Наша присутність у життях улюблених людей ефективна, якщо дозована. Те саме – з присутністю в улюблених стінах: краще її дозувати, щоб дім не зробився територією, прилеглою до тіла. Добре би її не залежати, не дати перетворитись на пролежні простору.
Як результат такого підходу – тобто постійного відходу з дому – для мене вже понад тридцять років святом є річниця одруження. І ось під вечір у міській півтемряві я повертався з вдалих пошуків незачиненого магазину, щоб свято опредметнити подарунком, додати йому ваги.
І, ублажений перспективою, я зрізав кути скверами і бачив, що на лавочках значно побільшало людей, особливо жінок, зі вздуттями на лицях, з бугорцями винності трохи нижче скронь і очей, які унаочнюють відданість питтю. Людей, які відпочивають на знос, перебувають на збереженні у самознищення. Які починають день з того, чим його слід закінчувати, тому не мають планів на вечір – бо не може містити планів на вечір день, у якого не було ранку. А якщо був, то вбитий. Ці дні приблизні, з розмитими рамками і втопленими полюсами. А люди ці колективно самотні, й охоче обмінюються самотністю одне з одним. Вона – їхнє надбання: самотність не буває ж вродженою, вона – наживний відмінок. На лавочках вони надають їй форму спогадів з плющевою плутаниною навколо слів. Спогади ж потрібні як спосіб по шматочках переінакшити минуле життя, хоча б подумки. Основна його властивість – це неповернення, воно і є сукупністю нашаровуваних неповернень на всіх рівнях. Заради неповторності життя і вигадано.
Я вдивлявся в їхні неправильно поправлені правильні риси як в гени чистої краси і уявляв, якими би вони були, якби завжди вміли робити хоч кількаденні паузи. Безперервне пияцтво позбавляє відчуття тої безпечної радості від зустрічі з собою випившим, цим весело заведеним співрозмовником, що розкорковує погляди присутніх, злегка підкидає ідеї і відкидає формальності, прокидає апетит словами і робить їстівним навіть туман, а улюблену музику всвердлює прямо в серця, тому тексти з розмов виходять такими, що їх можна зіграти на фортепіано. Тому від його імені ніяк не наговоришся, тому з ним – так! – всього хочеться. Ти не спився, поки вмієш сміятись, коли тверезий.
Навпроти мене йшла тонка жінка, настільки вертко, рвучко і жваво, ніби з сеансу зустрічі з собою такою. З ходою, забитою густотою кроків, лице чомусь тримала опущеним, наче боялась його оприлюднити. Схилено вдивляючись у землю, ніби перейнята вічним пошуком червоної рути вечорами, вона петляла. Мій шлях взявся петляти у відповідь, шукаючи протифазу, щоб розминутись. Але шансів ставало все менше, і в останню мить, коли я різко сахнувся вправо, вона відскочила вліво і, врізавшись опущеною головою мені в груди, пружно відбилась. Щоб втримати її від падіння, я вхопив двома руками її лікоть, включивши на лиці сеанс довоєнної усмішки. Бо якщо вона так хитрісно змінює наміри руху, то й напрямки її падіння, мабуть, не програмістом зроблені. Щоб вгамувати хиткість моменту, я був готовий ловити її навіть в обійми. Тим більше, що в обіймах народжується порозуміння, найкращий його вид: без слів. І лише обійми здатні поєднати у форму дві безформності.
Оторопіло піднявши голову з упійманою реальністю на лиці, вона вирвала лікоть, і я нарешті побачив її очі, тому одразу підкрутив на максимум світло в своїх – щоб сяяли за двох. Почувши слово «вибачте», вона зреагувала, як завжди, неочікувано:
– Хуйло, бля, бандеровскоє! – і спробувала своїми слабкими кулаками вибити з моїх рук уявну пилку, якою я той лікоть збирався відрізати.
Миттю перетворивши зіткнення з фізичного на гуманітарне, вона ще жбурляла мені услід якісь заблюрені слова, неповороткі, але поверткі, як шмурдяк, випитий натще у прокуреній задусі. Вони, як і її кулачки, мене не завели, але стало цікаво, як їй вдалось поєднати хуйла і Бандеру? Просто в мені, змушеному в цю мить відчувати себе учасником путінського бандероформування.
Ясно, що я для неї не грав ролі, тобто грав роль якогось рандомного мєстного, через котрого вона помщалась всьому тут одразу – за те, що не здались, за мову, за відсіч, взаємопоміч і вітальність. Отже, за те, що Україна виявилась країною-воїном, хоча й з купою хворіб всередині, які ще недавно здавались невиліковними. Бо вона інфікована вірусньою від хворого збоченого сусіда, що століттями кисло дихав перегаром з морди в лице. Саме ці хвороби дозволяють, наприклад, безкарно викидати воїна з вагону в тамбур за запах. Але організм її вже мобілізувався і одужує сам, виявивши нечувані ресурси, про які чомусь не дуже й здогадувались. І москaльня сама виригує себе з його горла. Разом зі своєю мовою, яка стає тепер тут асоціолектом. І не ми, а вони видобули для неї цей статус, не в змозі стриматись навіть на батьківщині «бандерівщини», у Франківську.
Словом, їхній годинник нарешті теж зрушив з місця, але проти годинникової стрілки. І стрімко вичерпує навіть минуле цього збіговиська, що не матиме вечора – бо ж убило свій ранок.
23.11.2022