Правду пізнаємо не лише розумом, а й серцем.
Блез Паскаль
Почну з далекого спогаду. Дитинство. Село. Хата-читальня (наскільки тепліше своєю українськістю слово, аніж пізніший «клуб»!). З-за ряднини, яка відсувається, – голос Возного з «Наталки Полтавки» (дозволю собі подекуди «українізувати» мову Сковороди): «Всякому городу нрав і права; / Всяка імієт свій ум голова...». Дивна, «книжна мова» із вкрапленням упізнаваних у сільській говірці староукраїнських та співаних у церкві старослов’янізмів (з російською якось не пов’язували тоді)...
Запам’яталася саме та незвичність, той специфічний запах... Аж потім я зрозумів, яку вагу має відчуття часової дистанції, розуміння того, що так було, так є, так, мабуть, і буде... Що той запах – це запах давнини... Вічні теми... Тяглість думок, образів, настроїв, що єднає людей (та й робить їх людьми) у духовному просторі, хай де й коли не жили б вони.... Часточка Сковородинської радості... Радості такої зворушливої і нової – саме своєю давниною: «Нова радість стала...» (радість одна, зауважмо, а які різні її тональності – Різдвяної і Великодньої!..)
Згодом, через роки, той запах став іще густіший, коли я довідався, що в 10-й пісні Сковороди присутній голос Публія Теренція Афра – народженого в Північній Африці раба, який, потрапивши у Рим, став відомим комедіографом, що своїми творами прагнув не просто смішити глядачів, а передусім облагороджувати їх, «сміючись, говорити правду» (Горацій), отже, й приносити їм радість – як прагнув цього наш Сковорода. Ось цей голос: «Quot homines, tot sententiae» – «Скільки людей, стільки й думок різних». І ця ж таки думка – вже наша, народна (втім, може й вона через Сковороду веде до Теренція): «Скілько в світі люда, стілько в світі чуда» (світ у своїй різності мав би бути єдиний у своїй людяності, тоді й був би – «чудовий»).
Ступаючи черговий крок до Сковородинської радості, зупинімось на латинському іменнику «sententia». Це не тільки «думка»: лат. «sentire» – «відчувати», а відчуття (п’ять «розвідників», як їх називає Ян Амос Коменський) – пожива для серця. Думка й серце для античних – щось невіддільне. «Скільки-то всього продиктувала мені природа», – зізнається Пліній Молодший; природа, отже – серце; саме ним спілкуємося з Богом (природа і бог для стоїків – одне). Розгорнімо «Кобзар» на будь-якій сторінці, хай і на «Думах», – і зрозуміємо, про що говорить Пліній. Поема Лукреція – найкращий зразок філософського й водночас поетичного мислення. Іван Франко – мислитель, а втім, лише в його поетичних творах слова «серце», «душа» повторені майже 2600 разів (озирнімо сьогоднішнє письменство: не тільки пісня і праця, ті «великі дві сили», а й думка й серце пішли на різний шлях – кожне своєю стежкою).
«То що там поробляєш, – пише Горацій своєму другові, найчутливішому з елегійних поетів Альбієві Тібіллу, – щось записуєш, а чи, проходжуючись гаєм, роздумуєш, як повестись у світі розумній і добрій людині?» І додає: «Ти ж ніколи не був тілом без серця». Цей коротенький поетичний лист (тут – проза) одразу ж веде до поетичної фрази, яку Сковорода вписує у свій лист до М. Ковалинського: «Quid ménte vélox vólvis ín praeséntia» – «На думку бистрий, що́ тепер обдумуєш?» «Тепер, in praesentia», тобто в даний момент (згадуємо Горацієве «Carpe diem»), як і Франкову апострофу: «Мій гаю, вірний друже»... Де гай – там думка; там (звісно, у тих, хто в гаї, як зауважив Горацій, бачить «не лише дрова»), у тому гаї, – думка, зігріта почуттям; «бистрая, чистая...» – хочеться додати в стилі наших пісень.
Горацій (улюблений поет Сковороди), кажуть, – на всі випадки життя. Так і тут: Горацієві, чи не найглибшому європейському лірикові, дорікали (та й дорікають) перевагою ratio над emotio; щодо Сковороди – навпаки: акцентування його кордоцентризму відсуває в тінь філософську думку, хоча, зауважмо ще раз, думка й почуття нашого філософа – єдине. Сковородинська радість, раз ми згадали Горація, – це «золота середина» між хмільною (хоч і «вченою») веселістю ваґантів і сухою схоластикою. Золота середина – важка (впадати в крайнощі – легко). Добре сказав Сенека: «Справжня радість – річ поважна». До неї, як і до золотої середини, треба йти, в неї свої обрії; крайнього начебто й немає. «Щастя – це коли відчуваємо задоволення з того, що з кожним днем стаємо кращими», – приблизно так сказав Евріпід про щастя, отже й про радість. Стаємо кращими, тобто (якщо мовою Сковороди) – ближчими до Бога. Людина ж, яка втратила радість, справжню радість життя (це вже Софокл) – ніщо, тінь диму.
Десята пісня – не лише найпопулярніша, а найважливіша з «Саду». В ній, як у чільній, адресованій Меценатові пісні (оді) Горація – «спектакль», «театр життя»: кожен заповзято робить своє «діло», вважаючи, що це і є сенсом життя (про це – ще Гесіод майже три тисячоліття тому: «Не багатіти для них – то все одно, що не жити»; не багатіти або не дбати про «чини», пусті забави тощо). У цій пісні – опозиція: «Я» (Горацій, Сковорода, інші «глядачі» цього «театру абсурду») – й ті, хто зайняті (латиною – occupati, окуповані); ті, хто й інших прагнуть «окупувати», уподібнити до себе, зробити, за словом Сенеки, «хворими». Сковорода, знаємо, тій окупації не піддався – пам’ятав перші слова першого ж із «Листів» Сенеки: «Так і роби, мій Луцілію: виборюй себе – для себе...» Для себе – значить і для інших: хворий хворому мало чим допоможе.
Щоб не дорікати прихильникам споглядального життя (vita contemplativa) егоїзмом, згадаймо знаменитий початок другої книги Лукрецієвої поеми. «Приємно, – пише поет, – із затишного узбережжя споглядати, як там хтось борсається у розбурханому морі» (має на увазі житейське море). Далі важливе уточнення: «...приємність не в тому, що хтось потрапив у біду, а в тому, що сам зумів уникнути тієї біди» (іншими словами – «Світ ловив мене, але не спіймав»).
Як тут знову ж не згадати Сенеки: «Випірни до кращого життя!» (з житейської каламуті – до освітленого думкою простору). При тому «випірни» згадуємо друкарський знак Альда Мануція: довкола якоря граційно в’ється дельфін (він і для Сковороди – символ стрімкості людської душі й вільної, нічим не скованої думки). Якір же – символ обраної позиції: «А мой жребій с голяками, но Бог мудрости дал часть» (Пісня 24). Саме «часть» (particula) і саме «мудрости» (компонент мудрості – сердечність: розум може бути й холодним). І тією часткою мандрівний філософ щиро ділиться з простими, вченими не з книжки, а з життя («Сядем собі, брате мой, сядем до бесі́ди»); по-вченому, «книжною» мовою, – із вченими з книжки.
У тому «Сядем собі, брате мой...», хоч як багато в ній українського тепла, вчувається й особливо близька Сковороді атмосфера «Саду» Епікура, де в товариському колі – і раби, і вільні громадяни, й жінки; об’єднує їх те, чим людина є людиною, в чому «уся її гідність» (Паскаль) – думка; зближує насолода не від ласощів, догоджання шлунку (вульгарний епікуреїзм) – від спілкування, думання; зріднює – дух християнської спільноти (наприкінці останньої, 30-ї Пісні, читаємо: «Так живал афінейскій, так живал і еврейскій / Епікур – Христос»).
Отож усяк зайнятий своїм, у кожного свої клопоти. «А мені (“мні”), – поет тричі повторює цю опозицію, – одна только в світі дума, / Как бы умерти мні не без ума»... І знову – стежка до Горація, до його оди, зверненої до Аполлона. Ось її остання строфа: «Прошу́ здоров’я, щоб із дарунків тих, / Латони сину, радість була мені, / На схилку літ – щоб ум не слабнув, / З лірою – щоб не зазнав розлуки». Аполлон – бог світла (кажемо: «світлий розум»), бог музики, гармонії. Бажаємо й ми «щастя-здоров’я»: здоров’я фізичне без радості (ліра – її символ) не є здоров’ям.
Підґрунтям Сковородинської радості – саме радості, уточнімо ще раз, а не перелітної втіхи чи веселості («Не думай, що кожен, хто сміється, – радісний», – зауважив Сенека) – могли би бути слова цього ж таки Сенеки з його «Листів»: «Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебуваючи у злагоді з природою» (ці слова резюмують підвальне поняття морально-етичної філософії – virtus, мужність, що є сукупністю всіх чеснот).
Злагода з природою, «добре підготовлена до різних перемін душа» (Горацій) – це злагода з Богом («На все Божа воля»), з порядком, який заклав Творець; злагода часточки з Цілим. У цьому – погідна, неохмарена радість, до якої може причаститись і чиста серцем дитина (згадаймо те дивне світло, що сповнює поезію Шевченка «Мені тринадцятий минало...»); світло, а проти нього – темрява, якою заполонюють світ ті, для яких ненависною є стежка мудрості, серця, Божа стежка. Ще малим, «списуючи Сковороду», Шевченко задивлений був у ту чистоту, те світло, яким дихає його «Кобзар» («Світе ясний! Світе тихий, / Світе вольний, несповитий...», «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно...»), боровся – проти темряви. Тихість, ясність, голос серця – це і є спілкування з великим Космосом, з його Творцем...
Для відчування Сковородинської радості, що є гармонійним поєднанням радості античної – стоїчної і епікурейської, «поважної радості» – з не менше поважною радістю християнською, вселенською (згадаймо: «Звір і птичка веселиться, / Миром Божим світ краситься...»), для її розуміння чи не найважливіші слова, що завершують складену латиною, елегійним дистихом, поезію «На образ зачаття пречистої Богоматері...»: «Viver(e) in impuró corde sophia nequít», тобто «Жити у серці бруднім мудрість не може ніяк». Таким серцем – і «Бога не вздріти» (Пісня 2).
Тут і розуміємо, чому радість – річ поважна, навіть сувора (res severa): шлях до неї – шлях очищення, просвітлення. Душа, за античними, – наче посуд (лат. «vas», звідси наше «ваза»; пор.: «розбилося серце»); що чистіші його стінки, то виразніше бачення краси, Божої краси («Видно воду аж до дна» – захоплюється Сковорода прозорою чистотою у Пісні вісімнадцятій), то ближче до Бога. Щодо прозорості, то згадаймо подив Плінія Молодшого («Листи», VІІІ, 8): «Вода тут, мов те скло, така чиста й прозора, що можна перерахувати камінчики, що лежать на дні!»
Очистити скляний посуд неважко; душу – таки важко («Чим горщик накипів, тим і смердіти буде»). Засіб того «очищення» – моральна філософія, мудрість. Якщо душа («совість») чиста, то радості – а вона, власне, і є життям – не затьмарює навіть смерть: «Кто́ ж на ея́ плюет о́струю сталь? / Тот, чія совість, как чистый хрусталь», – завершує наш філософ Пісню десяту. Стисло кажучи, синонімом до прикметника «чистий» може бути «святий» (чиста правда – свята правда); тут же – й «краса»: грец. Kosmos, краса, у римлян, які йшли тут за греками, – Mundus, чистота (чистота й краса – одне).
«Не знаю, що таке краса», – зізнається польський (українського походження) маляр і мислитель Юрій Новосільський. Але ставить її над добром. І справді: людина, мікрокосм, – «часточка великої краси». І ця часточка покликана гармоніювати з великим Цілим. «Якою прекрасною є людина, якщо вона – людина» (Менандр). Якщо вона (уточнимо думку грецького драматурга) плекає у собі те, чим вона є людина: передусім – уміння дивитись очима душі. Як рідко озираємо нині Божу красу! – майне гірка думка, – як далеко ми відбилися від Цілого!... Як рідко, шукаючи перелітних чи «віртуальних» розваг, причащаємось до тієї поважної радості!
І якщо б ми взялися перераховувати компоненти Сковородинської радості, то почали б, очевидно, із сентенції, що належить еллінській мудрості: «Розум бачить і розум чує». Адже йдеться про унікальну здатність людини – про уяву, що є потужним джерелом творчої радості (у нашій добі переважає amor videndi, жага споглядання фізичним зором, здебільшого ж – споглядання бездумного). Не оминули б і знаменитого «Пізнай самого себе», тобто часточку в Цілому, а Ціле – у собі, в часточці... У цьому безконечному пізнанні, сходженні східцями, що ведуть вгору, – радість (заняття наукою, за Демокрітом, – найвища радість у житті).
«О покою наш небесный! Где́ ты скрылся с наших глаз?» (Пісня 24) – озирає Сковорода каламутне житейське море. «Небесний» – отже святий (кажемо: «Дай мені святий спокій!»). Він, той спокій, – поза «премноголюдними» містами, поза їхніми клопітними й переважно пустими справами: «О селянскій милий, любий мой покою, / Всяких печалей лишенній» («До Петра Герардія») – окликає він услід за Горацієм («Блажен, хто одаль заморочних клопотів, / Як староденний рід людський...»). «Ах поля, поля зелены...» – зітхає наш філософ. А вчувається «мужик із Мантії» – Вергілій: «O ubi campi…» – «О, де поля ті!..» А далі – й Шевченко: «Село! І серце одпочине...»
У цьому компоненті Сковородинської радості, спокої, отже, й Божої краси, якою щедра українська земля, – найбільший відсоток кордоцентризму нашого мислителя (з природою, як і з Богом, спілкуємося серцем): «Веселіе сердечное есть чистый свет ведра» (Пісня 16). У цій красі, для Сковороди, – й відсвіт чистого еллінського неба, як бачимо з авторської примітки до цієї пісні: «Ведро... из еллинскаго: to phaidron tu uranu». Згадаймо відгук Франка на таку, не пов’язану з реаліями життя, античну й Сковородинську похвалу спокою: «Супокій – святеє діло в супокійнії часи» (але часи Сковороди і часи Франка – різні часи).
Спокій (лат. otium, грец. schole), якщо він без книги, тобто розумових занять (studia), – це «гробівець для живої людини» (Сенека). Якщо ж він загалом без занять – то це вже нудьга, джерело протилежних до радості емоцій (до речі, зі зруйнуванням Запорізької Січі, запровадженням кріпацтва – а це часи Сковороди – слово «нудьга» набуває значення історичної реалії: «Козак нудиться сердешний, / Що робить, не знає»).
Ось тут і «сродный труд», по-простому кажучи – «хто до чого народився» («сродный» – відповідник лат. congenitus). «Нічого не роби проти волі Мінерви» (Горацій), бо (це вже Сенека) «краще робити щось під батогом, аніж проти своєї волі». Поглиблює думку св. Августин: «Якщо робиш щось неохоче, то це не є добре, хоч би й добре робив це діло». Блез Паскаль: «Найважливіше в житті – вибір професії, але розпорядником тут – випадок». Клод Гельвецій: «Щастя людей в тому, щоби з любов’ю робити те, що вони мають робити», – і додає: «...але суспільство не тримається цієї засади». Про свою «сродность» до поезії не раз писав Овідій, утікач, як і Сковорода, від ділового життя – «fugax rerum».
Вбогість – знову ж таки рівно важливий компонент Сковородинської (та й античної) радості. «Хочеш мати вільний час для своєї душі, любити її, а не пригнічувати, то мусиш бути вбогий, або подібний до вбогого», – приблизно так висловився Сенека (відгукнувся на цю думку Байрон: «Поетом може бути або вбогий, або закоханий»). Сковорода таки горнувся до вбогості, і цим чи не найтеплішим з усіх дієслів усе сказано: «Ничего я не желатель, кроме хлеба да води, / Нищета мне есть приятель – давно мы с нею сваты». Вчувається народна українська мова: «Хліб і вода – нема голода» або «Маю хліб в торбі, сяду си на горбі»... Нескінченні роздуми античних над вічною темою вбогості й багатства підсумував пізньолатинський поет Авзоній афористичним гекзаметром, що на львівській «кам’яниці з афоризмами» (пл. Ринок, № 28): «Quis dives. Qui nil cupiat. Quis pauper. Avarus». – «Хто багач? Хто жагу подолав. Хто ж убогий? Захланний» (найстрашніша імперська захланність, згадаймо Шевченків «Сон» – «несите око», що «за край світа зазирає...»). Сьогодні те око не тільки зазирає, а й загарбує, руйнує, спопеляє своєю неситістю.
Чи залежала Сковородинська радість від пір року, від погоди (римляни казали від «неба»)?.. Тепер стежка веде до першого європейського лірика Архілоха (VІІ ст. до Р. Х.): «Настрої людей такі, якою лампадою Зевс освітить Землю», – писав поет. Блез Паскаль (діалог через тисячоліття) не погоджується: «Погода – і мої настрої мало залежать одне від одного: замрячені й погідні дні – в мені самому». «Камертон» Григорія Сковороди – бадьорість (грец. «gregoreo» – бути бадьорим, пильним). Як античні, він полюбляє ранки, весни: «Весна люба, ах, пришла!..» (Пісня 3). Печаль (у цій же пісні) спотворює красу: «Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел» («безобразить», до речі, – калька з латинської: deformare – позбавляти форми, тобто, з лат., – краси). Наче відлуння – у Шевченка: «Мов прокинувся, дивлюся: / Село почорніло...» Тож думку Архілоха можна й переінакшити: «Барви природи такі, якою душею озирне її людина».
Повернімось іще раз до Теренція, який надихнув нашого поета-мислителя до 10-ої пісні: «Скільки людей, стільки й думок різних». А можна й так: «Скільки сердець, стільки й радостей різних». Та скільки б не було їх, тих радостей, є одна, що у підґрунті всіх інших прадавня, що межує з подивом («Що то за Божа краса!») – це погляд на всіяне зорями погідне й тихе небо над головою, сходження «на кругы прегорны» («Похвала астрономії»). Радість почувати себе легким душею, вільним, «яко птиця» (на відміну від потуплених у землю, «тяжкосердих» – Пісня 11), і водночас часточкою того Космосу – тієї Краси. У Шевченковій поезії «Бандуристе, орле сизий...» теж можемо дошукуватися відгомону Сковородинського прагнення волі й простору: «Там в широкім полі воля...»
Від «Похвали астрономії» – найвіддаленіша стежка до знаменитого Гомерового ноктюрна з кінця восьмої пісні «Іліади»: в тиші безвітряної місячної ночі, задивлений в «світлом облиті долини і пагір верхів’я», над якими «безкрає простерлося небо, повне зірок незліченних», пастух «радіє серцем» – точніше, розумом (gégethe… phrena, лат. gaudet… animo ); розум і серце, ще один приклад, були на той час невіддільними.
Можна б і далі мандрувати стежками тієї важливої, як і саме життя, теми, але... tempus fugit, час тікає. Тож спробуймо перенестись у часи Гомера (теж, по-нашому, «бандуриста») й «очима душі» глянути на Kosmos, а чи Mundus (Красу й Чистоту), що над нами. Спробуймо зробити неможливе – зіставити ті два погляди: тодішньої людини, звиклого до тиші й безлюддя пастуха, – і наш погляд людини, що у містах «многолюдних», людини тієї доби, де, за словами Миколи Зерова, «зрана до ночі гуде колесо темних турбот»... Зіставивши – знатимемо, що́ ми набули, а що втратили, і до чого, йдучи вперед хоча якось, таки маємо повертатися.
«Світ ловив мене, але не спіймав»... Щоб іще зрозумілішими стали для нас ці слова, пригадаймо уже вкотре схильного до парадоксальних висловів Сенеку: «Так і роби, мій Луцілію: виборюй себе – для себе...» Сковорода виборював себе для себе. Але – і для світу: «Та з палицею пілігрима / У нові села й городи / Ступає тінь неутомима / Григорія Сковороди» (голос Максима Рильського). «Як це, – можемо подивуватись, – і для себе, й для світу?..» На те, мовби передбачаючи наш подив, – Сенека: «Живи для інших, якщо хочеш для себе жити»... Сковорода живе і для нас, нинішніх. Ступає у важкі, темні часи – світлою тінню, щоб ми іще глибше розуміли, з ким і за що боремося. Щоб перемагали...
На Audiostories можна почути авторову аудіоверсію роздумів.
22.11.2022