Наша пральна машинка підхопила синдром москаля: відмовилася зливати за собою воду і по-злодійськи заблокувала довірені їй речі. Підхопила невідомо звідки, бо ніколи жодних косовороток ані навіть сімейних трусів у собі не мала.
Майстер все-таки вчора прийшов – правда, пізно ввечері – зі словами:
– Я вже є. Бо я людина не просто слова, а дієслова! Тому з війною мені роботи не зменшилось попри те, що всі пороз’їздились, і навіть сімейні сварки відбуваються тепер в режимі інтернет-конференцій, мов дистанційна удальонка онлайн. Бо люди розбіглись, а поломки залишились, як і людські помилки. Просто всі раптом зрозуміли, що світ тримається не на трьох китах, а на трьох буквах. – На доказ під його рукою майоріла червона буква Х – в якості перекошеного червоного хреста на чорній аптечці реаніматолога, котра невдовзі виявилась ящиком з інструментами.
Майстра супроводила дама – і це здалося природним для такої години.
– Це муза, – він відрекомендував її нам, і тут же вона почала поводитись відповідно: присіла, зібрано притискаючи обидвома руками торбинку до колін і розглядаючи повсюдні картини. З погляду її красиво втомлених очей впевнено сочився заспокійливий осінній туман, як із дим-машини.
– Схоже, ви богема,– прошепотіла вона шелестом підсохлого листя, вловивши мить тиші. Її замріяно-тужно осенило. Майстра тим часом весело осінило:
– Тоїсть, у вас навіть гранчак перетворюється на богемський хрусталь! – Цей натяк його, схоже, насторожив її. Після чого це настороження осікло мене, тож я не став пропонувати вечірніх 50 грам. – Я люблю хрусталь – за то, що він додає питтю неквапності, – утвердив він мене в доречності «осічки»: вона виявилась не холостою.
– А ваша малишка як називається?
– Самсунг, – розгадав питання я.
– Вона не працює тому, що ви думаєте, ніби предмети не одушевльонні. А вони ж діють, живуть. А до таких сложних речей, як стіралка, треба відноситись як до дітей.
На доказ він, обережно вклавши машинку навзнак, впав перед нею на коліна, маніпулюючи руками між її ніжками, ніби з наміром замінити дитині підгузок. Легка перекошеність його обличчя символізувала замислюваність. На що б він не дивився – кривився, тільки по-різному: зі зміною об’єкта бачення змінював форму кривої рота і рельєф лиця, але не рельєф промови:
– Корпускулярно-хвильовий дуалізм доводить, що речі еманують, бо одушевльонні настільки, що воодушевляють нас. Он моя муза, як тільки хандрить, одразу йде і здійснює матеріальну покупку. І все проходить, дихання знову сповзає з рота в груди. Хоча закон Оккама насправді говорить, що не треба помножувати ні речі, ні життя, ні навіть радість понад необхідність. Ось ваш пес – як його? – Бентлі? – виляє хвостом. Знаєте, чому? Тому що вміє відвести свою природу на задній план. Пес говорить тілом, і ця мова чотка. А ми свою природу випячуємо наперед, хоча наші думки такого ж тваринного походження. От, наприклад, ти хочеш не пити, хочеш взяти паузу, а пауза не дає. Ну ти ж не будеш її насилувати, правильно? Та й нашо, якщо твоя зона комфорту – це ти сам. Щоб з неї вийти, тобі треба вийти з себе. Так от, моїй музі вистачає мудрості ніколи цього не допускати. Для того ходить зі мною. – На цих словах він підморгнув їй самими зіницями – підстрахувався.
Розібравши щось там всередині пралки, вийняв звідкись довгу шнурівку і кинув на підлогу:
– Бачите, у вашої дитини завелись глисти. Але я устроїв їм глистопад!
І усміхнувся юною, але понищеною усмішкою, симетрично спертою, мов підірваний міст, на опори лише двох верхніх зубів-премолярів, що з висоти свого положення визирали як зуби беззастережної мудрості. Стало очевидним, що таку свободу безбар’єрного мовлення забезпечував йому стан щелепи.
Тим часом пралька, радісно наспівуючи програмну непрограшну мелодію закладеної в неї мотиваційної пісні, так жваво прийнялась виконувати всі свої команди, що, здавалось, зараз почне виконувати команди для лабрадора Бенксі, який тут же аналізував хід ремонту. То на всякий випадок я від них утримувався.
Виручку тут же було музифіковано: він віддав її музі, залишивши собі лише перспективний відсоток, наче бравий воєнний збір, донат для війни – великої його внутрішньої війни тривалістю з життя, яка вже забрала далеко не один його зуб, і висушила всю вологу з його лиця, і вселила вічний протяг між поглядами двох його очей.
– Це мої досужі, – сказав майстер і майстерно приклав купюру в 50 грн до носа. Тоді глибоко й повільно через нього вдихнув. З глибини папірця віяло неокріпшою сухістю щойно знятої з дроту тараньки, і легковажністю різновеликих кульок лускотливої пивної піни, і глухим дзенькотом важких бокалів, завжди охочих іти назустріч один одному, і невимушеним гомоном друзів, що переспорювали все навколо розкоші стоячого столика за зупинкою...
Але щойно він відвів руку від носа, як все це кудись щезло. Гроші знову перестали пахнути. Купюрі повернулася збайдужіла фіолетовість, Грушевський потуплено змовк, на покрівлі Центральної Ради відновилось вологонепроникне скло.
Перед відходом майстер неспішно оглянув стіни, цим ритуалом ніби присипляючи присутніх. А дочекавшись тиші, випустив голос низом:
– Оскільки у вас багато картин, значить вам можна сказати. Завтра-післязавтра путін помре. Це вже вирішено. Чекайте.
Прощання було таким, що мало залишалось до обіймів. Я спробував пояснити йому, де найближчі маршрутки.
– Та я цей район знаю, я тут у парковий садік ходив.
– І я, – зізнався я.
– О, то ви мене знаєте по садіку! Сашка Пєтєлькін! Він – це я.
– У мене не аж така пам’ять…
– Покладіться на мою. Ми ж разом ходили. Я на цьому світі з 1963-го.
– Але я лише з 67-го…
Така неточність в рокових замірах і цей неочікуваний кількарічний люфт подіяли як ложка меду в бочці віскі: смак моєї радості зробили уразливим. Але це стосувалось лише її нечистої частини. Бо неушкодженою залишилась чиста половина цієї двосолодової радості: від перспективи прання.
Тим часом розрулювати мимобіжність вікових обставин взялась чутлива супутниця майстра з легкістю, притаманною лише музам:
– Саша має впевненість у завтрашньому дні, але не має у вчорашньому. Бо так живе, що про вчора завжди мало що пам’ятає, вся його обізнаність пішла вперед, стосується майбутнього.
– Ух, Пєтєлькіна вміє сказати! Коли слухаю – так і хочеться лізти в Пєтлю – не зря її так подружки називають! Але в такій пєтлі не позависаєш! Я почуваюсь біля неї, як маленький надлишок незаслуженого щастя, – він влучно подивився на неї, проявивши любування.
Тим часом відміряний майстром час триває, ми живемо в його розпалі. Розпал гасимо пранням, мимовільно позираючи в новини.
Якщо пророцтво прорахувалось, викличу майстра до телевізора – вони, мабуть, точніші.
17.10.2022