Треба знати Васю. Для цього варто хоча би подумки спуститись у «Ваґабундо» – це підземний мистецький стаціонар із терапією поглибленим офлайном, територія свободи людей зі завищеними пропозиціями, інтимна зона всього невпіймано-талановитого.
Війна в цілому і скрізь зміщує прояви мистецтва від витонченості до піднесеності. Але тут це особливо відчутно, бо зміщення посилюється через періодичні поштовхи всередині.
Так от, простір «Ваґабундо» фрикативний – не лише тому, що завужено-видовжений і будь-яке переміщення тут стає доланням шляху, а траєкторія будь-якого руху зазнає приталеної взаємодії зі стінами, тобто тертя. А ще й тому, що тут притираються, сходяться, злітаються і збігаються непозбувні фрики – носії незбувних ідей – особлива категорія невідкладних друзів, які створюють виняткове наповнення простору. Без них неможливо. Але вони постійно заточують гостроту своїх відчуттів і перетворюють будь-яку мистецьку подію в закулісся – у те, що не на показ, в репетицію чогось більшого, нескінченнішого. Вони в хмарах легень завжди виношують продовження, а на серцях виношують фляги. Без них не було би погоди. Точніше, була б, звичайно, але пущена на атмосферний самотік.
Їхня присутність – це паралельний мистецький процес. Неважливо, чи парамистецький, чи парапроцес. Як неважливо, чи фриковість їхня вдавана, видобута зі зусиль, чи природно увібрана звідусіль. Важливо, що їхня непосидючість і здатність тримати угар травматичні. Вони часто з підбитими руками, або розкрученими попереками, або з перевтягнутими шиями, або з тремкими голосами і розтягнутими голосовими сухожиллями, або з важкогабаритною рослинністю на лицях, або з заваленими очницями, в котрих щось чаїться, або з розпаленими ніздрями, в яких димиться. І ніколи не перетинаються всі водночас. А якби пройшлися разом, це нагадувало би парад у шпиталі в час дезінфекції звеселяючим газом. Недарма в корені демонстративності ховаються демони.
Хоча для них «Ваґабундо» – це зона геппінговості, тож могли би згуртуватись у секту геппінговістів – це як протестанти, тільки щасливі, бо протестують не у релігії, а в культурі.
Кріпатура мозку після спілкування з ними – фрікатура – стан, що викликає бажання вдарити й обійняти. Але ці обійми тебе би поглинули, а цей удар, відбившись, тебе ж би й уразив. Бо вони кармічно пружні. І вміють берегти вдячність за неудар. А невпинно прокладають дорогу до пекла просто для того, щоби було куди дівати добрі наміри.
Безперечним лідером цього тертого руху видобувачів вогню зі себе у вузьких проходах «Ваґабундо» є Вася. Ігристо прикусивши хриплувато підджазовані вуса, заходить він завжди з убивчою елегантністю молодого Ескобара: з посмішкою, яка починається з-під лоба і не закінчується ніде й нізащо. І кланяється на всі боки, навіть якщо тут нікого немає. Бо він йде до сцени, куди би не йшов: у нього завжди є сценічний план. З постеризованим виглядом людини-постера він ступає швидко, але клейко, впопад, ніби беручи ногами чийсь слід. Тобто прихоплюючи. При цьому він має свій почерк – і це почерк ніг, неповторна каліграфія стирання: йому вдалось поєднати біг і шаркання в одному кроці, здоров’я й зношеність, політ і копóк, глибину і різкість, служіння й володіння. І цю крок-музику чути здалеку, як шиплячий дзвін, виклик на службу Божу, котру ось-ось-ось він же й розпочне.
Отже, Вася починається не з вішалки, а з кроків, на відміну від інших театрів. І це завжди кроки наближення. Він ніколи не переступає – він насувається як людина-корпус, причому одночасно корпус адмінбудинку і циркового гуртожитку.
Здається він більшим, ніж є. Бо зазвичай він більш ніж є. Він зібраний, це добре видно, коли танцює, або жонглює, або не ловить мишей. Просто ця зібраність займає багато місця. Безбережність його рухів помилково сприймається за необережність. Ці рухи не існують по одному – вони як підпеньки, кожен із них – це оберемок непояснюваних жестів. Вася – коренева система цієї грибниці, завжди готової щось оспорювати. Спори цієї незгоди словоточать. Тому коли він з’являється, віддупляються стіни: в бетоні прорізаються округлі яйцясті дупла птахів, і все навколо готується до переосмислення, кожен хід думок – до зміни маршруту, кожне усталене враження – до втрати впевненості в собі. Ходить і говорить він, надмірно поспішаючи, слова й кістки ломляться з тіла. Не встигаючи повноцінно проживати кожен свій акт мовлення чи проходження, вдається до репризних прийомів: самоповторюється, щезає і повертається з тим же знову.
А все тому, що його організм виробляє надлишок адреналінів. Може, навіть весь їхній виробіток іде у надлишок (подарункова версія синдрому Морфана). Він стане донором для млявих і холодних, коли адреналін почнуть пересаджувати. А наразі він майже не спить ночами, по-бітниківськи витискаючи з мозку надзвичайне і компенсуючи цим нестачу академічних знань та орієнтирів. Тому сублімує жорстко і нещадно і може пересублімувати будь-якого творця, не кажучи вже про митця. Тому думками він вже готується до запуску космічної ракети на зірку Федота з села Перкалаба, вирахувавши, що звідти найближче до неба, і телефонує з цього приводу до Маска – аби позичив корабель з повним баком під заставу Говерли, менеджером котрої Вася є. Як треба тримати в непевний час повним бак, так Вася тримає голову повною ідей та планів.
Щоб не заснути вдень, він мусить постійно говорити, його голос – це гіроскоп, завдяки котрому власне тіло тримає вертикаль і рівень. І ризикує впасти у сон, як тільки змовкне. Тому Васіне стояння насправді є протистоянням. Тому чим виснаженіший його стан, тим більше, швидше і вище Вася говорить. Ніби в рот води не брав.
Гаряч його розмови доводить переваги термодинаміки над психосоматикою. Його мовний апарат умовний – бо інколи те, чим мав би закінчити розповідь, обганяє те, з чого мав би її почати. Тоді його моновисловлювання завихрюється в тильду і далі – в знак нескінченності. Тому зупинити його може лише хтось ззовні. Сам Вася – ніяк, він зайнятий, йому не до того, в ньому багато пропущених дзвінків – неприйнятих, тобто які не прижились, зірвались або зірвали голос – свій, звичайно, а не його. Бо Вася сам є видом зв’язку – він каже, що з Богом, бо не згоден на менше. І взагалі не згоден на мале, тому ніколи нічого не применшує і не віддаляє, завжди наближує і прибільшує. Доводячи, що на все Воля Божа, він затискає цю Волю в кулаці, ніби взявши напрокат. Воля воліє не волати, на відміну від тих, хто попав під гарячу руку його опіки. Для них він влаштовує самозвані вечері і самогнані проповіді.
Побожний Вася – фігурант Справи Божої, може навіть всіх Божих справ. Тож до речей відноситься як до речових доказів. А щоб цей судовий процес під назвою життя був виграшним, їх треба пред’являти побільше і почастіше. Тому Вася постійно хутко перевдягається, він – вітер змін одягу. Змінює його, як декорації перед кожною своєю дією. І у «Ваґабундо» сам собі викроїв шматочок простору, де зробив придбанник – тут він зберігає щойно придбані лашки. Хоча йому нічого не потрібно, крім людей. Бо ж усе, що має – або знає – витрачає на них. Тобто якщо на себе – то лише для того, щоб своїм кольором, формою чи позою вразити інших. І коли він, нарешті, носитиме відзнаку, це буде не медаль з двома сторонами, а медалі з двох сторін його.
Але наразі Вася носить традиції народу, в тому числі доношує мисленнєво найпохмуріші. Тому віра у Закулісу, злий задум жидoмаcонів, слов’янську єдність і боже повеління в самому кінці – все при ньому. Це магічний реалізм по-народницьки. І ще він вірить у силу своєї думки настільки, що весь його бізнес-план вкладається у формулювання «Бог дасть». І Бог дає на дію. Ідеї ж його надто дорого коштують, але за них надто мало платять.
Тим часом Вася продовжує говорити, переливаючи в слухача коктейлі з усіх тем. Слухач одразу згадує, що в голові насправді немає перетинок між звивинами і все, що там міститься, міситься. І картина його світу набуває такої крайньої абстрагованості, що він вже не може знайти, де у неї низ. Тому найкраще слухати Васю саме в галереї. Бо ж у неочікуваних суміщеннях досі несумісного й ховається мистецтво. Як у дірках сиру.
Але галереї на стрімкому Васіному шляху траплялись не завжди. Тож за результатами ділової активності у відкритих немистецьких просторах його неспокій кілька разів ізолювали у застінках клініки, аби викачати з нього стрес. Бо обережне й жадібливе людство схильне все записувати на свій рахунок. І вбачає у чиємусь неспокої власну небезпеку. Лікарі ж ніби не знають, що без стресів Васін організм існує впроголодь і безсенсово. Хоча видатний психопатолог Крепелін вчив їх, що душевне здоров‘я починається зі здатності самоозадачуватись так, щоб переносити свою увагу від простіших завдань до щораз складніших. Отже, за Крепеліном, Вася психічно значно окріпліший від недіагностованих. Думає й діє хоч і не рівно, зате багаторівневіше.
Тому й цією суб’єктивністю діагностики він цілком вдовольнився і в результаті все там у лікарні очолив. Вася взагалі любить перевищувати службові повноваження, вважаючи, що справжні повноваження обмеженими бути не можуть, посада – це ж бо не вид інвалідності. Проблеми, що їх у нього немає, розрулює легко: посади придумує собі сам. А тоді пристрасно перевищує межі ними дозволеного.
Словом, жодні лікарські вливання на лідерські волевиявлення Васі не вплинули, дух палати не подолав дух, що тіло рве до болю, і в лікарняному ліжку він залишався вірно й рівно підпорядкованим лише власному верховенству. Але помітив, що від заспокійливого ніби наливається медом, який тут же починає густіти. Отже, вивернутись з цієї неповороткої незворотності можна, лише сильно розігрівшись. Тоді й поставив собі на розігрів цілу інституцію, тобто клініку. Не піддавшись диктатурі пролежнів, зробився піар-вожатим, арт-вожаком і митцем-господарником.
Прикинув, що в психушці концентрація потенційних художників зашкальна. А справжність мистецтва – якраз у відсутності художньої компетентності у митця. І розповідав по ночах сонним співкамерникам, що психічно хворіти треба вміти, точніше мати до цього дар, бо це творчість. І взагалі, розум – це не наживне, а напускне. Кожен повинен вчитись його губити: потім, як знайде. І що чокнутість дуже многолика, і більше ніде не заховано стільки фарб, як у ній. Гріх їх не використати, щоб унаявнити внутрішній наїв. Для цього треба відбути комплекс арт-терапевтичних заходів. Увінчувати їх планувалось виставкою на паркані лікарні, приуроченою до 120-річчя засновника арт-терапії А.Хілла. Назва виставки «Купання Ахілла» мала вказувати на репресивну суть клініки – через алюзію з купанням у смертельному Стіксі. Експонати називались би стікскерами. Тобто якщо традиційна арт-терапія своєю метою проголошує самопізнання, то Васіна – самоопізнання скупаних в отруйних водах.
Замість експлікацій стікскери супроводжувались би історіями хвороб. В якості переліку використаних матеріалів фігурували би назви психоактивних речовин та ліків, що узалежнили чи прив’язали автора. Провенансами слугували би переліки дружин/чоловіків.
Ретельно все продумавши, Вася роздобув художні матеріали і закликав усіх, хто взяв їх до рук, наділити своїми прагненнями художню ідею: «Ідея без прагнення – це як випорожнення порожнечі. Спраглість не є аморальною, якщо закладена Богом». Цим здобув прихильність авторів з наркологічного корпусу, що відчули п’янкість моменту попри тверезість ситуації.
Як результат – у кожному, хто взяв участь, прокинувся інтерес до себе самого, навіть давно втрачений.
Як контррезультат – кожен, хто не взяв участі, тобто медперсонал, звинуватив Васю у вождизмі і доступ до паркана перекрив. Після чого отримав швидку і точну його відповідь, що продуктивніше регулювати рух бездомних собак у парку, ніж впроваджувати передову терапію там, де пасуть медики.
У клініку Вася більше не повертався. Зате історія хвороби подарувала йому те, що він називає «режим поза зоною»: він може виявляти незгоду безкарно. Знову ж таки, не для себе. Тепер він фліртує з жінками, але не заради власного майбутнього, а заради їхнього минулого: щоб їм було потім що згадати. Він – борець із самотністю, і хоче відкрити кімнату-підбиральню, де буде підбирати пари за реакцією претендентів на смішне. Бо життя – це школа любові, інколи вечірня, але надто часто заочна. А ніщо так не зближує нових знайомців, як разом пореготіти наживо. Жоден секс. І якщо все, що говориться з іронією – невідомо для кого, то все, що говориться без іронії – невідомо для чого. Тож як би безнадійно гарно жінка не виглядала, перед тим, як вступити в стосунки, Вася випробовує її жартами і кривлянням. Тому наразі він у стосунках лише з майбутнім: має плани стати наступним президентом. Отже, береже він не лише народні традиції, а й тенденції. Це була би перемога не його, а українського магічного реалізму. Для початку кампанії він уже зіграв сам себе у повнометражному фільмі видатного Зази Буадзе. Вся країна скоро перейде в режим очікування його прокату. Хоча у Васіному житті що не кадр – то не кадр, то окреме кіно.
А колись, коли вже вколисано вляжеться все листя, підкинуте ним у небо, і в режим остаточного очікування перейде він сам, то у довгих фінальних титрах цього відгомонілого життя писатиме під музику «Перкалаби», що при його зйомці не постраждала істотно жодна істота і що воно зняте за нереальними подіями. В епізодах промайне багато надзвичайно відомих імен. Але чи зможе хоч котресь із них зрівнятись з відомістю імені Вася?
31.10.2022