Синусоїда Іздрика

Іздрик і його людина з властивостями

Немає нині в нашому письменстві особистості оригінальнішої, епатажнішої за Іздрика, такої гіперемоційної і з таким відчуттям стилю, як Іздрик. Цей 60-річний скрайній індивідуаліст, знавець усіх відтінків болю і всіх щаблів радості до українського письменства з його групівщиною і масовізмом взагалі не вписується.

Зазвичай наші поети і прозаїки, і то не лише доби Незалежності, за освітою як не філологи, то журналісти, чи бодай історики. Іздрик (як і Євген Маланюк) − інженер. Він став письменником не тільки тому, що незалежна Україна перестала в один момент бути і ядерною, і промисловою країною, усім її інженерам довелося перекваліфікуватися, а й тому, що поезія є його покликанням. Це зрозумів хрещений батько Іздрика в літературі Дмитро Павличко, якому поет-початківець дав прочитати свої вірші. Мабуть, Павличко з його віртуозною технікою віршування розгледів у Юрієві споріднену душу, хоча той пише винятково екзистенційну і космогонічну (філософську), релігійну (позаконфесійну) і любовну лірику, для нього політики і патріотизму як поетичної теми просто не існує, на відміну від старшого колеги по цеху.

Ризикну припустити, що на шкалі українських «чистих» поетів, якби таку намалювати, Іздрик опинився б на чільному місці. Але не буває правил без винятків. Іноді й «чисті» естети звертаються до тяжких тем, найважча з яких − тема вітчизни. Іздрик у її межах − відомий «українофоб». Декларативна «антиукраїнськість» зразка Маланюка, але зі стьобом, з’являється у ранньому вірші «Store stone» (первинна назва «Ненька, курва-мама»), і в сатиричних віршах з останньої збірки «Інші речі» − «І оп! Мізантроп» та «І от патріот». У першому із них тема вітчизни зливається із темою співвітчизників, гротескний образ яких − «рагульня сукаблядь підараси» − викликає в автора зневагу до сліз. Людський рід загалом, а не тільки свою нещасну вітчизну, він трактує як помилку еволюції. З одного боку, Іздрик має рацію. Не тільки він відчуває, що людина і суспільство, попри найпередовіші технології, опинилися на грані самознищення: «у бога на серці є грубий рубець / і чорна як нічка мітка / він знає що світу давно вже кінець / і це багатьом помітно / що світ був би кращий цілком без людей / пташиний скажімо чи рибний / та в бога немає подібних ідей / бо все це йому обридло» («Black label»). І нинішня російсько-українська війна, у якій винний передусім Путін з росіянами, котрих найдієвіше підтримують шиїти, також апокаліптична. Ця війна є результатом не лише авторитарного реваншу чи відвертої ненависті різного роду деспотій – теократичних і комуністичних − до Заходу, а й української неперебірливої життєдіяльності й споживацтва західних демократій, що толерували, фінансували й виплекали ідеологію рашизму на чолі з Путіним. Попри весь жах, нинішня війна є шансом для України стати державою для людей. Нинішня війна є шансом для світу стати вільним. Нинішня війна є шансом для людини вижити і стати кращою. З іншого боку, Іздрик у своїй «українофобії» не має рації, бо українці, попри свій рагулізм, проявляють у смертельній битві зі злом найкращі риси, гідно тримають удар, а західний світ постає не таким матеріалістичним, розбещеним і нерішучим, як уявляється. Однак поміркованість, серединна позиція й об’єктивність − не для Іздрика. Він переважно − поет екстремальний, хоча іноді постає й майстром рівноваги: «є час поклоніння останньому звіру / і час коли віри лякається звір» («Є час коли камінь наріжний – зброя…»).  

Екстремізм Іздрика стосується передусім традиції і традиційних поетичних форм – елегії, сонети, ронделі, байки і коломийки, міфологія з перунами-ладами і писанкарство, патетика й щирий романтизм явно не для нього. Патетику Іздрик лікує цинізмом, молитву і сповідь докорінно переосмислює, модернізує. Таке персональне реформаторство надто віддалене від Греко-католицької церкви, але мистець не зрікається її: «вимкни світло нікуди не йди / залишись наодинці з собою / пригадай як помер молодим / із собою в нерівнім двобої / пригадай скільки жив мертв’яком / скільки всього лихого накоїв / як ловив за обломом облом / пробиваючи дно головою / як від мрій відрікався своїх / як зрікався найближчих і кревних / як від світу втікав і не втік / як пітьмі поклонявся даремно… / пригадай собі все й охолонь − / прийме бог твої темні секрети / і зійде благодатний вогонь / на останню твою сигарету» («Технологія сповіді»). Припускаю, що поетична стратегія Іздрика полягає у сполучуванні несполучуваних речей: прозаїзмів із духовними практиками, наприклад, сигарети − із благодатним вогнем, віскі «Black label» − з долею людства, фольклоризму − з масовою культурою і релігійною містикою: «ніч така місячна зоряна ясная / видно хоч голки збирай / зоряні війни здаються невчасними / вчасним здається рай» («Ніч така місячна…»).

Хоча мистець вдається до ритмічного речитативу – репу, превалює у нього все ж римована поезія із багатими або й приблизними перехресними римами й астрофічний вірш. Його стилістиці притаманний і символізм, і декаданс, і сюрреалізм, і гіп-гоп. І в їхніх межах Іздрик проявляє себе новатором. Усі сюжети − драматичні, фарсові, трагікомічні чи апокаліптичні − відбуваються у його приватному просторі.

Він − сам собі не тільки окрема країна, до якої входять втаємничені. Він сам собі цілий всесвіт, де сон і самотність виводять ліричне «Я» за горизонт подій, а коли точку неповернення перейдено, настає сингулярність.

Щоправда, сингулярність, тобто великий вибух Іздрика, є кінцем, а не початком життя і творіння. Вибух поет схильний трактувати як один із можливих варіантів утилізації. Існують також інші – ліричніші і гуманніші способи: «навесні проросту я пахучим левкоєм / назбирай мого цвіту завари собі з мене чай» («Утилізація»). Оскільки Іздрик постійно удосконалює способи утилізації, то ця більш рання, «романтична» спроба перетворюється на вишуканішу й ефективнішу пізнішого часу: «я міг би рости наче хміль або драп / чи псилоцибіновий гриб», − тобто гриб галюциногенний. Шкода, що Іздрик, котрий так цінує примітки, не датує своїх віршів, створюючи таким чином дослідникам клопоти. Вже у ранній своїй творчості мистець прагнув, аби його мистецтво справляло незабутній вплив. Сни, ейфорія, нірвана, галюцинації і гостре прозріння – його мистецький арсенал.

Отже, Іздрик категорично відмовляється від сільського фольклоризму, віддаючи перевагу спеціальній термінології, прозаїзмам, міському сленгові й нецензурній лексиці, котра перетворюється на хай брутальні, але точні рими. Якщо у його віршах згадується «стаф», то ідеться, звичайно ж, про наркотик, а не про польського поета Леопольда Стаффа. Якщо Іздрик пише про вишиванку, то нетрадиційну, з плутанини вузлів, у якій «прошито людину / недбалою стьожкою гладдю чи хрестиком» («Вишиванка»). В Іздрика, крім поезії, були й інші спокуси. Без перебільшення – він належить до мистців відродженського типу, бо наділений багатьма талантами: і художник, і дизайнер – досить згадати часопис текстів і візій «Четвер», перші числа якого є неперевершеними зразками самвидаву, розмножені, здається, чи не на єдиному ксероксі Калуша, що стояв у міській прокуратурі. Він – і музикант, і сценарист, і редактор, і перекладач, і філософ. Можна заперечити, що Іздрик − хронічний дилетант і самопальний гуру, зрештою мистець і сам це розуміє, тому може дозволити собі різноманітні експерименти, без яких не буває мистецтва. Якщо бувають люди-енциклопедії, то трапляються також люди − органічні мистці, вроджені артистичні натури. Іздрик – один із них.

Прикметно, що творчість Іздрика чітко ділиться на два періоди: прозовий і поетичний. Хоча починав він як поет – згадаємо цикл «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), хоча поетичний струмінь був у мистця відчутним завжди − недаремно Лідія Стефанівська назвала «Воццека» не романом, а поемою у прозі, у 1990−2000-х роках Юрій писав винятково прозу. Чим можна це пояснити? На мою думку, Іздрик перейшов на прозу передусім тому, що у 1990‑х поезія була чи не найспрофанованішим літературним видом в українському письменстві. У цей час поезія часто взагалі ототожнювалася із графоманією. Однак з появою «Живого журналу» і соцмереж автор зміг оприявнювати вірші фактично в момент їхнього написання, зацікавлені читачі могли одразу з ними ознайомлюватися. Завдяки такому прямому зв’язку, завдяки можливості спостерігати за технікою віршування і відточуванням думки і вислову онлайн − поезія отримала шанс відродитися. Важливу роль у рекламі поезії відіграє нині також YouTube, що виконує функцію поетичної платформи. І хоча сам Іздрик не надто вірив у те, що його вірші стануть колись популярними, Іздриків феномен щоденного віршування, котрий втілився у збірці «Календар любові», де зібрано 365 віршів на кожний день, оцінили читачі − передусім, можливо, читачки. Про це свідчать перевидання і тиражі його поетичних збірок. Наприклад, поетичне вибране «Ліниві і ніжні: нові та вибрані вірші» (2018) протягом чотирьох років отримало 5 перевидань. Кілька разів перевидавалася найповніша збірка «Після прози» (2013). Востаннє – 2018 року. Тиражі окремих збірок поета − 1500−2000 примірників, що для віршів є значними, особливо в Україні, де й прозові книжки переважно виходять у кількості 1000 примірників. І цей успіх Іздрика-поета досі в українському письменстві нікому не вдалося повторити (хіба що Жадан Іздрикові конкурент), хоча поетичний вибух характерний і для Революції гідності, і для першої, і для другої російсько-української воєн.

Уважні читачі, мабуть, помітили, що твори Іздрика у 2010-х роках в Україні публікують два видавництва – «Meridian Czernowitz» і «Видавництво Старого Лева». Проза Іздрика зібрана у найрепрезентативнішому виданні ВСЛ «Номінація» (2016). За останнє десятиліття у цьому ж видавництві побачили світ такі поетичні збірки мистця: «Ю» (2013), «Ab Out» (2014), «Календар любові» (2015), «Меланхолії» (2019), «Інші речі» (2021). Натомість «Meridian Czernowitz», як було сказано, час від часу перевидає поетичну збірку «Після прози» (2013), котру автор щоразу доповнює новими віршами. У Чернівцях побачила світ також поетична збірка «Папіроси: 25 віршів без фільтра» (2017) і бесіда із журналісткою Євгенією Нестерович під назвою «Summa» (2016) – своєрідний путівник для тих, хто випадково опинився на Землі й шукає способи здобути на цій планеті щастя, що називається кайфом. Оскільки творчість Іздрика майже завжди палімпсест, то назва «Summa» нагадує читачам про твір Томи Аквінського «Summa Theologica». Ідеться Іздрикові про засади власної віри і свій філософський досвід, яким він охоче ділиться із зацікавленими. Принагідно зазначу, що письменник вважає філософування природнім правом людини, яким можна скористатися, або й ні. Він користається.

У видавництві «Meridian Czernowitz» побачив світло денне поетичний фотоальбом «Naked one» (2020) для читачів 18+. У ньому мистець характеризує себе вже як зрілого чоловіка, зневіреного як у силі поетичного слова, так і в силі воскресаючого духа (остання метафора походить з «Рекреацій» Юрія Андруховича), доказом існування якого лишається смертне оголене тіло. Цей фотоальбом був також спробою сумістити відверті вірші із тілом, котре ці вірші писало. Як бачимо, константою для мистця залишається усвідомлення себе смертною людиною, котра відчуває і фіксує власні відчуття на письмі. Поетичний альбом, в якому поряд з поезіями, зокрема верлібрами, вміщено фото оголеного Іздрика, викликав у частини читачів різке неприйняття. Традиційно в українському мистецтві моралізаторство заміняє естетику. Експеримент Іздрика вкотре засвідчив, що ми боїмося оголених тіл − хоча змирилися із греками, бо так книжка пише, але не здатні оцінити естетику оголеного тіла, власні оголені тіла нас взагалі жахають. Згадаю тут і автопортрет оголеного Шевченка, що іде берегом Аральського моря, автопортрет, котрий тривалий час лишався невідомим для широкої публіки й тому так сильно заскочив її. Такий страх тілесності, її табуйованість пояснюється не в останню чергу тим, що бездержавні нації і їхні мистці зазвичай функціонують винятково у сфері духа й не мають права відхилятися від суспільних дозвільних маячків, хоча насправді мистець ні в кого й ні про що дозволу питати не повинен. Щасливі суспільства переможної демократії зазвичай довіряють своїм мистцям і прислухаються до тих, хто являє світові їхній образ. Колись ситуація із дозвільними маячками в Україні кардинально зміниться, а Іздрик залишиться в анналах українського мистецтва як експериментатор і невтомний авангардист.

Іздрикові належить також авторський мистецький альбом, виданий «Клубом сімейного дозвілля», в якому зібрано філософські тексти, колажі і фото  «Underword» (2011), що свідчить про прагнення автора до інтерсеміотичності: знаки і зображення в його розумінні мають підсилювати слово. Крім того, любов Іздрика до альбомів свідчить, що і його поезія переважно є альбомною. І це стосується не тільки любовної лірики, а і його молитов, космогонічних й апокаліптичних візій, і автопортретів, в яких ліричне «Я» часто богорівне: «і ти все ще пристойний молодий бог», «світ оглядаю як бог звисока», «і я тобі господи все це прощу». Що й казати − самовпевненість шалена, деміургічна. Як Папа Іздрик пише пастирський лист «Енцикліку», але не Вселенській церкві, а своїм читачам − братам і сестрам по вірі: «та ми не вмираєм бо ми взагалі невмирущі». І календар у Іздрика особливий – юріанський, а його «Синопсис» − засохла квітка, закладена в недочитаній книжці. У квітку цю варто повірити і – «переписати усе».

Окремі поетичні збірки мистця, передусім «Меланхолії» й «Інші речі», нагадують альбоми. У першій вірші обрамлюють квіткові акварелі й жіночі голівки Мар’яни Савки, а в другій – таємничі інсталяції самого Іздрика, виконані у стилістиці первісних людей і печерного живопису, де з’являється карта з Джокером. Саме з останнім поет ототожнює себе. Таке ототожнення нагадує манеру Михайля Семенка, котрий уявляв себе в образі П’єро − з тією різницею, що грубий Семенко ховався за образом ніжного П’єро, тоді як діткливий Іздрик навпаки натягає на себе маску лиходія, що вічно сміється. Однак читач таки відрізняє справжнього Іздрика від уявного. Автентичний «білим на білому тихо» малює, в його серці вібрує «лінія лілії» − сама непорочність, а «лінія смерті з долоні зникає». Кожна книжка Іздрика – завжди витвір мистецтва, а це свідчить, що автор вкладає у книжку, у кожну її деталь власну душу, живе своїм текстом, дизайном, ілюстраціями, шрифтами, кеглем і якістю паперу, бо він − перфекціоніст.

І в поезії, і в прозі мистець залишається вірним одній наскрізній темі. Його цікавить людина із властивостями, людина вразлива, котрій існування завдає болю, і способи виживання такої особистості серед насильства, жорстокості й світового абсурду. До такого різновиду людей належать усі прозові персонажі: Воццек, Леон, Окрю Іржон. Не є винятком й Іздрикове поетичне «Я». Поет міг би перефразувати Декарта: я відчуваю, отже існую. Недаремно у нього є вірші під назвою «Соліпсизм» і «Соліпсична мізантропія». Гіперчутливість, як і визнання індивідуальної свідомості єдиною реальністю багатьох читачів може нервувати, викликати у них нерозуміння. Артур Шопенгауер, що сам був ірраціоналістом, вірив у несвідому світову волю, вважав, що соліпсизм може увінчатися успіхом лише у божевільні. Однак мистецтво, на відміну від філософії й іншої гуманітаристики, має справу в першу чергу з почуттями й із індивідуальною свідомістю. Решта мотивів Іздрика: кінця світу, Божого задуму, Божої присутності і приреченості чоловіка, який змушений жити, бо іншого вибору у нього нема, стосунків «Я» із Богом, зв’язку «Я» з «Іншим», самодостатності як радості і самодостатності як розпачу, любові, кайфу і нірвани є похідними від теми людини з властивостями: «а хтось це усе читає / і думає: так і треба / і це от – мудрість безкрая / оце от – врата до неба / а там – лиш приклади болю / а там лиш – рецепти страху /  а там – знедолені долі / таке все – ну його нахуй! / щасливі не пишуть віршів / а мудрі мовчать – не дишуть… / мільйони з отих найгірших / сидять і пишуть / сидять і пишуть» («Vercificats»). Іздрик, як бачимо, не вважає поетів небожителями, навпаки, вони в його розумінні є безнадійними й ексцентричними графоманами, безперечно, мудаками, можливо, й тяжОлими, котрі знаходять в Іздриковій класифікації людських типів на найнижчому рівні. Мабуть, тому він і не звертається до теми поета і поезії, але вірність музі – його опція за замовчуванням, молитва – один із улюблених жанрів, хоча іноді мистець модифікує його до невпізнаваності («Молитва», «Символ віри», «Сингулярність», «You know», «Ілюзіон»), а його поетична проповідь зводиться до синусоїди, де верхня точка – літо, кохання і мед, а нижня – зима, самодостатність і летаргічний сон-заціпеніння в очікуванні нового березня-марця. І хоча мовчання – золото, синонім мудрості, він точно знає: «і з’являється все те що я називаю / і зникає усе в що я так і не влучив» («Перфекціонізм»). Якщо усе написане матеріалізується, то у реальність можуть втілитися найжахливіші виплоди письменницької уяви. Але хіба може обережність переважити чи спинити творчий порив і творче горіння?

Іздрика завжди цікавить особистість. Найбільшим ворогом людини, за поетом, є вона сама: «І все ж під склепінням цих тлінних небес / можлива іще перемога. / Якщо тільки Юрій самого себе / врятує від себе самого» («Юрій»). Цитований вірш є заключним у циклі «Станіслав і 11 його визволителів». У ньому ідеться і про Юрія-змієборця, і про Андруховича, і про Іздрика. Адже обидва Юрії − визволителі свого міста і самих себе. Нагадаю, що спочатку Іздрика з Андруховичем чимало любителів української літератури взагалі сприймали як одну особу. Ці двоє у ті далекі часи без ґуґла нагадували міфічних Кастора і Поллукса. Дехто вважав, що Іздрик – це взагалі псевдонім Андруховича. Мабуть, Аполлона з Орфеєм можна легко сплутати. У творчості обох мистців, як і в усіх учасників так званого станіславівського феномену, є чимало спільних інтертекстів, але насправді і час лише підтвердив цей факт − кожен із них представляв і представляє винятково себе. Мистецько-географічна спорідненість учасників «станіславівського феномена» все ж ніколи не збігалася із партійною групівщиною, коли всі учасники-однодумці мають іти в ногу й обстоювати-озвучувати єдину доктрину. Ідеться, зрозуміло, про будь-яку доктрину, не тільки комуністичну.

Іздрик завжди був і залишається вільним мистцем. Для нього будь-які обмеження неприйнятні. Саме з цієї причини він не хотів змирятися й із ковідним карантином. Мистецька свобода у його випадку означає бути універсальним, понаднаціональним, понадрасовим і понадконфесійним. Його творчість є прикладом і західних, і східних впливів, впливів як високої, так і масової культури. Іздрик, щоправда, не сприйняв фемінізму, вважаючи, що між жінками і чоловіками такі істотні відмінності, що говорити про рівні права у їхньому випадку недоречно. Адже жінка народжує нову людину. Якщо появу людського організму можна пояснити, то поява нової душі лишається для Іздрика незбагненною, а жінка виступає у ролі якогось особливого медіатора між видимим і невидимим світом. Попри це одні читачки вловлюють в Іздриковій поезії сексистський тон, інші навпаки звинувачують поета у цинічному ставленні до жінок. Бо як можна називати кохану і підлою, і сукою, й істотою, у якої совісті – менше грама, а пам’яті – пів хвилини, коли навіть у риби пам’ять довша? Звичайно, таке легковажне потрактування жінки є захисною реакцією Іздрика, як і його декларативна «українофобія». До речі, на відміну від раннього Воццека ліричне «Я» поета навчилося давати коханій бодай якусь свободу, а не привласнювати її собі повністю. Інша справа, що любов переважно минуща. Вона не тільки прекрасна, а й небезпечна, бо може зав’язати людині світ. І все ж для Іздрика любов – єдиний ключ. Значення має лише те, що вона колись була, а поетові вдалося відтворити її у карколомному сальто зі слів, як спайдерменові на невидимих небесних нитях у парі з іншими акробатами і канатоходцями.

Мистецтво, зокрема література, завжди − а в переломні історичні епохи особливо − цікавиться людиною і її перспективами. Саме тому й існує чимало різновидів homo. У європейському письменстві можна згадати і людину без властивостей Роберта Музіля, і homo Фабера Макса Фріша, що були своєрідними знаками і Першої, і Другої світових війн. У нас натомість існує людина із властивостями – людина непрактична, нераціональна, котра й теорію відносності перетворює на емоції. Її автор − Юрій Іздрик. Можливо, за цією людиною майбутнє.