На відміну від більшості текстів історичної белетристики, “Птах високого лету” Леоніда Мосендза не апелює до конкретної події, особистості чи часового проміжку якщо не в суто історичному плані, то бодай у легендарному. Судячи з прізвища головного героя — фон Райнбург — ідеться про Німеччину. Зважаючи на увазі до подробиць побуту лицарства й акценті саме на дрібній шляхті, текст радше стосується пізнього Середньовіччя з його пошестю здрібнілої знаті, яка не завжди знала, де себе притулити.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Сюжет відносно простий: перед нами історія життя Карла фон Райнбурга, єдиного сина збіднілого рицаря барона фон Райнбурга. До певного віку молодий Райнбург (“бароненко”, як величає його Мосендз) живе у батьківському замку і грається з селянськими дітьми. Так триває до моменту, коли його віддають на навчання та життя у замок багатих знатних родичів, де він вчиться лицарському ремеслу та добрим манерам. Хоча Карл продовжує на літо приїжджати до батьківського замку, нове виховання все сильніше віддаляє його від колишніх ровесників ігор. Врешті доходить до остаточного розриву. Карл далі провадить життя лицаря, яке він повністю покладе на бойові подвиги й осягнення лицарського ідеалу. На старість він повертається до батьківського замку і живе там самотою, час від часу розвіюючи її візитами гостей — з часом його домівка стає центром товариського життя в околиці.
Одного дня, втім, стається незвичайна подія — на полюванні барон загубив улюбленого сокола. Розшуки, на які зігнали все село, не дали результату. Навряд чи барон побачив би ще свого улюбленця, якби не селянин, який приніс птаха в замок і розповів, що один із молодих кріпаків знайшов сокола і сховав його, а він, по суті, вкрав його і приніс до замку.
Згідно з законом, простолюдин не мав права тримати соколів і полювати з ними, а за порушення цього правила винуватцеві загрожувала смерть. Відповідно до цього, Карл фон Райнбург наказує схопити юнака і привести до замку. І тут з’ясовується дві несподівані та вражаючі подробиці: передусім, що порушник — внук друга дитинства барона, також Карла, і його першого кохання Катерини; крім того, він під час допиту вражає героя логікою своїх думок, яка більше личила б самому баронові у контексті лицарського кодексу, згідно з яким він жив. Незважаючи на це, барон фон Райнбург вирішує вчинити згідно з буквою закону і віддає юнака на муки.
Власне у моменті виконання кари відбувається другий крутий поворот — барон, вражений мужньою поведінкою юнака, яку вважає ознакою лицарськості, скасовує покарання й оголошує про всиновлення хлопця та призначення його спадкоємцем Райнбурга.
У принципі, вже сама “позачасовість” сюжету (у сенсі відсутності чітких прив’язок до конкретного регіону, часу та подій) натякає на те, що доречніше говорити не так про історичне тло твору, як про історизм — тобто ситуацію, коли йдеться тільки про задіяння окремих елементів певного історичного періоду, аби створити видимість причетності до певного нього. Одначе і в цьому випадку постає питання — чому вибрано саме пізнє Середньовіччя, а не, до прикладу, Античність чи Давній Єгипет?
Відповідь на це запитання стає очевидною, якщо пам’ятати, що сам Мосендз належав до кола “Празької школи” з її інтересом до минулого, концентрацією на ідеалах лицарства, культурних та духовних зв’язків України з європейською традицією і т. д.
Та це ще не все. Друга характерна риса сюжету — практично з перших рядків проступає тема кризи. Мосендз всіляко підкреслює зубожіння замку і роду, обмеженість можливостей Райнбургів, водночас їхню відчуженість практично від усіх. Ця бідність є постійним джерелом пригнічення молодого Карла і врешті породжує гостре бажання змін.
Одначе проблеми є вочевидь не тільки в суто маєтковій стороні справи. Коли райнбурзький барон повертається у рідні місця після десятиліть служби імперії, стає зрозуміло, що “не в грошах щастя”. Якщо замолоду Райнбурга гнітили бідність і фактично низькоранговість роду, то на схилі літ постає питання, кому передати надбане багатство і шлейф слави. Воно залишається нерозв’язаним до кінця, попри романтичний фінал усиновлення відважного кріпака. Отож, частково “Птах...” — це історія кризи, причому всеохопної, тотальної.
Прикметно, одначе, що причини кризи, проявленої у зубожінні й занепаді старовинного роду, Мосендз тлумачить вельми двозначно: “...приходить кінець лицарським привілеям. Не тому, що їх від лицарів відібрали. Просто довколишній простір ставав уже тісним для їхнього застосування. Менше значили меч і відвага, більше — вміння бути добрим господарем спадкового маєтку. Воєнні експедиції вже більше жадали, ніж давали. Більше грошей, крові й зусиль мусив видати з себе рід... Щоб бути тепер лицарем — мало було лише брати. Значно більше треба було давати...”
З одного боку, може видатися, що перед нами традиційна ламентація на “підлі часи”, за молодості Мосендза цілком ще не рідкісна серед нащадків дрібної шляхти, у тому числі й української. З іншого боку, тут можна прочитати і докір самій шляхті, яка замкнулася у традиційних для неї світогляді та способі життя і не знаходила чи не хотіла знайти способу трансформуватися. Колізії, пов’язані з необхідністю так чи інакше змінюватися і пристосовуватися, шукати власне місце у структурі суспільства з безповоротно емансипованим економічно та політично третім станом, зрештою дали не тільки модерний трансформований етос служіння, а й — надто у Східній Європі — спалах підтримки наближених до фашизму рухів.
Утім, це не єдина подробиця, що приходить на думку історикові, який перечитує “Птаха високого лету”, — надто, що головний герой до фашизму чи чогось, що можна прийняти за алегорію цього явища, таки не доходить. Внутрішній конфлікт розгортається навколо іншого — а саме питання спадкоємства, причім не стільки фізичного, скільки ідейного. Не визначившись з найважливішими моментами цього сюжету, складно витлумачити, про що власне йшлося Мосендзові, а також оцінити історичні обставини вже далеко не пізнього Середньовіччя, які виглядають з-за спин майже всіх героїв.
Отож, колізія навколо спадкоємства закручується банально — молодий нащадок збіднілого знатного роду закохується у кріпачку з родового маєтку. Такі історії зазвичай закінчувалися сумно для дівчини — позаяк незалежно від чистоти намірів панича про шлюб не йшлося у принципі, а дівчата часто-густо банально боялися репресій за “непослух”, то вся історія доволі швидко з пасторалі юної любові, яка змітає всі перешкоди, перетворювалася на драму, а то й трагедію покритки та її дитини. Одначе тут розгортається цілком нетипова історія — бароненко, як величає свого героя Мосендз, намагається здобути прихильність Катерини, як звати сільську красуню. Коли ж зазнає невдачі, не намагається досягти свого силою, а замикається в собі, блукаючи околицями. Під час однієї з таких мандрівок він випадково зустрічає Катерину та її нареченого, яким виявляється ще один Карл, друг і суперник дитинства. У короткій бійці Карл-кріпак перемагає. Карл-барон суто “з гонору” нічого нікому не каже, але надзвичайно швидко після того вирушає до цісарського двору у Відні і вступає там на службу. Протягом усього життя він так і не одружився, не забувши своє перше кохання. Утім, непокірний юнак-кріпак, який сховав сокола, виявляється внуком Карла-кріпака та Катерини — і йому ж таки Райнбург врешті дарує свободу, шляхетство і робить його своїм спадкоємцем.
В усій історії зразу впадає в очі дивовижний збіг, як і надприв’язаність Райнбурга до його коханої. Також тут видно два солідні історичні “ляпсуси” — передусім залишається незрозумілим статус новопризначеного спадкоємця. Райнбург міг звільнити від покарання і дарувати волю своєму кріпакові. Але призначенням спадкоємцем він створював солідну колізію — річ у тому, що юнак, спадкуючи замок, разом із ним отримував і шляхетські права. А ось це вже було в принципі неможливим без проходження процедури нобілітації, тобто надання шляхетства, що міг зробити лише володар країни або зібрання станів — сейм чи парламент. І жодні особисті якості не допомагали оминути це вушко голки — доказом чого є непоступливість свого часу польського сейму в колізії козаків, які хоч виконували “службу збройну”, по факту були, як і шляхта, людьми зброї, але при цьому навіть близько не йшлося про врівняння їх зі шляхтою, так би мовити, за фактом служби.
Другий ляпсус — повне і тотальне ігнорування Карлом фон Райнбургом шлюбної політики свого стану. Річ у тім, що для людини знатного походження шлюб був питанням не особистих симпатій чи побажань, а строго потреб роду — політичних, майнових, зрештою необхідності продовжити цей самий рід — і, відповідно, частиною обов’язку, про який Мосендз згадує на кожній сторінці свого тексту. Натомість Райнбург цей обов’язок послідовно ігнорує, причому заради жінки, яка, у тогочасній оптиці людини його рангу, цілком не варта аж такої уваги — адже йдеться про кріпачку.
Утім, ляпсуси перестають бути такими, якщо припустити, що йдеться про символічні фігури. На що, зрештою, натякає сам Мосендз, щедро розкидаючи епітети, які апелюють не до реалій соціальних позицій, як і не до конкретних героїв (про яких, до речі, складно щось сказати особистісне, за винятком хіба що пристрасті барона до збройної справи і його ж любовних переживань, та замилування соколами внука Карла-кріпака та Катерини), а до характеристики соціально-психологічних типажів.
І в такій парадигмі стає зрозумілою логіка взаємного позиціонування героїв, яка починає відкликатися не до романтизованих уявлень про “волю до життя” і “хотіти бути” у редакції покоління молодих українців між двома світовими війнами, а до цілком собі реальних процесів соціального буття України і всієї Центрально-Східної Європи. Основною з них є стрімка суспільна та політична емансипація “третього стану” паралельно з занепадом традиційної аристократії, що поставило перед суспільствами суттєві виклики трансформації. У Східній Європі, в тому числі в Україні, цей виклик ще ускладнювався наслідками “другого закріпачення”, у результаті якого основна маса населення станом на першу половину ХІХ століття залишалася щонайменше панщизняниками, щонайбільше — кріпаками. З іншого боку, аристократія мусила долати розрив не лише становий, а й національний. Тут вартує звернути увагу на факт служби імператорові з боку Райнбурга. У цьому контексті стає зрозумілою логіка фактичної втечі бароненка до двору після любовної невдачі — адже часто імперську службу і заодно лояльність вибирали також через усвідомлення низького статусу власної спільноти. Натомість поза увагою залишалося, наприклад, згасання власної традиції — на це натякає Мосендз, передаючи метання Райнбурга навколо спадку, нажитого на службі імперії. Найцікавіше, що всі ці парадокси стосуються не лише України, а й певною мірою Чехії, де мешкав Мосендз у міжвоєнні роки. Омаж країні, яка прийняла емігранта?
Ймовірно, що ще одним омажем (і нескладно здогадатися, кому) є ім’я героїні — Катерина. Як і шевченківська Катерина, Мосендзова опиняється перед спокусою кохання панича, одначе відкидає його — і здобуває перемогу моральну та, певною мірою, суспільно-політичну, адже її внук зрештою стає спадкоємцем маєтку й імені її потенційного спокусника.
Можливо, Мосендз демонструє геніальному поетові — дивися, ціною крові й важких мук Катерина все ж перестала бути об’єктом, вона зрештою перемогла, просто будучи собою. У такому випадку зрозуміло, навіщо була потрібна сцена замалим не дикунського покарання — це алегорія до Визвольних змагань, надто що сокіл, як і інші хижі птахи, є символом імперської влади.
Отож справжнім сенсом “Птаха високого лету” є тема кризи “старої” аристократії, базованої на родових правах та жорстких правилах, і її поступова заміна молодими елітами з усіма колізіями, які виникають дорогою, — потребою трансформації для старих еліт, необхідністю новій еліті доводити спроможність та інше.
Варто зауважити, що фінал залишається відкритим — Мосендз не повідомляє своєму читачеві, чи свіжопроголошений спадкоємець виживе, аби скористатися спадком. Не закінчуються і метання барона — остання сцена вихоплює Райнбурга в момент самотньої верхової прогулянки у стані повної замкненості відносно зовнішніх подразників. Враховуючи, що попередньо він весь день провів у замку і вочевидь немала доля його клопотів була пов’язана зі станом здоров’я юнака, то виникає спокуса припустити, що зусилля лікарів були марні й Райнбург постав перед перспективою повної втрати свого імені та спадку. Чи все ж тривав і далі процес переосмислення дійсності й себе?
10.08.2024