З циклу "Кілька днів із Ду Фу"
12.
що залишилося після Ду Фу – ріка
віршів які записала його рука
самотність яку він тримав при собі
господарство при домі – квіти і сад
одинока в польоті осіння оса
рани зарубцьовані як на псові?
я не знаю – тому гієрогліфа дім
мокне немов селянин у воді
що насаджує рис – нагинаючи спину
селянки перуть білизну в ріці
купаються в порохах горобці
чаплі в тумані стигнуть
крутиться вічне колесо: літо – зима
переходять війська – яким нема
ні харчів ні жінок ні сну ні звитяги
тягнуться за ними скрипучі вози
урядовці сидять й морщать носи
тріпотять імператорські стяги
по околицях нині розносять чутки
по домах трясуться жіночі литки
по містечках солдати двигтять домами
чути труться тіла і скриплять ліжка
удовина доля таки важка –
бо солдат придавив її наче камінь
залишається тільки чекати коли
перейдуть війська з містечок малих
а в вологих утробах зачаті плоди
із жагою життя із тілесного бруду
їхні матері ночі насильства забудуть
і скрипучі тіла їх батьків молодих
за військами залишиться спогад утіх
як двигтіли доми по дворах усіх
булькотіло на кухні – сохло прання
імператор – казали – їхав сюди
та впали дощі – побоявся води
ще замочить ноги й шовкове вбрання
тож домівка за якою Ду Фу тужив
й імператорський двір в якому служив
за помірну плату і скромну
не зупинять ні човен ані течію
над дахами він бачить з паперу змію
що летить з паперовим драконом
течія – це час і він звик аби
береги тримали рівновагу плавби
він шукає покинутий кимось човен
й запаливши ліхтарик – пучка пече
і чомусь ріка вже над ним тече
й шурхотить як дракон паперовий
Фото: Володимира Давиденка.
05.11.2022