Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Окремою проблемою у відслідковуванні образів росіян в українській літературі є факт, що в ній росіяни далеко не завжди названі росіянами. Це не дивно, зважаючи на те, якої ваги вони (хоч “білі”, хоч “червоні”) надавали відповідному своєму реноме для завойованих народів та зовнішнього світу — тож тільки ті автори, які перебували поза контролем Росії чи СРСР, могли собі дозволити називати росіян у своїх текстах їхнім власним іменем.
З іншого боку, безнастанне вишукування в історичній белетристиці другого дна на тему саме росіян трохи пахне конспірологією. Насправді все простіше: на рівні конкретних епізодів і сюжетів, коли доходить до опису поведінки й реакцій, усі письменники більшою чи меншою мірою, більш чи менш свідомо “списують” із сучасності й недалекого минулого. Наскільки недалекого? Та наскільки сягає пам’ять. Саме з досвіду власного та найближчих поколінь беруться втілювані в літературі моделі того, як має поводитися герой, зрадник, поет, завойовник, повстанець і так далі. Список можна продовжити.
Можна було б на це не зважати, якби масова література не сприяла формуванню масових стереотипів. Й інколи ці стереотипи втрапляють у зовсім невластивому напрямку. Як це сталося з “чорною легендою” кримських татар, основною підставою для якої є переважно художня література та публіцистика як часів минулих, так — часом — і сучасних. Публіцистів чіпати не будемо, а ось показати, про чиї “подвиги” насправді йдеться в белетристиці, в тому числі на фольклорній основі, варто.
Бо те, що йдеться не зовсім, м’яко кажучи, про кримських татар (а часом і не про турків) — видно, як кажуть, у першому наближенні. Значна частина деталей описів або ніяк не налазить на звичаї і традиції хоч кримських татар як етносу, хоч мусульман у цілому, або справляє враження постгеноцидної мартирології. Основна ознака останнього явища — нагромадження зумисно яскравих і кривавих подробиць, які в реальності могли бути творінням рук якогось клінічного садиста, причому ці подробиці обов’язково будуть повторені в усіх деталях. До слова, цим навіть прозові перекази сюжетів дум відрізняються від свого першоджерела, де всяке страхіття або йде як тло, або узагальнюється. Аби це зрозуміти, достатньо порівняти тексти дум і, наприклад, окремі місця прозових переказів цих самих дум.
Отож виникає питання — що відбувається? Якщо не припускати епідемії повальної сліпоти чи змови, варто виходити зі сформульованого з самого початку принципу: насправді художній твір (ба, сучасний прозовий переказ тогочасного фольклору) — майже завжди про сучасність. Начеб історичні одяг, звичаї і тому подібне варто сприймати радше як більш чи менш вірогідні театральні декорації, ніж як бодай мінімально якісну реконструкцію.
І якщо абстрагуватися від декорацій, то виявиться цікава річ. Аби її унаочнити, варто навести кілька прикладів — от хоч би сцену з “Марусі Богуславки” у переказі Марії Пригари, де гаремних жінок примусово виводять дивитися на страту полонених козаків. Все б нічого, якби не знати, що у мусульманських традиціях виведення жінок з гарему на загальний огляд — це дуже серйозний проступок. Настільки серйозний, що зробити такого просто не могли, надто в часах, коли релігійні заборони означали незрівнянно більше, ніж тепер. Крім того, виникає питання — щоби що? Яка мала бути вигода з того, щоб жінки побачили катування? Саме катування, не страту — як це було б у Західній Європі того часу, де прилюдні страти були звичними, але на них ніхто нікого силою не зганяв.
А якщо зосередитися на “лисому” сценарії, маємо — вигнання цивільних, переважно жінок із дітьми, спостерігати катування військовополонених. Й отут у галичанок старшого покоління цілком може початися тригерна реакція. А все чому? А тому, що згін цивільного населення на “опізнання” практикували в Західній Україні після Другої світової війни як метод боротьби з підпіллям і залякування. Збіги лізуть в очі — і там, і там зганяють жінок. І там, і там — катування і споглядання мертвих тіл. І там, і там — заборона на прояв емоцій. Зрозуміло, чому: у Галичині другої половини 1940-х років за прояв родинних зв’язків з убитими запросто можна було поїхати на Сибір усією родиною. І знову питання — який резон туркам займатися таким моральним садизмом, та ще ламаючи по ходу всі приписи власної релігії? Щоби що?
Не уникла таких страхітливих сюжетів і художня література. Яскравий приклад — сцена татарського набігу на хутір Повчанських у першому томі “Людоловів”. Правду казати, аз єсьм грішна — бо тільки після серії точкових запитань кримськотатарського співрозмовника мені дійшло, що воно ж купи не тримається просто з точки зору середньостатичних практичних умов походу. А після цього виникло питання — ОК, то що ж тут описано? Весь цей, м’яко кажучи, треш — із розбиванням дитячих голівок об камінь, поголовним ґвалтуванням дівчат і жінок, убивством кожного, хто тільки чинить опір, нищенням майна і вбивством худоби просто для розваги... Так, потім будуть трагічні долі татарок у козацькому полоні після нападу козаків на татарське село — загальний баланс сяк-так зведено. Але нашим сусідам від цього не легше.
Найближча достатньо відома аналогія може відшукатися у Горліс-Горського — в тих місцях із “Холодного Яру”, де описані напади “будьоновців” на українські села. Отам є все — і масові зґвалтування, і палення хат, і вбивство домашньої худоби просто так, і так далі... І навіть розпорювання животів вагітним. Хто читав — нескоро забуде.
І, в ролі перевірки, питання — чи могли українські письменники бачити чи знати від достовірних свідків подробиці татарських чи турецьких нападів? Ні. Розпачливі ламентації самовидців до уваги не беремо: це специфічний жанр ранньомодерної літератури — аби його правильно тлумачити, потрібна спеціальна підготовка. І гірше, що можна зробити — сприймати ці тексти повністю буквально. А знати про методи “примушення до братерства” наших північних сусідів-ворогів могли? Після досвіду 1918–1921 років ще й як могли! А тепер, після Бучі та Харківщини, наново взнала вся Україна.
При чім же тут турки з татарами? Та й, беручи ширше, чому саме вони? Виглядає, турки — це не що інше, як “дозволена імперія”. Якщо придивитися, то стане видно своєрідний “поділ праці” — турки катують, ув’язнюють, потурчують-побусурманюють. Словом, виконують повний набір імперії — як суто силове упокорення, так і деформацію ідентичності. Татари в цій системі координат виглядають кимось на кшталт “молодшого брата” — і тут спадає на гадку та сама роль відносно москалів самих українців, які у неписаному табелі про ранги підсовєтських народів займали негласне місце “молодшого званням сахіба”. В окремих пунктах — як, скажімо, совєтська армія — це проявлялося особливо чітко, ілюстрацією чого стала приказка “Хо*л без лички — що папір без печатки”.
По суті, описуючи татар відносно турків, українці описували себе самих щодо москалів. Включно з ясиром — бо в якості рядових і офіцерів як совєтської, так і російської армій українці ще й як ходили по ясир для імперії, хоч і підневільно. І гинули там — саме про це поезія Тараса Шевченка “Кавказ”: “Не за Україну, а за її ката Довелось пролить Кров добру, не чорну...” Українці в ролі “солдатів імперії” були і в Угорщині, і в Чехословаччині, і в Афганістані, і в гарнізонах у Східній Німеччині. Про деталі можна прочитати у романі Сергія Сингаївського “Дорога на Асмару”. Втім, оцей висновок, точніше продовження асоціативного ряду — суто постфактум, позаяк тема у роки писання всіх згаданих текстів була начисто закрита від стороннього ока.
Прикметно, у яких ролях “відкриті” москалі у всіх цих текстах. Це або прислуга — як Пелагія у “Марусі Богуславці” чи Ярема у “Хведорі Безрідному”, або зрадливий одновірець — як боярин у Зінаїди Тулуб, який відмовляється викуповувати невільників, посилаючись на брак грошей, виділених “государем”. По суті, це теж якоюсь мірою компенсація за принижене становище в реальності. І, звісно, “чортові огарок”, бо ж без “старших братів” не міг обійтися до 1991 року жоден історичний сюжет.
На рівні конкретики вийшло цікаво. За сюжетом, авторам треба було змалювати нападників-татар у реальності 17 століття. Але, змальовуючи її, вони опиралися, свідомо чи ні, на реалії і колективний, а часом і особистий досвід століття двадцятого. Що в результаті вийшло? А вийшло те, що кримські татари витворяють таке, що витворяли насправді червоноармійці, чекісти, а часом і всякого роду збиранина — і жертвами чого стали й самі татари. Пояснити цю просту думку не здогадався ніхто, хоч історичну белетристику читали всі аж бігом.
А тимчасом якщо думку пояснити, то стає зрозуміло, що описи звірств кочовиків були, мабуть, насправді своєрідною автотерапією і заодно химерним та заплутаним, але способом зафіксувати реальність “утвердження радянської влади”.
Залишається прояснити, чому саме кримські татари. Точніше — нагадати, бо про обидві причини я свого часу вже писала. Насамперед, коли йдеться і про татар, і про турків, то ще з домодерного часу існувала для опису теми неволі та всіх її супутників сукупність понять і асоціацій, висловлених у конкретних зворотах і художніх прийомах, зав’язана саме на ці два народи. Все, що було треба, — взяти й перенести, що й було зроблено.
Крім цього, кримські татари виявилися архізручним об’єктом для сублімації бажання відплати, яке стосувалося зовсім не їх. Бо були такими ж чужинцями, як і справжні кривдники, але слабшими за тих, справжніх. Відбувся один із видів травматичного перенесення — це відбулося тим простіше, що й у випадку татар були свої складні епізоди.
Усе це разом наклалося на совєтську освіту й пропаганду, де вже спрацював принцип “якщо людині кожен день казати, що вона свиня, то вона й зарохкає”. Особливо, коли казати не те що кожен день, а протягом трьох поколінь “з кожного залізка”. У результаті отримаємо ефект глечика, який накипів.
04.11.2022