Камерний вечір у Галереї сучасного мистецтва; Варшава
Затишний невеликий зал у самому серці Варшави. Точніше, Галерея сучасного мистецтва, вулиця Фокзаль, 17. Хто хоч трохи знайомий з цим новим світом, вірніше Новим світом, точніше світом вулиці Nowy Świat, яка простягається – мислімо проти течії, знизу–догори: від Пальми (є такий вічнозелений дивогляд майже навпроти Національного музею) і до «Краківського передмістя» (це теж назва вулиці; українцям не чужа), – вулиці, яка несе на своїх обох плечах корпуси Варшавського університету, де ані на мить майже цілодобово, не зважаючи на прохолодні дні й вечори, вирують потоки місцевих щоденно-заклопотаних мешканців, а насамперед туристів. Витоки цієї Вулиці-ріки приховані під фундаментами Палацу Сташіца, де міститься Польська академія наук, а вхід до неї грудьми прикриває Микола Коперник, задивлений у одвічну течію цієї Вулиці-ріки, відчитує невпинний плин часу й прочитує цей Вічний календар, всотуючи у себе музику небесних сфер. Символічно, що саме за його плечима на одному з поверхів містяться зали Інституту літератури Польщі, який по-тутешньому називається Інститутом літературних досліджень.
Символічно, бо якоюсь сотнею метрів нижче по течії Вулиці-ріки Новий світ, у лівому рукаві цієї річки, на вулиці Фокзаль відбувалася розмова довкола літератури з дещицею поезії й окрушиною ґротеску, яка не в силі була внести розгардіяш у гармонію сольних партій і розстроїти гармонію хорових виступів на тему… календаря.
Для мене було дуже символічно слухати не сухо академічні дискурси, а радше дружній діалог з приводу цікавих питань, а навіть проблем, окреслених у книзі. Виступи, а радше філософські есеї Автора, які розкривали чисто суб’єктивні людські враження від про-житої-і-на-писаної книги, осмисленої у формі переплетіння сюжетів і часів. Цілком реальних, зрештою. Але сам спосіб проживання, властивий креативному гедонізму індивідуального сприйняття й адекватного оформлення у звуках, ритмі, словах і розгортанні фабул або ж у радикальному сповільненні плину сюжету до статики переживання тяглості існування в одному короткому моменті, спалахові проникливої свідомості, – приносить глибоке естетичне задоволення слухачеві (маю на увазі презентацію) і читачеві книги. Навіть просто співмірність досвіду переживання минулого через сучасне й глибшого зрозуміння сучасного через минуле, коли кола (circulos meos) естетичного й інтелектуального сприйняття реципієнта перетинаються із текстовими флюїдами задрукованих сторінок, – становлять мовчазний діалог у нашій – химерній?! – сучасності, коли вже й промовляти, озвучувати нічого не потрібно – настільки усе зрозуміле у відвертій своїй жахній оголеності. І порожнечі.
Для мене була дуже символічною також «камерність» розмови. Ідеться не про кількість учасників – іноді здавалося навіть, що їх занадто багато… Дивно, але, як це не парадоксально звучить, книга таки на момент презентації була уже ґрунтовно прочитаною, бо до складу небагатьох учасників обговорення – до складу фахового камерного оркестру цього симпосіону-дискурсу (любителі-прихильники приєдналися із своїми цікавими і неординарними заувагами, враженнями і питаннями) входили Автор, Перекладач, Редактор книги, яка ще пахла фарбою і викликала різноманітні асоціації широким спектром тих своїх запахів, напоюючи атмосферу назвами місцевостей, геть далекими від Варшави (хіба що барокове переплетення реалій Придністров’я і Поділля, присмачене солодкуватою патокою мусульманських пахощів віддалено нагадувало про моду серед шляхти на все східне, включно з кавою, породжену антитурецькими війнами), та й як же забути про дириґента, точніше – дириґентку, яка тримала особовий склад презентації цілий сливе вечір (за винятком сольних партій спогадів згаданих уже дійових осіб із глядацької зали) ув очікуванні щораз то нових запитань, уточнень, а то й просто дотепних зауважень.
Автор – український письменник Василь Махно.
Перерву свої ремінісценції на тему цікавого, повчального і загалом приємного вечора. Для мене він мав ще й ознаки містичності. Бо я спостерігав його через приціл. Тобто, через вічко видошукача системи NIKON.
Річ ясна, що то була не моя улюблена «Ляйка», а радше новітній модернізований і-кулемет, який сам знаходив ціль, сам уточнював бойове завдання і виконував його (часами треба було навіть зупиняти його виконавчий порив). Я мимоволі подумав, що людська раса, натворивши собі таких до-сконалих технічних засобів, автоматично втратить креативну здатність до творчості.
Але розмова була цікавою, а я концентрувався на «ловінні світу і вловлюванні часу», тобто на пошукові моментів, коли жести і міміка учасників дійства виразно акцентували їхні формулювання і фразеологічні знахідки у процесі оповіді. Аж раптом зловив себе на відчутті, що маю у цей спосіб абсолютно інше, індивідуальне відчуття довколишнього дійства, бо активно і гостро переживаю процес… не заглядаючи до смартфона.
Може, через таке активне (і мовчазне) сприйняття довколишнього дискурсу я раптом почав рефлексувати стосовно правильності перекладу на польську мову титулу книги. І яке ж було моє здивування, коли направду зайшла дискусія, чи «Вічний календар» і «Календар Вічності» („Kalendarz Wieczności”) є адекватними поняттями…
А мене нагло понесло на хвилях моєї пам’яті. І я зрозумів, що для мене особисто те, що розмова про отцей Вічний календар понесла мене на вітрилах моїх особистих спогадів у мою пам’ять – це і є ознакою мистецького твору: правдивості одкровення в оповіді і знову – через зміст – поєднання наших особистих Вічних календарів.
Мене понесло на хвилях моєї пам’яті, і я згадав, як свого часу написав есей, де власне ішлося про календар – про календар як субстанцію, яка ґенерує різномаїття жанрів. Ішлося про те, що людське життя (незалежно від того, до якої культури, конфесії тощо належить людина) має два паралельних цикли. Таки вічних!
Один з них пов’язаний зі зміною пір року. Якщо це стосується наших країв, то міняється зима на літо з проміжними етапами весни і осені (що відповідно є інсталяцією-оживанням природи навесні та завмиранням кровообігу соків і сповільненням веґетативної креативності природи восени). На інших теренах, скажімо біля екватора, це характерне розливом рік, а внаслідок – активацією тої самої веґетативної активності природи два рази до року. Ну і маємо два Сонцестояння – Весняне і Осіннє.
Звідси й подячні гімни зі своєю ритмікою виконання і відповідним устроєм (жанром) і настроєм: що три місяці міняються теми й музичні мотиви виконуваних пісень. А наші християнські святкування теж ґрунтуються на тих самих ґлобально-філософських катеґоріях і прив’язані до тих самих часових віх.
Проте є ще й інший календар, людський, пов’язаний із приватним життям кожного індивіда зокрема. Це народження, розвиток-формування особи фізично й становлення особистості; формування у зрілому віці сім’ї, народження дітей; віддавання їх заміж/одруження; ну, і кончина. Як ми знаємо, усі ці події супроводжуються певними обрядами, які мають риси і поганських і християнських ритуалів, – пам’яті роду і плоті та псевдоетичного окультурення. І їм теж притаманні певні жанри і засоби вислову зі своїми особливостями. Так людина зреаґувала протягом століть на історію життя поколінь, намагаючись осмислити і надати високих, шляхетних мотивів цій нескінченній оповіді про свою присутність у світі.
Коли у залі залунали оплески, що означало закриті лапки, кінець розмови, я щиро приєднався до цього вияву лявдаційної поваги до Автора, Перекладача і їхніх помічників у процесі народження і становлення нової книги і новітнього перевтілення його Календаря. Автор – Василь Махно, Перекладач тексту польською мовою – Богдан Задура (Bohdan Zadura), Редактор Ельжбєта Бжозовська (Elżbieta Brzozowska) і ведуча – Яґода Вєжейська (Jagoda Wierzejska) з Інституту польської літератури Варшавського університету.
Четвірка виконавців, які спрацювали на всі п’ять.
А вийшовши на ясні зорі, на вулицю Фокзаль, я глибоко, на повні груди вдихнув чисте осіннє повітря одного з останніх ось осінніх днів, і з дивною для нинішніх днів, чи нинішнього часу, сатисфакцією подумав: Eppur si muove!!!
07.12.2022