Історія ордена «За інтелектуальну відвагу»

чи, точніше,

Історія «Ордена Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"» та прийняття «Межа року»

Рівно чверть століття тому, у 1999 році, у Львові під Різдво вперше відбулося унікальне не лише для України, але й для всього центрально-східного регіону Европи дійство – своєрідне підведення суспільних та політичних підсумків року, що минув, і вшанування тих, кого цього року середовище Громадської організації «Незалежний культурологічний журнал "Ї"» вважали знаковими для України і регіону публічними діячами, діячами, які особливо заслужилися в царині інтелектуального осмислення часу і мали відвагу це своє бачення відкрито задекларувати та обстоювати.

З того часу щороку головний редактор «Журналу "Ї"» та голова спеціально для цієї нагоди створеної Капітули «Ордену Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"» організовують у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких у Львові за адресою вул. Коперніка, 15 прийом з цього приводу та саму акцію вшанування номінантів. Кандидатур відзначуваних щороку обирається небагато – в залежності від року, політичної та суспільної ситуації, від однієї до п'яти. Сама акція зазвичай дійсно відбувається напередодні Різдва.

Водночас на цьому заході відбувається і вручення молодшої відзнаки Капітули «Відзнаки Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За добру справу"». Ця відзнака має локальний, галицький вимір. Вона признається особам, які прислужилися інтелектуальному розвитку галицького загалу.

Ідея заснувати «Орден Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"» народилася значно раніше, ще у середині 1990-х років. Вже тоді (а Незалежний культурологічний журнал «Ї» виходить з 1989 року) середовище Журналу «Ї» відчуло і усвідомило, що однією з найістотніших проблем розвитку сучасних українських інтелектуальних середовищ є проблема розриву поколінь. Кожне наступне покоління українських інтелектуалів неначе все починає спочатку, так, неначе перед ним нікого не було. І на це були реальні історичні причини. Причому ця проблема була характерною не тільки для нас, того на той час молодого і активного покоління людей, які входили в активне суспільне, політичне, наукове та інтелектуальне життя у 1990-х роках. У цьому сенсі у 1990-х роках в життя входило покоління умовних восьмидесятників. Потреба утвердження неодмінно передбачала і пошук зв’язку, але і певну опозицію до своїх попередників на всіх цих царинах. А для нас такими попередниками були всім знані і славні шестидесятники – інтелектуали, які утверджувалися у ще підсовєтські 1960-ті роки. Тобто стосунки були не такі прості, часто амбівалентні. Вже не кажучи про те, що і розрив між поколіннями все ж був. Але і шестидесятники, своєю чергою, також не до кінця були пов’язані з попередніми генераціями українських суспільних діячів та інтелектуалів. Так, важко було б знайти пряму спадкоємність Івана Драча (1936–2018) чи Івана Дзюби (1931–2022) з учасниками українського руху спротиву 1930–1940-х років – особливо з інтелектуалами домінуючих тоді націоналістичних чи клерикальних середовищ. Сталінізм, і не тільки, попіклувалися про те, щоб між цими двома генераціями, завдяки ГУЛАГу та еміграції, було вирито величезну прірву. Тільки у часи Незалежності це провалля почало поволі засипатися.

З огляду на це ми з Олесем Пограничним поставили перед собою завдання засипати ці прірви між поколіннями, не лише вводити в обіг їхні інтелектуальні напрацювання, але й віддавати належне тим, хто був нашими попередниками і вчителями – навіть коли ми цього так до кінця і не усвідомлювали. Тим більше, що невблаганний час вже тоді, у тепер далеких 1990-х, під байдужість загнаного у злидні загалу, непомітно забирав їх із життя. Вже тоді ми добряче спізнювалися. І мова не лише про вбитого совєтською системою Василя Стуса (1938–1985). Але і про легендарного українського інтелектуала Юрія Шевельова (1908–2002). І про Григорія Кочура (1908–1994), якому ми всі так і не встигли віддати належне, хоча для нашого середовища він вже тоді був і легендою, і вчителем. І таких вартих великої уваги осіб було чимало.

Сьогодні стала дуже популярною різного роду нагородна біжутерія. Масово чи не кожна райдержадміністрація чи більш-менш вагома організація започатковує і виготовляє різного роду, ваги та цінності відзнаки. У середині 1990-х так не було: ще був острах – бо ж «чи можна?» Ми вже тоді не хотіли брати участі у такого роду профанації. Ми не могли піти на заснування ще однієї пустопорожньої брошки. Завдання, яке ми ставили перед соболю, виключало такого роду девальвацію суспільних нагород. Тепер, в умовах війни і потреби відзначати та стимулювати дійсно достойних, створення таких відзнак командирами бригад, батальйонів чи різного роду командувань має сенс. Однак тоді, ще задовго перед війною, всі ці відзначення, разом з державними, масовано профанувалися. А тому такі безсумнівно заслужені особи, як Юрій Шевельов чи Григорій Кочур, так і не дочекалися заслуженої поваги. Вони відійшли. А дуже важливо, щоб цей жест поваги від загалу, для якого вона працювала весь час, людина відчула за життя.

Отож нашою провідною ідеєю стало заснування «Ордену Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"».

Кожне слово у такій довгій назві має свій сенс.

Чому Орден? Вже минуло сто років, як всі забули первинний сенс цього слова. Орден – це не той знак, який пришпилюють на груди чи носять на шиї. Металевий знак – це тільки засвідчення того, що людина, яка його удостоєна, є членом якоїсь спільноти – власне Ордену, Ордену як організації. Орден – це перш за все певна реальна чи уявна (майже як за Бенедиктом Андерсеном) спільнота.

І середовище Громадської організації «Незалежного культурологічного журналу "Ї"», яке на той час було дійсно у всіх сенсах молодим (у відповідності з давньогрецькою традицією, саме входило у вік акме (ακμή) (сорокаріччя)) нагально потребувало створення цієї спільноти – якщо не організаційної, то духовної. Середовище «Журналу "Ї"» виставляло для самого себе певні реперні точки, означувало свою інтелектуальну територію. Тому спільнота «інтелектуальних і мужніх» стала основою середовища «Журналу "Ї"», принаймні у статусі «патронів» цього середовища. Для нас було великою честю, коли справді інтелектуально відважні ласкаво погоджувалися прийняти цей знак нашого визнання і стати нашими патронами та побратимами.

Чому ми наполягали саме на інтелектуальній відвазі? Та тому, що «Журнал "Ї"» перш за все працював саме в інтелектуальній сфері. Звісно, сьогодні дуже важлива військова доблесть. Але, з усією повагою до військової відваги, – вона є останнім аргументом, аргументом, коли инших вже не залишилося. Свого часу Отто фон Бісмарк (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815–1898) зауважив: «Ворог іде туди, де програє вчитель і священник». Вже тоді ми бачили, що ми програємо, програємо цілі генерації і регіони. Вже тоді ми бачили диву гідну безпечність і дітвакуватість незрілого українського суспільства і держави. І тоді, як і тепер, є важко. Але саме інтелектуальної складової поставанню українства та власне українському державотворенню бракувало. Не все зводиться до матеріальних складнощів сьогодення та щоденного піклування про хліб насущний. Знову ж пошлюся на ще одного прусака, автора моєї чи не однієї з перших юнацьких лектур – Артура Шопенгауера (Arthur Schopenhauer, 1788–1860) – який назвав свій базовий твір «Світ як воля та уявлення» (Die Welt als Wille und Vorstellung, 1819). Ми формуємо світ, у якому живемо. Він постає не лише з огляду на силу фізичних чи суспільних невідворотних процесів. Ми маємо на нього вплив. Однак щоб впливати, потрібно щонайперше уявити, який світ ми хочемо збудувати. Ще напередодні розпаду комуністичної системи наші найближчі сусіди – поляки, чехи, литвини – створили бачення свого майбутнього. Вони бачили його не у формі поетизмів, як ми, а в участі у европейському, атлантичному співтовариствах, в демократії і вільному ринку. І пішли до цієї уявленої ними і прийнятої їхніми суспільствами мети. Натомість ми все ще масово голосували з комуністів, аферистів та міцних посткомуністичних господарників – тобто за сир у пастці для мишей – а тепер за «мир вже завтра»… Ну, і маємо… Отож, створення моделі майбутнього світу українців було і є одним з найперших завдань як тоді, так і тепер. А сконструювати і уявити його можуть тільки інтелектуали-візіонери.

Однак одного уявлення замало. Та й для того, щоб заглянути у майбутнє, потрібна неабияка відвага – бо там нас може чекати не лише успіх, але й катастрофа. Ну, от хто насправді відважиться сьогодні заглянути у майбутнє України? Страшно? Тому ці інтелектуали-візіонери повинні бути двояко відважними.

По-перше, мало того, що ти бачиш цей проєкт майбутнього, – важливо його публічно проголосити як програму дій. У 1990-х це було ще дуже ризиковано. Покруч посткомунізму та російського імперіалізму вже піднімав голову. Та навіть з боку одурманеного українського суспільства можна було наразитися на публічний остракізм за такі декларації. Тоді для українського загалу головними завданнями все ще були добрі стосунки з Російською Федерацією та плекання російської мови/Церкви/бізнесу в Україні…

А по-друге, потрібна була неабияка мужність не лише декларувати свої демократичні/европейські/трансатлантичні засади, але і наполягати на їх спровадженні у життя. Тобто потрібна була неабияка мужність бути активним, властиво, бути в прямому сенсі цього слова – діячем.

Саме тому ми й заснували саме «Орден», саме «За інтелектуальну», і саме «Відвагу».

Наступним завданням для нас стало питання форми нагородження, інституції чи спільноти, яка просить номінантів прийняти цю відзнаку та стати членом Ордену, членом нашого уявного співтовариства.

Тому для оперативного виконання поставлених перед самими собою завдань ми створили Капітулу Ордену – групу осіб, які працюють впродовж всього року і на своєму закритому засіданні обирають із запропонованих впродовж року кандидатур Номінантів, яких потім просять прийняти відзнаку і ввійти в Орден інтелектуально відважних.

Щодо форми знаку, який засвідчує членство Номінанта в Ордені, то це питання вирішилося саме собою. Засновником спільноти інтелектуально відважних стало середовище «Незалежного культурологічного журналу "Ї"». Коли ми 1989 року засновували тоді ще самвидавний журнал, то теж задумалися, як його назвати. І вирішили назвати його однією, проте дуже українською літерою «Ї». Це і засвідчення своєї українськості, і водночас тоді ще обіцянка розставити всі крапки над «і» – «ї». І, здається, чверть сторіччя це невтомно робимо… Інтелектуально відважні, як витікає з самого визначення, тим більше покликані розставляти всі крапки над «і»! Ідея була знайдена. Тим більше, що сам розроблений відомим львівським графіком Ігорем Подольчаком логотип Журналу «Ї» якнайбільше відповідав засадам фалеристики як поєднання змісту та сучасної форми. Цей логотип і ліг в основу форми знака.

Знак «Ордена Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"» вручається на командорській (нашийній) стрічці синього кольору. Сам знак виготовляється з чистого срібла. До знаку додається відповідна іменна Грамота, яка засвідчує акт прийняття в Орден.

«Відзнака Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За добру справу"» теж виготовляється зі срібла, однак вручається на офіцерській (нагрудній) стрічці і теж супроводжується грамотою, яка засвідчує акт отримання відзнаки.

Водночас визнання такої гідності не може відбуватися кулуарно, десь у кабінеті поза увагою широкої, хоча й не випадкової, а добірної, спільноти. Тому було вирішено, що церемонія відбуватиметься з дотриманням всіх регламентів, передбачених у такого роду церемоніях. Церемоніал був взятий з протоколів прийняття в Ордени, що мають вже столітні традиції – з усіма діючими особами. Звісно, тепер ці церемонії можуть здатися комусь занадто консервативними, але ми були свідомі того, що тоді ми творили Традицію. А тому в цьому ледь театралізованому дійстві ми не могли обійтися без Майстра церемонії, який і є головним розпорядником дійства, без Промовця, який окреслює підсумки року, без Лаудаторів, які представляють Номінантів широкому загалу, без Компаньйонів Номінантів, які супроводжують їх по лабіринтах самої церемонії, ну і без промінентних Модераторів, які заповідають дійство. Театр? Свято? Так. Театр, яким є кожне Свято…

Бо ж церемонія, яку ми назвали «Межа року», мала б запам’ятовуватися, ставати подією року. Вона не мала б нагадувати ті заяложені вручення грамот в адміністраціях різного рівня. Тому було прийнято, що захід дійсно відбуватиметься у максимально урочистій атмосфері, у формі, яка є обов’язковою не лише для організаторів, але і для всіх учасників дійства – починаючи з дрес-коду, завершуючи прийняттям. Як театр, то театр. І участь у ньому беруть усі.

Місцем проведення заходу визначено Палац Потоцьких у Львові – найбільш репрезентативна будівля такого роду в місті. Хоча були й виключення. Перші заходи відбувалися у Тронній залі колишнього Королівського палацу на площі Ринок, 6. Одна з церемоній відбулася сцені Майдану – це було зумовлено подіями Революції Гідності.

Хоча перший прийом, тоді ще без відзначення інтелектуально відважних, однак вже з промовою головного редактора, відбувся 28 грудня 2000 року в Королівському палаці.

Було чітко визначено час проведення заходу – власне кінець року, грудень, перед Різдвом. Хоча і тут були винятки – історичні події наших Майданів вносили невідворотні корективи.

Отож, церемонія розпочинається з перелічення всіх до цього відзначених достойників.

Потім Промовець, а ним є головний редактор Журналу «Ї», проголошує щорічну промову на «Межу року».

Після цього Номінантів окремими промовами представляють Лаудатори.

Далі відбувається сам акт вручення відзнак Ордена – його здійснюють Компаньйони Номінантів.

Саме дійство зазвичай супроводжується музичним супроводом. Кожного року він инший і відповідає духові часу.

За чверть століття (з 2000 до 2023 року) спільноту Журналу «Ї», саму Капітулу Ордену та спільноту довкола нас вшанували своєю згодою прийняти «Орден Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"» 57 достойників. А саме:

– Борис Тарасюк – міністр закордонних справ України;

– Наталя Яковенко – історик, професор – кавалери 2001 року;

– Мирослав Попович – філософ, директор Інституту філософії;

– Емма Андієвська – мисткиня та поетка (ФРН) – кавалери 2002 року;

– В’ячеслав Брюховецький – президент Національної Києво-Могилянської академії;

– Роман Віктюк – режисер (Росія) – кавалери 2003 року;

– Мирослав Маринович – публіцист, правозахисник;

– Валентин Сильвестров – композитор;

– Григорій Грабович – літературознавець (США) – кавалери 2004 року;

– Борис Гудзяк – ректор Українського католицького університету (США);

– Анджей Нікодимович – композитор (Польща);

– Павло Чучка – громадський діяч – кавалери 2005 року;

– Богдан Осадчук – історик, політолог, публіцист (ФРН);

– Роман Петрук – мистець;

– Євген Захаров – правозахисник – кавалери 2006 року;

– Мустафа Джемільов – дисидент, Голова Меджлісу кримськотатарського народу;

– Леонід Фінберг – редактор, громадський діяч – кавалери 2007 року;

– Ігор Ісіченко – архієпископ Української Автокефальної Православної Церкви, науковець, письменник;

– Анатолій Гриценко – голова комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони – кавалери 2008 року;

– Ігор Шевченко – історик-візантолог, дійсний член НТШ, УВАН, член-кореспондент Американської академії наук і мистецтв (США);

– Оксана Пахльовська – письменниця, культуролог, громадська діячка;

– Андрій Содомора – перекладач, письменник – кавалери 2009 року;

– Ольга Гнатюк – письменниця, літературознавець (Польща);

– Ярослав Грицак – історик, професор Українського католицького університету;

– Мойсей Фішбейн – поет і перекладач (Ізраїль) – кавалери 2010 року;

– Богдан Гаврилишин – видатний економіст та громадський діяч, член Римського клубу (Швейцарія);

– Богдан Сорока – видатний художник-графік, громадський діяч – кавалери 2011 року;

– Кармелла Цепколенко – композитор;

– Костянтин Сігов – головний редактор часопису «Дух і Літера»;

– Микола Княжицький – журналіст – кавалери 2012 року;

– Руслана Лижичко – громадська діячка, співачка, волонтер – кавалер 2013 року;

– Богуміла Бердиховська – громадська діячка, політолог, авторка (Польща);

– Сергій Дацюк – філософ, громадський діяч, блогер – кавалери 2014 року;

– Влад Троїцький – режисер;

– Тібор Сільваші – художник – кавалери 2015 року;

– Іза Хруслінська – журналістка (Польща);

– Тарас Прохасько – письменник, журналіст – кавалери 2016 року;

– Євген Бистрицький – філософ;

– Оксана Линів – диригент;

– Павел Смоленський – журналіст (Польща) – кавалери 2017 року;

– Йосиф Зісельс – правозахисник;

– Святіший Патріарх Філарет ще тоді існуючої УПЦ КП – кавалери 2018 року;

– Тамара Гундорова – літературознавиця;

– Станіслав Росєк – професор Гданського університету, головний редактор видавництва «Slowo/Obraz. Terytoria» (Польща);

– Олександр Ройтбурд – художник, директор Одеського художнього музею – кавалери 2019 року;

– Роман Кісь – дисидент, філософ і громадський діяч;

– Орест Друль – редактор інтернет-видання «Збруч» – кавалери 2020 року;

– Юрій Щербак – письменник, надзвичайний і повноважний посол України;

– Андрєй Піонтковський – політолог, дисидент (США);

– Петро Рихло – перекладач, літературознавець, професор Чернівецького університету;

– Тарас Компаніченко – композитор, кобзар, лідер гурту «Хорея Козацька» – кавалери 2021 року;

– Влада Ралко – художниця;

– Володимир Будніков – художник;

– Тімоті Снайдер – історик та письменник (США) – кавалери 2022 року;

– Альвідас Нікжентайтіс – історик, громадський діяч, директор Інституту історії Литви (Литва);

– Анджей Бетлей – історик мистецтв, професор Ягеллонського університету, директор Королівського замку на Вавелі (Польща);

– Олег Хома – філософ, професор Києво-Могилянської академії;

– Роман Шпорлюк – історик, політолог (США) – кавалер 2023 року.

Серед них громадяни різних країн. А саме:

– 41 громадянин України;

– 7 громадян Польщі;

– 5 громадян США;

– 1 громадянин Литви;

– 1 громадянин Ізраїлю;

– 1 громадянин Швейцарії;

– 1 громадян Росії (і той львів’янин Роман Віктюк).

Відзнаку «За добру справу» згодилося прийняти 16 достойників. А саме:

– Іван Малкович – головний редактор видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»;

– Юрій Іздрик – головний редактор часопису «Четвер»;

– Тарас Чубай – співак – кавалери 2004 року;

– Ірина Волицька – режисер, творець проєкту «Театр у кошику»;

– Роман Ревакович – композитор, диригент, громадський діяч (Польща);

– Маркіян Іващишин – громадський діяч, автор ідеї і керівник Культурного центру «Дзиґа» та клубу «Лялька» – кавалери 2005 року;

– Маркіян Бедрій – автор ідеї «Світу кави»;

– Роман Стельмащук – диригент, засновник Фестивалю старовинної музики у Львові – кавалери 2006 року;

– Петро Рихло – перекладач – кавалер 2007 року;

– Віра Меньок – літературознавець – кавалер 2008 року;

– Мар’яна Савка – письменниця;

– Анджей Хлопєцький – музичний критик (Польща) – кавалери 2011 року;

– Сімон Камартін – композитор (Швейцарія);

– Іоланта Пришляк – диригент – кавалери 2015 року:

– Хосе Турчик – громадський діяч – кавалер 2020 року;

– Віоліна Петриченко – піаністка – кавалер 2023 року.

Серед них громадяни різних країн. А саме:

13 громадян України;

2 громадян Польщі;

1 громадянин Швейцарії.

З роками урочисте прийняття «Межа року» дійсно стало однією з головних підсумкових подій Львова, а, може, і не лише Львова… Багато хто зустрічається дійсно раз на рік, і то на цьому заході.

Отож, як вже було описано, у відповідності з Регламентом церемонії головний редактор «Незалежного культурологічного журналу "Ї"» щороку має підготувати і виголосити на «Межі року» підсумкову промову, де у короткій формі, можливо у формі метафоричній, підвести справді посутні, на його думку, підсумки року і кинути погляд у майбутнє.