Роман Леоніда Мосендза “Останній пророк” задумувався як пенталогія, але були написані й опубліковані тільки три перші частини — оповідь обривається на моменті першої зустрічі Івана Хрестителя з Ісусом, яку автор розміщує ще перед осяянням самого Івана. Ця незавершеність, яка є наслідком смерті автора в 1948 році, перетворює роман із планованої історії героя на історію дорослішання, причому йдеться про юнака з підлеглої спільноти — історію дорослішання Івана Хрестителя (у книзі — Єгоханан) описано чітко у контексті римського панування над Юдеєю.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, перш ніж братися до аналізу тексту Мосендза, слід взяти до уваги дві речі. Насамперед, Мосендз належав зразу до двох знакових середовищ української культури ХХ століття — “вісниківської квадриги” та Празької поетичної школи. Фактично, перше було якоюсь мірою квінтесенцією другого, позаяк до нього, крім Мосендза, увійшли троє інших чи не найблискучіших представників Празької школи — Євген Маланюк, Олег Ольжич та Олена Теліга. А самі “пражани ” цікавилися у своїй творчості передусім темами української ідентичності, історичним символізмом і, зрозуміло, філософією та смислами української історії.
Щоправда, форма вислову їхня була переважно поетичною — не дивно отож, що й усю Празьку школу назвали “поетичною”. Прозаїків серед них було мало, ще менше таких, які писали прозу не на теми недавно пережитого, як це робив Юрій Липа, а історичну белетристику в повному змісті слова — і Мосендз був одним із таких “білих круків”.
Одним із центрів уваги — і, відповідно, зусиль — для “пражан” була героїчна особистість, призначена до боротьби в ім’я визволення своєї спільноти від ворогів і розбудови власної держави. З іншого боку, особистість в їхній уяві рівнялася “лицареві”, “аристократові духа”, що передбачало цілий комплекс особистих рис: відчуття власної гідності, відвагу, шляхетність, слідування цінностям і так далі.
Такий “крен” дуже відрізняв їх від попередників, у яких герой був радше втіленням “народного духу” — відповідно, не міг критично відрізнятися від загалу, а його достоїнством було вміння подобатися “народу” і прислухатися до нього. Тут навпаки герой ставав героєм із власним ціннісним кодексом, що, на думку “пражан”, походив із певних природних законів.
Як наслідок — незакінчений роман Мосендза можна без особливих застережень трактувати як осмислення долі України і водночас процес доростання героя через алегорію, у даному разі — до долі євреїв під контролем Риму. Прийом в українській літературі не новий, з огляду щонайменше на “І ти колись боролась, як Ізраїль, Україно моя...” Лесі Українки та “Мойсея” Івана Франка.
От тільки все це було покладено і пропущено через досвід покоління 1920–1930-х — з їхніми ідеями, болями і бажаннями врешті відвоювати незалежність. У цьому плані симптоматична уже сама назва: як відомо, Івана Хрестителя постійно запитували, чи він, бува, не месія, якого віддавна чекають, — і він постійно відповідав, що ні, а справжньому Месії він не достойний навіть розв’язати сандалії. Звідки і логіка поняття “останній пророк” — Іван Хреститель справді виявився останнім у довгому ряду пророків, які провіщали пришестя Месії, але самі ним не були.
І тут доречно згадати, що те покоління вважало себе передусім “слугами Незалежності”, вважаючи своєю метою не самореалізацію, а здобуття незалежності України. У такій системі координат націоналісти справді були колективним “останнім пророком”, хоча в ситуації історії України ХХ століття вони виявилися радше передостанніми пророками, позаяк їх і Незалежність розділяло ще покоління дисидентів.
Сюжет починається символічно — не так з історії народження Івана, як з історії смерті Захарії. Власне тоді від біблійного сюжету залишається тільки мінімум — наприклад, практично відсутня історія з онімінням Захарії. За сюжетом Захарія стає жертвою фізичного насилля та словесного приниження і вмирає не стільки від фізичних наслідків побоїв, скільки від відчуття ганьби. Єгоханан є фактично тим, кого поляки називають pogrobowiec — дитина, народжена по смерті батька. Враховуючи, що Захарія належить до привілейованого завдяки своїй суспільній місії стану, напрошується досить прозора, але й страхітлива алегорія: ідеться не про що інше, як про поступове вбивство еліти — але не фізичне, а моральне. А саме про те, що бути повноцінною елітою підкореного народу неможливо, позаяк мало того, що тобі загрожує фізичне насильство, то ти ще й стаєш об’єктом постійних насмішок і знецінення. Все це перетворює суспільну місію у хронічне мучеництво, яке вбиває. Наслідком чого стає фактичне безбатченство наступних поколінь, які змушені доходити всього за допомогою інших родичів, друзів, зрештою, навчаючись на власному досвіді.
Те, які небезпеки може містити отой власний досвід, показано на прикладі самого Єгоханана, як названо Івана в романі. У якийсь момент хлопчик, захоплений виглядом римських когорт, починає сприймати Рим як щось краще, цікавіше, блискучіше і, хоча про це ще не йдеться, перспективніше. За якийсь час починаються ігри “у римське військо” та подібне. По суті, Мосендз описує не що інше, як перший етап асоціації з імперією. Цю зміну зауважує Елісеба, матір Єгоханана, і вона ж за порадою приятеля покійного чоловіка перехоплює ініціативу, оповідаючи синові героїчні легенди з історії власного народу. По суті, Мосендз змальовує технологію одного з найефективніших способів протистояння імперії — власний міф, який передається від батька до сина чи від матері до доньки. Характерна і роль жінки як транслятора міфу про власну ідентичність.
Втім, після виходу до Єрусалима, де Єгоханан має навчатися, виявляється, що основні конфлікти і спокуси підстерігають його не у сутичці з чужинцями, а серед своїх. По суті, останній етап, який висвітлений у романі, — це почергові спроби Єгоханана знайти серед пропозицій тогочасного юдейського життя “своє”, яке зрезонує з його внутрішнім світовідчуттям. Починається з науки у фарисеїв, яку він з часом не сприймає через книжність і фальш на тлі реальних викликів. Невдачею закінчується і спроба приєднатися до еллінізованих садукеїв — ті вирішують, що Єгоханан усе ж занадто фарисей (у сенсі світогляду, а не того значення, якому зараз надають цьому означенню). В результаті стає ясно, що Єгоханан не пасує ні до статечного і традиційного світу “старших”, ні до модернізованої частини молодших. Після цього він пробує стати частиною зелотів — у тогочасній Юдеї це був свого роду аналог радикалів, які застосовували методи персонального терору.
І от власне зелоти у цьому сенсі найцікавіші, позаяк вони єдині проходять еволюцію. Провідник зелотів Іродіон на початку оповіді змальований як ватажок розбійників — щоправда, переважно очима римлян, які його і ловлять. Характерно, що ставлення римлян до місцевих народів, передусім до євреїв, змальовано у дуже орієнтальних барвах — ті і нещирі, і галасливі, й облудні, і нераціональні, і, очевидно, зовсім не розуміють благих намірів пришельців їх “цивілізувати”.
Іродіона зрештою ловлять і утримують у принагідній імпровізованій в’язниці, звідки його таємно звільняє не хто інший, як Єгоханан. Наочна варіація на тему того, як збройна боротьба, з одного боку, скочується на грань розбійництва у ситуації, коли еліти підкореного народу не підтримують її, а з іншого — як вона все ж підживлюється за рахунок молоді, невдоволеної власним приниженим становищем.
Через роки Єгоханан знову натрапляє на Іродіона, тільки вже в ролі ватажка зелотів. І тут Єгоханан ясно бачить еволюцію — колишній герой перетворився на таки майже справдешнього розбійника. Втім, Єгоханан явно не зауважує, що питання не так у еволюції Іродіона, як у його власній зміні позиції. Те, що для підлітка було героїзмом і втіленням героїчного, для юнака вже є дріб’язковим розбишацтвом.
Власне, зміна оптики Єгоханана як на зелотів, так і на більш благонадійні групи тогочасного юдейського суспільства є найяскравішим проявом еволюції героя. Її відповідником є метання самого молодого покоління, яке станом на період війни за незалежність 1917–1920 років у масі своїй саме було ще дітьми і яке не задовольнялося ні пропозиціями “старих” партій, ні прикладом окремих випадків персонального терору. Справді, фарисеїв та садукеїв легко асоціювати з тогочасними лідерами — наприклад, акцент на бороді первосвященника Ганана спокушає до думки, а чи не Михайла Грушевського вивів автор у цій іпостасі. А ось Іродіон непогано поміщається десь між отаманами та Мирославом Січинським. Але проблема в тім, що станом на міжвоєнний період жодне з тих середовищ не могло запропонувати такої відповіді на виклики, яка була б прийнятна для “дітей війни”, які тільки підросли.
Розповідь Мосендза урвалася на моменті зустрічі з єсеєм-цілителем. Тут виникає спокуса припустити, що йдеться про Христа, — але перевірити це можна було б, якби були написані останні дві частини пенталогії...
10.12.2022