Багатоликий Янус: “чужі” жінки в українській белетристиці

 

 

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

 

 

Чи не найпопулярнішим жіночим образом в українській белетристиці є приваблива чужинка, яка зводить, так би мовити, з путі істинного головного героя і призводить до його ренегатства. Типовою і замалим не родоначальницею такого роду сюжетів є історія Сави Чалого, сформована ще у 18 столітті, якій надали романтично-літературної форми вже в 19 столітті. Усі читали в школі “Тараса Бульбу” — так-от, “прекрасна полька” і бідолашний Андрій Бульба є класикою такого сюжету, який повторювався на різних, так би мовити, поверхах літератури і був описуваний з різним ступенем таланту автора.

 

Базова схема сюжету виглядає доволі просто – на шляху героя-патріота з’являється зваблива чужинка, яка чарами своєї вроди не те що повністю йому “крутить голову”, а змушує відректися власної ідентичності, а то й узагалі пристати на ворожу службу. Після такого підходу сексуалізація цих сюжетів була, як кажуть, справою техніки. Як і постання зворотного механізму — до чеснот героя почали додавати стійкість перед жіночими чарами.

 

Сюжет зради Вітчизни через жіночі чари виявився настільки стійким, сильним і виразним, що чи не єдиний вихлюпнувся зі сторінок белетристики у реальне життя і закріпився стабільною настороженістю з боку старшого покоління до перспективи одружень молоді з представницями інших національностей. І зворотно — цей стереотип частково вдарив і по молодих українках, яких “старше покоління”, бува, застерігає від одружень з іноземцями під аргументом “бо ти його не переробиш” — в сенсі “не зробиш «нашим»”.

 

Власне на цьому рівні стає остаточно зрозуміло, що річ зовсім не в особливій чарівливості чужинок. Річ в іншому — в політичній перевазі нації, до якої належить чужинка. Чи то абсолютній — коли йдеться про імперську націю (як росіян чи свого часу німців), чи то відносній — коли йдеться про відносно благополучнішу відносно твоєї власної спільноту всередині імперії (як це бувало з поляками). Питання також у сприйнятті себе як апріорі слабшої сторони, для якої “синдром фортеці в облозі” — єдиний шанс зберегти ідентичність.

 

Не буде перебільшенням ствердити, що від демонізації красунь-іноземок в українській історичній белетристиці найбільше постраждали польки. Тут і без Гоголя (де нівроку добре знати московський палець, який у всякому разі не належить до белетристики) вистачає стабільних сюжетів: це і вже згадуваний Сава Чалий з прекрасною полькою, і друга дружина Богдана Хмельницького, яку викрав Чаплінський, і Марисі-Людвіки-Зосі зі сторінок Юрія Логвина, Данила Мордовця та Теодора Микитина, що з різним успіхом полюють на серця майбутніх національних героїв — усе це вони.

 

Частково це було інерцією ще ранньомодерного сюжету, започаткованого зовсім не літераторами, а релігійними полемістами, які оплакували, зокрема, “відпадіння” від православ’я знатних родів. Особливо яскравим прикладом тут були Острозькі в особі Януша Острозького та Вишневецькі — за цих відповідав не хто інший, як Ієремія Вишневецький. Пізніше, виглядає, весь готовий набір образів, епітетів і сюжетних ходів остаточно перекочував у модерну епоху, аби докластися до формування негативного образу “хитрих поляків”. За тим же механізмом на кримських татар поклали відповідальність за образ нападника і жорстокого агресора.

 

Особливо яскраво цей прийом видно у письменників західноукраїнського походження — що не дивно, зважаючи на тривалу і жорстку польсько-українську конкуренцію у регіоні. І навіть на цьому тлі особливо виділяється Андрій Чайковський: “його польки” — це поголовно спокусниці, які ніколи не стануть повністю на бік чоловіка-українця власне через його національність. Щоб у цьому переконатися, досить почитати спогади та щоденники українців 20-30-х років ХХ століття або послухати спогади когось зі старших людей, які застали у відносно свідомому віці бодай 1940-ві. Раніше чи пізніше почне різати око доволі-таки вражаюча подібність між логікою і мотивацією польок у повістях Чайковського та тією реальністю польсько-українських відносин, яка схоплена у спогадах.

 

Втім, польки — очевидно не єдині чужинки в українській белетристиці. Є ще принаймні дві великі групи — єврейки і татарки. Саме на них різко починає шкутильгати схема, апробована на польках. Ще й проявляється сексуалізація — вочевидь, віддаючи належне уявленню про “пристрасний і чуттєвий Схід” і змушуючи згадати всі неписані табелі про ранги в імперській ієрархії. Втім, було б величезною неточністю представниць, сказати б, незахідних народів рівняти всіх під одну мірку — кожна з них має свій, так би мовити, “портрет”.

 

Почнемо з кримських татарок. Якщо пройтися по образах представниць цього народу в українській белетристиці, складеться враження, що основне їхнє завдання у сюжетах — це закохуватися в козаків і переходити у християнство. Загалом це ледь не єдина національність, чиї представниці не “перетягують на своє” національних героїв, а навпаки приймають українську ідентичність. Як, наприклад, полоняночка-татарочка у “Сагайдачному” Данила Мордовця чи Фатьма-Маруся у “Лицарі в чорному оксамиті” Антона Лотоцького. Якщо ж татарка не переймає ідентичності, її доля у сюжеті стає трагічною, яскравим прикладом чого є татарка Медже у повісті Зінаїди Тулуб “Людолови”.

 

Причин кілька. Насамперед таке позиціонування справляє враження звичайного дзеркалення — свого роду “алаверди” до образів “потурчених, побусурманених” Марусь Богуславок та Роксолан. До того ж, українці насправді не залишилися осторонь орієнталізму — як внаслідок чистої інерції, так і в рамках чи то вписування себе у просвічений Захід, чи то вгрузання у роль провінції Російської імперії — і заодно мимоволі як частина асоціації з насильником переймання також окремих деталей погляду на інші народи.

 

Втім, складається враження, що татарки в українській белетристиці — це персональна проєкція чогось, що з перспективи раннього модерну назвали б “перемога хреста над півмісяцем”, а в часи більш пізні — витісненням тих же кримських татар із причорноморських степів. Як наслідок — кримські татарки виявилися мало не єдиними, на кому можна було відрефлексувати власне принижене становище щодо імперських народів.

 

Втім, навіть на тлі татарок єврейкам не пощастило не те що у квадраті, а в кубі. Їм сповна дістається у контексті “чарів” і натяків на якусь особливу пристрасність. Останній хронологічно приклад — це змальована з підкресленою натуралістичністю Циля з “Чорного ворона” Василя Шкляра, яка зваблює молодого повстанця Куземка, брата одного з соратників головного героя, і зрештою доводить його до зради своїх. Можна сказати, абсолютно взірцевий варіант сюжету про “прекрасну чужинку”.

 

Інша менш виразна іпостась єврейки у ролях, закріплених за певними націями, — це, як не дивно, помічниця головної героїні-українки. Це Ривка у “Грає синє море” Станіслава Тельнюка, Клара у “Роксолані” Осипа Назарука, одаліска Шаммама у “Роксолані” Павла Загребельного. Характерно, що ця дружелюбна іпостась стосується тільки відносин з жінками-українками; коли ж ідеться про україно-єврейську пару, майже напевно побачимо варіант зі “звабливою чужинкою”.

 

Винятком на цьому тлі є хіба Сара з “Останніх орлів”, яка виглядає замалим не плодом фантазії автора — єврейка, закохана в гайдамаку, та ще в розпал Коліївщини. Але саме цей парадоксальний виняток допомагає зрозуміти секрет такої двоїстості єврейських жіночих образів — якщо мати на увазі, що й саму Україну часто-густо персоналізували у жіночих образах, то вочевидь ідеться не про що інше, як про натяк на примирення зі взаємною користю, попри складні сторінки спільної історії.

 

Хоча загалом позиціонування жінок-неукраїнок в українській белетристиці справляє подвійне враження. З одного боку, свого роду фрактал колоніалізму, коли “своїх” намагаються помістити хай і нижче імперської нації, але вище всіх інших націй. І тоді зрозуміло, чому українцям надається “чоловіча” іпостась — починає вилазити патріархальна оптика з приписуванням раціональності та владності саме чоловікам апріорі. З іншого боку, за допомогою тієї ж оптики відбувається своєрідна уявна компенсація підлеглого становища — мовляв, ми насправді не могли програти, нас обманули хитрістю. Й отут виявляється, що “хитра” — саме жінка.

 

Є тільки дві національні групи, чиїх представниць, напевно, й зі свічкою не знайдеш серед героїнь історичної белетристики. Це росіянки і туркені. За дивним збігом обставин, ось це вже — стовідсотково імперські народи щодо як самих українців, так і тих-таки поляків, євреїв, кримських татар. І ось тут на повну силу вилазить уже не тільки колоніальна, а й патріархальна оптика: імперські нації не можуть бути представлені жінками, влада — це чоловіча прерогатива, отже маємо скільки влізе турків — паш, яничарів і так далі. Чи не єдина туркеня у белетристиці — Адіке з “Таємного посла” Володимира Малика, яка врешті виявляється болгаркою, викраденою в дитинстві й потурченою дочкою воєводи Младена. З росіянками все ще однозначніше — це завжди чоловік, наділений владою; чи не єдина жінка, цариця Єкатєріна, теж сприймається насамперед як джерело чужої влади. Хоч, з іншого боку, амурні пригоди цариці на тлі згаданої патріархальної оптики відкривають широкі можливості для компенсації за рахунок зображення її як безпутної високопоставленої жінки.

 

12.11.2022