“…коли почалася війна, до мене одразу сталителефонувати друзі із закордону
і співчутливо казати: ми подумки з вами. Але це надто абстрактно,
відсторонено, — будьте із нами тілом! Адже вбивають наші тіла!
Убивають живих людей. Нам треба вашу залученість,
бо коли вас немає поруч, коли ви не визнаєте цю війну своєю,
— ви не розумієте, не відчуваєте масштабу трагедії.
Влада Ралко
25 лютого, на другий день війни з ініціативи Тараса Возняка Львівська галерея мистецтв прийняла у своїх гостьових кімнатах перших біженців: родину художників Буднікових-Ралко.
Кілька днів забрали клопоти, щоб спровадити дітей та внуків подалі від війни — до братньої Польщі, а всі дні після того митці знову пірнули в роботу. «А як ми можемо інкаше? Без малярства я б напевно збожеволів. Малюємо постійно. Тут, у грудях накопичилося стільки... що відразу і не висловити. Ми засинаєм і ходимо із цими образами війни кожен день. У нас було заплановано багато мистецьких резиденцій у Європі: чекають у Берліні, Марселі..., але не можемо Україну покинути. Тут все своє», — пояснює Володимир Будніков.
Ще у середині 1990-х відомий київський живописець, професор НАОМА Володимир Будніков кілька років жив у Німеччині. Близько двох років зайняло, що розібратися зі своїми внутрішніми відчуттями свободи. Бо коли в 1990-му розпався совок, і українськи митці опинились закордоном, — чимало хто відчув, що у нас щось не так із цими категоріями. Від картинності до абстрактного експресіонізму — дуже довгий ментальний шлях, навіть коли ти живеш у місті народження експресіонізму, навіть коли у берлінській галереї поряд із твоїми картинами експонуються легенда німецького повоєнного мистецтва Георг Базеліц. Відтак художник здобув чимало горизонтів тієї свободи, бо вважав, що це єдина субстанція, заради якої треба працювати у мистецтві.
Від початку війни 2014 року його творчість — суцільна війна зі собою: пошук відповідей на запитання «чому?» і «як?». Його недавні проекти «Політ», інсталяція «Прихисток для світла» — наче затяжна прелюдія того, що зараз почалося в Україні, бо це проекти, що розповідали про важливість внутрішньої свободи, про світло як метафору мистецької мови – мови, що висвітлює візію майбутнього.
На підлозі готельної кімнати художник розклав 16 аркушів найновіших рефлексій про вторгнення... Тут багато того, що сталося вже після намальованого: чорні задимлені пейзажі, поля, вкриті трупами російських вояків, розпанахані танками чорноземи, лики смерті ... і безкінечні шибениці, під якими моляться ангели смерті. «Ці солдати російські — це ж суцільні трупаки!! Тільки вони, суки, ще цього не знають!» — каже Володимир Будніков.
Сам художник народжений два роки по Другій світовій, він із повоєнного покоління, що увібрало всі травми окупації через молоко своїх матерів. Після баченого на власні очі бомбування Києва, такі люди вже не вірять у міфологізовану «доблесть російського солдата». «Натомість, наразі ми стикнулися з таким, чому поки немає назви. Звісно, ми намагаємося підлаштувати нову реальність під історичні паралелі, позначити знайомими термінами дещо геть нове. Коли бракує потрібного слова, я вдаюся до малювання. Це рятує від оніміння останніх днів», — розповідає художник. У творах Буднікова багато ударів навхрест та площин, що наче злистуються на робочому столі. Так працює віртуальна пам’ять. І хоча він не з покоління віртуальної епохи, а все одно мислить моделями сучасного світу. Будніков — митець масштабних узагальнень і епічних горизонтів, тому за цими начерками ховається набагато більше, аніж можна тепер відчитати.
Його дружина Влада Ралко з іншого покоління — наче доповнююча антиномія — художниця екзистенційного виміру. Але Влада Ралко вивертає цю екзистенцію на виворіт — так, що аж стає некомфортно. Для неї ця війна — суцільна клініка психічних збочень, де немає норми пристойного зображення.
Багато малюнків геніталій та анатомічних деталей наче унаочнюють навчальну анатомію фізіологічних паталогій в медицині. Скидається на те, що це колективна анатомія росіян за Фройдом: ось тобі й Єдипів комплекс, ось тобі — патологічна реалізація тваринного лібідо. Навіть бомби нагадують фалічні профілі.
Але ж хіба ми не живемо в час морального каліцтва. Чи раптом ці виродки, що бомблять цівільні квартали, не є паталогічними моральними виродками? Теперішня шовіністична хвороба російської татарви — генно успадкована паталогія: народжувати загарбників. І про це кричить Влада Ралко, зображаючи лоно вагітної росіянки на УЗІ.
«Війна явила якусь граничну непристойність. Вона порнографічна — це гола функція убивства, рафінованого садизму, позбавленого жодних людських почуттів», — каже Влада Ралко. Гіпертрофований російський фетиш “голуба миру”, що перетворився у двоголову хтиву гуску, що несе яйця-бомби, — це також про російський колективний організм.
«Як можна малювати ці брутальні фалоси та вагіни! Що за збочене мистецтво!», — писали про Владину творчість відвідувачі її проектів у галереї свого часу ще до війни. А вже тепер — це дуже дохідливі і прямоцільні образи, бо раптом всі стали мислити категоріями жаху та відрази до насильства. Щось подібне свого часу закидали Френсісу Бейкону на початку 1970-х за його «вивернуті суглоби» та кров, на що він тоді дуже влучно відповів: « У вас викликає огиду кров? Та невже? Тоді зробіть бодай щось, що б ця кров у світі перестала литися!».
Мілітаризм — це найгірше вираження колективного образу морального збочення. Про це треба кричати як про глобальну інфекцію і фізіологічну патологію великої частини людей. Так, їх дуже багато. І вони живуть біля нас.
