Трамвай за трамваєм...

Хто не знає цієї жартівливої пісні?

 

               Сів я до трамваю,

               люди споглідаю,

               бувай ти здорова,

               бо я від'їжджаю.

               Камінь на каменю,

               на каменю камінь,

               а на тім каменю

               іще єден камінь.

               Трамвай за трамваїм,

               за трамваїм трамвай,

               а за тим трамваїм

               іще єден трамвай.

               Столик за столиком.

               за столиком столик,

               а за тим столиком

               сидить алькоголик.

               Газети писали,

               шо я умираю,

               а я під каварньов

               газету читаю.

               Будь мені здорова,

               Ти дівчино моя,

               Не забудь за мене,

               Коли ласка твоя...

 

 

Окремі цитати з цієї пісеньки цитувало багато авторів. Зокрема Ярослав Галан, додаючи, що «трамваєм їздять, звичайно, люди, які ризикують або нічого не мають для втрати, бо втратили в тісняві трамваю всі ґудзики від піджаків, мають подерті панчохи і шкарпетки, понівечене взуття і нажиті синці». «Модним шлягером» вважав цю пісеньку свого дитинства краєзнавець Євген Наконечний, Іван Керницький називав її «личаківським танґом».

 

Ці куплети не були сталими, їх доповнювали іншими, відтак пісня розрослася до безконечності. Але первісні слова були досить таки примітивними, а щойно в процесі ставали цікавішими. Адже у пісні був автор – сьвірк-ваґабунда Бувай або ж Бен-Гур. Сьвірками, як відомо, називали у Львові вар’ятів, а сьвірк-ваґабунда – то вже співучий вар'ят.

 

«Великою популярністю мешканців Львова без уваги на їхню національність втішалася постать українського прошака, поета й співака, який на рогах важливіших вулиць у центрі міста розважав прохожих співанками власного укладу тексту й мелодії, – згадував письменник Володимир Барагура. – Вони так припали львів'янам до вподоби, що були на вустах чи не всіх пожильців, які мугикали собі ці простенькі з нескладною тематикою, безтурботні, сповнені погідного гумору й оптимізму строфи добродушного дідка, який умів підстерігати й висловлювати картини з великого гамірного міста».

 

«Узимку 1928 р., – згадував відомий меценат Омелян Антонович, – біля "Віденської каварні" з'явилася людина, яка на тривалий час стала сенсацією, а відзвук тієї появи відлунював по цілому місту та краю ще роками. То був середнього віку чоловік, присадкуватий, огрядний, закутаний в якесь грубе одіяння, підперезаний ременем чи просто вірьовкою, з шапкою, насуненою на вуха й очі, з зарослим неголеним обличчям. Він стояв або проходжувався повільно та підспівував ту саму, і досі не знану мелодію, що починалася "Бувай ми здорова". Слова були українські, а мелодія – якийсь український народний мотив, не надто веселий і не надто сумний, поважний і тужливий, музично недовершений і простий: "Бувай ми здорова, моя Суривонька, Бувай ми здорова, бувай ми здорова" або ж "Бувай ми здорова, моя золотенька".

 

Це була перша основна строфа, з якої відтак виходили інші, але також прості і недовершені, і хоч слова були інші, але мелодія не змінялася, а приспів все повторювався і повторювався. Друга строфа звучала тільки з малою зміною: "Бувай ми здорова, я вже від'їжджаю, Бувай ми здорова, бувай ми здорова".

 

Хто була ця людина, ніхто не знав, бо навіть преса не подавала такої інформації, хоч широко про це писала. Може, поліція знала, хто він, звідки походив і де спав, бо ж була морозна зима, але кожного дня і довгими місяцями він був на цьому місці безперебійно від ранку до вечора і виступав з тим самим репертуаром. Він нікого не зачіпав і ні до кого не говорив, але від співання голос йому охрип і поза хрипінням часто мало що було чути. Згодом його голос знову ставав виразнішим. По якомусь часі деякі перехожі чи глядачі, бездільні батярчуки, почали насміхатися з нього і щось доповідати. А він не дуже звертав на це увагу, та часом терпець йому уривався, і він, співаючи ту ж мелодію, вживав слово чи два наче у відповідь тим, що його зачіпали, чим висказував своє обурення, а може, й гнів на тих, що йому дошкуляли. Одного разу, коли я там також приглядався, йому вже було забагато, і він піднесеним голосом змінив в лібрето три слова, які відспівав:

 

               Бувай ми здорова, насер матер вашій,

               Бувай ми здорова, бувай ми здорова.

 

Хоча він нічого не говорив, але з того, що він вживав у своїй пісеньці жіноче ім'я Суривонька, мабуть, здрібніле від жидівського Сура, і з того, що вимова у нього була якась своєрідна, виходило, що він, мабуть, був жидом з якогось містечка чи села, якому українська мова була не чужа, а наче рідна, бо польської він не вживав і також не говорив на їдиш, але поза своєю пісенькою з українським звучанням він нічого не говорив також по-українському. Щось, видно, сталося в його житті, щось важливе, а може, й трагічне, і його ум не міг собі з тим дати раду, але виходило, що він наче прощався з якоюсь Суривонькою. Чи він побував на Кульпаркові і його звільнили як безпечного для себе і для оточення, чи якісь інші дороги привели його до Львова, невідомо».

 

Цей сумний дивак приїхав до Львова з Ходорова, аби співати на вулицях свої безмежно тужливі пісеньки, постійною темою яких були родинні проблеми Лайбуся. Безнадія і смуток бриніли в його голосі.

 

               В тата є дуляри,

               А в мами кульчикі,

               А я бідний Лайбусь

               Ходжу без буциків [черевики, – Ю.В.].

 

Але сталося диво. Незабаром про дивного співака заговорило ціле місто. Ніхто не знав його імені, але всі знали його пісеньку і називали його «Бувай ми здорова» або просто «Бувай». Оту нехитру мелодію підхопили усі львів'яни, почали мугикати і підспівувати – школярі і студенти, малі діти й люди старшого віку, українці, поляки і жиди. Чути її було на базарах, у парках, в кнайпах і просто на вулиці. Чимало львів’ян навмисне приїжджали до «Віденки», щоб побачити і послухати Бувая.

 

Мелодія стала настільки популярною, що її почали виконувати на мандолінах і гітарах, на гармоніях і саксофонах, а далі пристосували до танку, і танцювальні оркестри ввели її до свого обов'язкового репертуару в нічних льокалях та на великих забавах. «Прискорений темп мелодії створив з "Бувай ми здорова" знаменитого фокстрота, – згадує О.Антонович, – а також повільного словфокса, хоча оці модерні застосування напевно не були задумані автором і композитором, який співав свою пісеньку повільно і тужливо. "Бувай ми здорова" опанувала львівську естраду, зі Львова перенеслась на всю Галичину і опанувала цілу Польщу. Її співали і під неї танцювали і у Варшаві, і в Кракові, і в Познані».

 

Роман Купчинський в «Ділі» опублікував цікавий фейлетон «Наймодніша пісня»:

 

«Коли пройдеш тепер вулицею Львова, а почуєш пісню "Бувай ми здорова, ти дівчино моя" – не думай, що дісталася вона сюди при помочі кабарету, каварні чи відділу новобранців.

 

Заніс її, спопуляризував, поширив і навчив один дурнуватий жидок.

 

Цілими днями волочиться він між Віденкою та міським театром і вічно в нього на устах ця прощальна пісня:

 

               Бувай ми здорова, ти дівчино моя

               Бувай ми здорова, ти моя дівчино.

 

Львів, семпер фіделіс і патріотично скажений город не міг слухати байдужо українських слів. Негодування перенеслось на сторінки "Слова Польського", яке добачувало в тім небезпеку для польськости Львова і цілости Річі Посполитої. Поліція була б може зробила щось у тому напрямі, але Кульпарків так переповнений, що ані в гадці не мав приймати співучого жида. Правда, як зачуваю, є ще там кілька вільних "посад", але вони зарезервовані для більше послушних і визначніших горожан.

 

Дурний далі ходить, як ходив, і співає, як співав.

 

Вечір і рано, коли тільки проходити біля Віденки, ввірчується в вуха монотонна і безнадійна строфа.

 

І дивне диво: польський Львів почав помалу привикати до українських слів так, як свого часу привикав уже до української влади. Невибаглива мелодія свердлувала мозок, а прості слова тислися на уста.

 

Протиукраїнський фронт перші прорвали вуличники, висвистуючи по всьому місту новобранську пісню. Вони й назвали вже її популяризатора.

 

 – Бен-Гур, Бен-Гур. Заспівай-но ще раз!

 

І Бен-Гур співав ще раз.

 

За вуличниками пішли найбільш безжурні люди – кавалєри з Легіонів та Академічної і собі почали підспівувати.

 

Після них прийшла черга і на статочних жонатих, що не мають права сказати: "Бувай ми здорова".

 

Йдете тепер вулицею і нараз вам під ухом:

"Бувай ми здорова, ти дівчино моя".

 

Обертайтесь і думаєте, що за вами Бен-Гур. Ні! Якийсь старший пан, чекаючи на трамвай, виспівує собі з нудьги.

 

Одним словом цілий Львів тепер тільки гуде: "Бувай ми здорова". Не поможуть уже ні громи польської преси, ні накази Прушинського до шкільних інспекторів. Пісня розлилося по місті і ніхто вже її не здержить.

 

Не знаю, яку мав ціль Бен-Гур, популяризуючи її.

 

Чи хотів просто заробити гроші, чи хотів показати українцям прихильність жидів, чи може переконати українських музиків, що якби вони гармонізували для каварень українські пісні, то ми захопили б не тільки Львів?!

 

Кожний з тих здогадів має дещо правди в собі.

 

Та як би там воно не було, ми повинні тішитися, що перший раз українська пісня вийшла на польську вулицю. З вулиці вона втиснеться до мешкань і недалекий той час, коли за вікном книгарні появиться найновіший черлєстон чи блєк-ботом "Бувай ми здорова".

 

Тоді певно ніхто не згадає про львівського Бен-Гура, який перший звернув на неї увагу» («Діло» 4.11.1927).

 

Минув місяць, і Роман Купчинський знову змушений був писати про цю пісню, але вже з обуренням: «Мої побоювання справдився. Найбільш дурна пісня від часів "Бананів" – "Бувай ми здорова" – захопила кабаретово-пияцький ринок. Нема у Львові каварні, бару, тінґель-танґлю, де не лунали б звуки безглуздої мелодії і рівновартних слів. Так, як давніше всі затискали вуха перед нею, тепер відчиняють серця і роти:

 

               Бувай ми здорова

               Моя сирітонько.

 

Співають це не тільки національні меншості Галичини, але навіть імпортований негр.

 

Щовечора в барі каварні "Лювр" чорний мистець джезбенду виломлює собі язик, щоб вимовити незрозумілі слова:

 

               Бувей ме здорова, муя сухітонько.

 

Публіка шаліє з радости.

 

Під звуки модної пісні танцюють до загину всі: дочки Львова, Куликова, Теребовлі і інших Коринтів [тут натяк на повій, – Ю. В.], сини: мамині, марностравні, блудні і русини.

 

Хто не танцює, примикає очі і насолоджується божеською мелодією. Що за глибина почувань, що за геніальні слова!

 

 – Ślicznie, – шепче захоплено якась дама, коли останній тон завмер під склепінням бару.

 

– Co to jest? – питає сусідка.

 

– Ukraińskie, ludowe! – пояснює сусід, видно один з "Komisji dla spraw mniejszości narodowych".

 

– O, to ukraińcy mają także swoje czerlestony?

 

 – No, tak… właściwie nie. Ta pieśń ma w sobie dużo pierwiastków ogólnosłowiańskich, a więc i polskich.

 

 – Ach, teraz rozumiem, dlaczego to dla mnie jakieś takie bliskie, takie swoje…

 

Негр зачинає знову. Пара за парою підносяться з крісел. Хто не танцює, примикає очі.

 

Капельник зложив чи підслухав другу строфу:

 

               Купив я газету,

               Сів си до трамваю,

               Бувай ми здорова,

               Бо я від’їжджаю.

 

Публика на вершках захоплення. Дами обкидають капельника квітками, забуваючи на хвилю про негра.

 

Мужчини обкидають замріяним поглядом свої дами, забуваючи на хвилю про дівчат з бару.

 

А тим часом...

 

Мороз на дворі тисне. Тисне, як конституція, як залюблений студент, як податок.

 

Під дверима хати своєї мами стоїть невмирущий популяризатор модної пісні, знаний у цілім Львові Бен-Гур. Проситься до середини, але мама не пускає.

 

А мороз тисне.

 

Бен-Гур іде на стрих і там склонює до сну змучену голову. Ще в півсні ворушаться посинілі уста і по закутках стриху, разом з морозним вітром, блукають безсмертні слова:

 

               Бувай ми здорова, моя сирітонько.

 

Тихне нарешті пісня, стулюються уста, стулюються повіки – навіки.

 

Біла смерть прикриває Бен-Гура морозним саваном.

 

Другої днини всі польські часописи з некрологами і характеристиками творчости померлого.

 

А він?..

 

Скромно і без тіни зарозумілости стоїть далі під Віденкою і співає свою пісню.

 

Видно довгий вік йому судився, коли його "померли"» («Діло», 27. 12. 1927).

 

 

Треба сказати, що перший рядок пісні уже мав свою традицію в Галичині, бо в середині 19 ст. з'явився запис Якова Головацького «Бувай ми здорова, ґречная панно», а також запис шляхетської пісні «Бувай ми здорова, дівчино моя, Не забувай мене, коли ласка твоя, Я в дорогу від'їжджаю, На серденьку тугу маю».

 

За спогадами інших сучасників Бувай любив сідати до трамваю, їхати кілька зупинок, виспівуючи свої куплети, і пересідати до іншого трамваю. Ольга Кузьмович пригадувала, що «Звичайно вранці, як я їхала до школи, він сідав до трамваю і співав на цілий голос "Трамвай за трамваєм". І хоча в змісті було "я вже від’їжджаю", він сидів далі закутаний в брудне лахміття і співав».

 

Бувай був сьвірком нешкідливим, не крав, не жебрав, а задовільнявся тими грошима, які подавали йому за пісні. Його любили і намагалися допомогти якщо не грошима, то харчами чи одягом. Батяри доштуковували до його рефрену свої куплети, а потім ці нехитрі віршики кружляли з рук у руки в друкованому вигляді:

 

          Тато ма крулікі,

          Мама ма голуби,

          А син за студолов

          Щепки собі рубе.

          Раз три перекупки

          Билися за крупки,

          Розвалили ґлови –

          Бувайте здорові.

          Хто не зна куханє,

          Най мене запита,

          А я йому вповім,

          Що значить кубіта.

 

До історії увійшов ще один куплет Бувая, пов’язаний із цікавим трафунком:

 

               Приїхав до Львова акрубата-муха,

                вліз на Тилічкову і випустив духа.

 

Про випадок з людиною-мухою згадує і Станіслав Лем: «Щось мене тягнуло, аби вихилятися з вікна якомога далі, хоча добре знав завдяки історії "людини-мухи", чим загрожує падіння з другого поверху». У довоєнному Львові перший поверх вважався партером, отже «акробат-муха» впав з третього поверху.

 

А впав він із будинку №6 на розі вулиць Академічної і Хорунщини (Чайковського), де містився перед війною сніданковий покій пані Теличкової, про який писав я ширше у «Кнайпах Львова».

 

У 1929 р. приїхав до Львова акробат-линвоходець, що був рекламований як людина-муха. «Людина-муха ві Львові, – вістила в жовтні 1929 р. газета "Wiek Nowy". – Раді повідомити, що адміністрацією Львова зроблено перші кроки для дозволу на незвичну публічну демонстрацію. Такий собі Назаревич, мешканець Кракова, котрий має повне право іменуватися "людиною-мухою", має намір найближчим часом представити ві Львові два акробатичних покази, що полягають у видряпуванні гладкою стіною триповерхової кам’яниці на дах та виконанні скоку з цього даху».

 

11.10.1929 р. та сама газета повідомила: «Людина-муха буде видряпуватися по Ратушевій вежі. Вчера до нас у редакцію завітав Фелікс Назаркевич, 24-літній краків’янин, більше знаний як Людина-муха. Це середнього зросту молодик із довгим, гладко зачесаним назад волоссям та чорними очима, у яких світиться мужність і рішучість. У розмові пан Фелікс сказав, що прагне здобути найвищої слави у польській акробатиці, а потім показати своє мистецтво закордоном. У Львові з першого виступу дохід піде на шкільні книжки та взуття для дітей військових інвалідів, з наступних виступів – частина доходу.

 

Людина-муха мав уже два виступи у Варшаві, був у Кракові, Познані, Бидгощу, Катовіцах і Лодзі. Всюди він зустрічав підтримку міських влад. Львівське Міське староство відмовило йому у дозволі на виступ. Тоді він звернувся до Воєводства, і пан воєвода залагодив цю справу.

 

Людина-муха розповів про свій героїчний вчинок під час пожежі лущарні (очистки) рижу у Кракові, коли він витяг з 7-поверхового будинку 4 пожежників, видряпавшись по гладкій стіні, притримуючись за громовідвід. Президент Кракова нагородив його Хрестом за заслуги і 500 золотими.

 

Покази відбудуться на подвір’ї Ратуші. Вступ – 1 зл. 50 гр. Під час першого виступу Людина-муха видряпається муром Ратушевої вежі аж на сам верх. Але чекає доброї погоди, аби дах не був вологим. Другий виступ – спуск з даху Ратуші по линві американським способом, тримаючись однією рукою. Третій – з вікна третього поверху виконає скок на рятункове полотно».

 

13 жовтня газета звістила: «Заборона видряпування по Ратуші та по мурах приватних будинків. Виступ Людини-мухи не відбудеться з огляду на порядок і публічну безпеку у місті».

 

На цьому б історія людини-мухи могла й закінчитися, якби не поява конкурента на прізвище Полінський. У споминах Гелени Ольшевської читаємо: «В чудове тепле недільне пополуднє після 12, коли по Корсі (по Академічній) спацерували елєґантні тлуми, Людина-муха мав на ровері проїхати по дахах кам'яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, званої поточно площею Фредра. Простір поміж будівлями мав перетнути на линвах».

 

Зібрався великий тлум – подивитися, як він буде ходити по линві, що напнулася між двома наріжними будинками на початку Хорунщини. Акробат щасливо пройшовся по линві і, коли під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам'яниці, в партері якої містився заклад Теличкової, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці. Дах виявився мокрим після дощу.

 

Але незабаром після того з'явилася ціла вулична балада, яка всю трагедію передавала з притаманним Львову чорним гумором.

 

               Приїхав ду Львова акробата-муха,

               спав з даху на землю і випустив духа.

               Хтів всім показати, як він вміє звинно

               драпатись по ґзимсі, ходити по ринві.

               Хтів він показати, яка то є бздура

               триматись, як муха, на гладкому мурі.

               Хтів сі пописати, як сі легко видер,

               а наробив штемпу і наївся встиду.

               Вліз на Тилічкову без почуття страху,

               минув друге п'єнтро... вже був близько даху...

               Усі дух заперли, тиша була глуха,

               бо він такой справді акробата-муха.

               Чи він сі послизнув, чи ся тиньк обрушив?

               Чи сі вхопив ґзимсу, а ґзимс сі викрушив?

               Нагло з криком злетів – вділ на лоб, на шию:

               «Ратуйте м'я, люде, та ж я сі забию!»

               Кричав бідолаха і посеред крику

               Хляпнув на бруківку, шо ані не гикнув.

               Так сі закінчило страшне видовисько –

                Не драп сі високо, то не впадеш низько.

 

Співоча кар’єра Бувая тривала недовго – лише кілька місяців. Він як зненацька з'явився, так неочікувано і зник. 15 квітня 1928 року преса писала, що «жидівський вуличний співак Лейбело Бен-Гур відставлений поліцією до родинного міста Ходорова».

 

«Замовкло довкілля "Віденки", – писав О. Антонович, – не чутно стало так добре знаного захриплого голосу, здавалось, залишилась порожнеча. Та ні, ця пісенька, танок, мелодія, лібрето і назва відгомонювали вулицями Львова "Бувай ми здорова, бувай ми здорова". Запитайте тепер тогочасного справжнього мешканця Львова, іду в заклад, що він заспіває вам без задуми і труду "Бувай ми здорова". Та, мабуть, тепер уже ніхто її не пам'ятає і не знає».

 

Автор помилився, бо пісня живе й досі і її часто виконують весільні музики.

 

 

 

02.11.2022