський вибір цінностей. Для Влади Ралко, окрім означеного, – це страшна картина деградації людства, суцільна клініка психічних збочень, де немає норми пристойного зображення. Останній графічний цикл Влади Ралко “Львівський щоденник” малювався тут в гостьовому номері Галереї, коли подружжя Буднікових-Ралко евакуювалось до Львова після бомбувань Києва 24 лютого цього року. Я бачив ці малюнки одним із перших, і мені різонув око когнітивний дисонанс: як у свідомості аристократки може з’явитись так багато брутальних анатомічних деталей?
Бачачи мою реакцію і не очікуючи запитання, Влада відповіла: “Війна явила якусь граничну непристойність. Вона порнографічна – це гола функція убивства, рафінованого садизму, позбавленого жодних людських почуттів. Про це треба кричати! Кричати у всіх країнах і на всіх мистецьких платформах”.
Я міг би і не згадати, що в Європі зараз постфеміністична доба і що Влада Ралко удостоєна міжнародної премії “Жінка в мистецтві” (2019), але я мушу згадати про її особливу жіночу оптику, що ґрунтується на тілесності. І треба мати неабияку інтелектуальну відвагу, щоб через тілесність говорити про біль війни.
На завершення я б хотів згадати свіжі слова львівського інтелектуала, кінознавця та поліглота Олега Яськіва, котрий зараз боронить нас на фронті: “Війна ніколи не була чисто мілітарним змаганням. Вона завжди є сумою успіхів у різних сферах”.
Тому віват! Ми маємо вітати лицарку Владу Ралко, що на вістрі пензля несе нам перемогу.
Лаудація для нагородження орденом "За інтелектуальну відвагу"
ВОЛОДИМИРА БУДНІКОВА
Перш ніж розпочати представлення достойного номінанта, я б хотів кількома словами означити поле геройського чину. І, як на мене, найкраще для цього надаються слова відомого українського теоретика мистецтва Казимира Малевича 1922 року: “Починаючи з чорного квадрата, мистецтво – це вже не рафінована кухня матеріалів, але лаконічний вираз «звільненого духу»”.
Я навмисне згадав Малевича і вжив фрагмент його теорії супрематизму, бо наш номінант у іншому часовому вимірі дуже наблизився до такого інтелектуального подвигу.
Київський художник і педагог Володимир Будніков практично пройшов увесь найскладніший “алгоритм актуальної форми” – як це зробили до нього Михайло Бойчук, Казимир Малевич та Олександр Богомазов.
Володимир Будніков вийшов із київської монументальної школи наприкінці 1960-х. І саме тоді, коли це було вкрай непопулярно в антиукраїнському Києві початку 1970-х, він повернувся до витоків народного мистецтва, аби від прадавнього архетипу свідомо нанизувати кільця часу. Відтак став правдивим “жерцем чистого малярства”, геройськи уникаючи пастки кон'юнктури і того, що ми називаємо “тенетами побутовізму”.
Європейські експерти побачили силу його таланту ще в середині 1980-х, коли Володимир перебував на мистецьких резиденціях у Східній Німеччині. Вже тоді німці знали, що в Україні є таланти рівня їхніх Георга Базеліца та Йозефа Бойса. Бо західні колекціонери потайки перетинали кордон східного Берліна, аби потрапити до його майстерні.
Потім, у середині 1990-х, вже в якості професора НАОМА Володимир Будніков кілька років проживатиме у Берліні, аби розібратися зі своїми внутрішніми відчуттями свободи. Бо коли в 1990-му розпався “совок” й українські митці опинились за кордоном, чимало хто відчув, що у нас щось не так із цими категоріями. Від картинності до абстрактного експресіонізму дуже довгий ментальний шлях, навіть коли ти живеш у місті народження експресіонізму. Відтак художник здобув чимало горизонтів тієї свободи, бо вважав, що це єдина субстанція, заради якої треба працювати у мистецтві.
Від початку війни 2014 року його творчість – суцільна війна зі собою: пошук відповідей на запитання «чому?» і «як?». Його недавні проєкти «Політ», інсталяція «Прихисток для світла» – наче затяжна прелюдія того, що зараз почалося в Україні, бо це проєкти, що розповідали про важливість внутрішньої свободи, про світло як метафору мистецької мови – мови, що висвітлює візію майбутнього.
Його останню серію “Час війни” я бачив на підлозі готельної кімнати 5 березня цього року. Тоді ще тільки 16 аркушів найновіших рефлексій про вторгнення спричинили в мене “мороз по шкірі”. А ще більш експресивне сприйняття та резонанс вони отримали через місяць у галереях Європи.
«А як ми можемо інакше? – каже художник. – Без малярства я б напевно збожеволів. Малюємо постійно. Тут, у грудях, накопичилося стільки... що відразу і не висловити. Ми засинаєм і ходимо із цими образами війни кожен день”.
Кожного ранку я бачу на фасаді Музею модернізму залізні об’єкти з інсталяції “Крила”, що їх Володимир Будніков виконав 2010 року в Криму і подарував після анексії півострова Львову. На білій стіні кострубатої тимчасової споруди радянського типу у вільному ритмі замонтовані металеві труби “Крил”. Восени по них спливала дощова вода, а зараз – звисають бурульки льоду. І тільки вночі фахово підсвічений фасад робить із цих крил – динамічну метафору свободи.
Це, як на мене, єдиний об’єкт, що належним чином об’єктивізує трагедію кримських татар у візуальній культурі України – і щоб його створити, мусив бути автор з неабиякою творчою відвагою, відвагою і силою інтелекту.
У часі війни державні премії, грамоти та нагороди більше не мають значення. Зараз спрацьовують зовсім інші чинники – ті, що сигналізують про цінності, цінності, які дарують людям життя. Це здоровий глузд і віра, що дарує відвагу.
Володимир Будніков – один із тих, хто на сторожі головних цінностей. Тому йому по праву належить бути у ордені достойних.
20.12.2022